— А мо', залиш того хлопчину в спокої… — промовив тихо.
— Він мій товариш, друг! — гарячкував Григорій.
— Хіба між нами немає достойних бути твоїми друзями?
— Є, е. Наприклад, ти. Але нема такого. Він ніби син мені, неначе другий я!
— А люди кажуть, що це не дружба, а… старогрецький ерос, — сказав Кордет і зашарівся.
Григорія мовби кілком ударили. Вікно, і ліжко, й стіл, і гість пішли поволі обертом… Хапнув повітря ротом і засміявся:
— Воістину, кого господь скарати хоче, то відбирає розум!
Упав на ліжко й відчув, як груди, серце стискає страх за друга. Що буде з хлопцем, коли невігласи йому «розкриють очі»?!
Вставати, бігти, застерегти!.. Ні, ні. Так не годиться. Мовчати краще, не зустрічатися… А як же він? А як же я? Самотність, чорні думи… Дурні, набридлі диспути… Бенкети, плітки… Боже! Із високості, де лиш орли та олені, упасти в твань, де свині…
— А ось послухай, Грицьку, — заговорив Кордет, — яку я втяв сьогодні вранці епітафію:
Путнік, плюнь —тут Порфирій лежиті.,
Що в синод посилав доноси…
Григорій перевернувся ниць і застогнав. — Іди, Лаврентію, мені побути треба на самоті.
Два місяці Сковорода не розмовляв з Михайлом, не залишався віч-па-віч із ним. Затихли плітки, наговори. Лише недремне око отця ІІорфирія не заспокоювалося.
Сумуючи, Григорій зблизився з десятилітнім бідним бурсаком Правицьким Яшею, відвідував, коли малий хворів, пошив йому своїм накладом чоботи…
Проте не міг змиритися, віддати друга темряві, юрбі попів. Писав листи Михайлові, аби засвоїв краще латинську й грецьку мови; через людей, на відстані, ревниво стежив, які книжки читає, з ким водиться, приятелює. І потерпав. Листи листами, а невгамовна молодість, принади світу, звичаї візьмуть своє… Й таки не витримав. Досвід завзятих перших християн, які збиралися таємно, ночами у катакомбах або у диких хащах, Григорій вирішив зустрітися з Михайлом десь за містом, та ще й увечері.
Хвилюючись, дістав папір, чорнило, присів до столу. Вмочив перо і написав латиною:
«Здрастуй, мій скарбе! Найдорогоцінніший Михаиле!
Напевне, я усі ці дні тобі здавався грубим і роздратованим. Але як не вболівати, мій друже, коли від мене відірвали того, хто був однією з найбільших моїх відрад і втіх. Коли б він був у безпечнішому місці, я менше непокоївся б. А так… Бо що мені робити в житті, чим заповнити свій дух, про що піклуватися? Ні про що не турбуватися, ні за що не переживати — значить не жити, а бути мертвим, адже турбота — рух душі, а життя — це рух… Лише тепер я пізнав, що ти не з породи шулік, але від крові благородних орлів, які линуть до вищого і, зневажаючи кажанів із їхньою любов'ю до темноти, злітають до сонця.
Я так тебе полюбив, що, якби ти навіть став моїм ворогом, я не міг би ненавидіти тебе. Постійно перебуваєш ти перед очима душі моєї, і про що 6 хороше я не думав, і що б я не робив, мені здається, тебе я бачу лицем в лице. Ти мені являєшся, коли я лишаюся на самоті, ти мій супутник і товариш, коли я на людях…
О, коли б можна було писати так само багато, як і мислити!
Як тільки ми розійшлися після зібрання, моєю душею раптом оволодів жаль за тобою і сильне бажання тебе бачити, і я став жалкувати, що не запросив тебе у мій музей. Повір мені, душе моя, що і сьогодні я піддався дитячому страху, не насмілившись запросити тебе. О, коли б ти міг заглянути в моє серце!..
Після вечірньої молитви ти не йди додому, а прямуй нашою улюбленою мальовничою долиною, йдучи так повільно, щоб я міг тебе наздогнати.
Про цей лист нікого не повідомляй: ти ж знаєш, яка безмежно заздрісна й брехлива людська чернь.
Твій Григорій С.».
Перечитавши лист, згорнув учетверо, накапав воску і запечатав оленем. Гукнув малого Яшу, який сидів у книгозбірні, й послав його з листом у місто, до Ковалинського.
Вони зустрілися біля човнів під вербами. Коли Григорій спускався вниз до річки, Михайло вискочив з-за дуплуватого старого стовбура і заревів ведмедем. Сковорода навмисне зойкнув, закрив лице руками.
— Це я, це я! — гукнув юнак.
— Свят, свят, — перехрестився Сковорода. — А я подумав — вовк…
— Вовк не реве, а виє.
— Не розібрав зі страху.
— Ви налякались, правда? — насторожено спитав Михайло.
— Авжеж!
— Ні, ви жартуєте… А я боюся… Вовків, ведмедів, упирів, відьом, чортів, мерців…
Він озирнувся лячно — вже сутеніло.
— Бредня.
— Еге, бредня… — прошепотів юнак. — У нас на хуторі жила недавно відьма… Корів доїла і заплітала коням гриви…
— Усе це бабські вигадки.
— А дід Степан злигався з чортом й ніяк не міг умерти. Кричить, сердешний, у бога смерті просить, а в головах За його душу б'ються диявол й ангел…
— Коли 6 за кожну душу велись такі баталії, то ангелів було 6 на небі, як горобців у Харкові! — засміявся Сковорода.
— Його поклали на долівку, поворожили… — своєї вів Михайло. — Старий умер, але ще й досі блукає світом…
— І хто тобі так задурманив голову? — зупинився Сковорода. Вони брели між валом міста й річкою. — Людське життя схоже на вінок: початок і кінець — матерія, з землі прийшов і в землю повертаєшся… Коли людина вмерла — їй не дано вставати, рухатися, як не дано ходити каменю, залізу, глині…
— А дух, душа? — спитав Михайло пошепки. Григорій не озивався довго. Ішов замислений, на самоті Зі своїми сумнівами, ваганням, роздумами. Душа… Душа… Що це таке? Свідомість… Дух… Чи, може, здатність мислити… Хто вклав її в людину? Бог чи сама матерія…
— Не знаю, друже, — сказав нарешті. — Для мене це ше таємниця, морок… Одне скажу: душа єдина з тілом. Коли вмирає тіло…
Дістав сопілку, з якою, вважай, ніколи не розлучався, звернув праворуч у неширокий видолинок, уже за містом, і заграв божественної, недавно вивченої від кобзаря.
Невдовзі вони прийшли до кладовища. Михайло хотів був чкурнути вниз до річки, але, побачивши, що вчитель іде спокійно далі, побрів слідом.
Уже зійшов щербатий місяць, і від хрестів з хустками лягли на землю широкі довгі тіні — неначе мертві вилізли й порозлягалися погріти кості в холодних променях свого нічного сонця…
Сковорода переступав могили, немов кулі, й, не озирнувшись навіть, заговорив про музику.
— Душа — це, мабуть, музика. Ну що, здавалося б, у цій сопілці — шматочок дерева. А як заграєш — увесь неначе млієш, возносишся на крилах муз…
Перечекавши, поки Михайло, мов по гарячому, наздоганяв його, Григорій сів на стару могилу, зіперся спиною об почорнілий дубовий хрест і простягнув сопілку хлопцеві.
— Ану заграй, а я послухаю.
Михайло взяв, не дихаючи, встромив у рот…
— Не можу. Чогось немає духу… — промовив здавлено. — Захекався, йдучи на гору…
— Ходити треба більше. А то сидиш над книгами… У всьому, голубе, повинна бути міра, — без тіні жарту промовив Сковорода. — Сідай і слухай. Я народив недавно пісню…
Він умостився краще, прокашлявся і заспівав:
О міре! Мір безсовітньїй!
Надежда твоя в царях!
Мниш, что сей брег безнавітний? Вихрь развіет сей прах…
— Чудова пісня! — підвівся хлопець і на сопілці почав шукати її мелодію.
— Не так, не так, — не витримав Сковорода й забрав сопілку… Програв повільно, чітко.
— Неначе в церкві! — не заспокоювався Михайло. — Аж мурашки по спині бігають…
— Якщо ти хочеш одержати справжню насолоду, послухай здалеку, — устав Григорій. — Побудь отут, а я піду у той гайок.
Не встиг юнак щось мовити, як він, петляючи поміж могил, подався геть. Прислухався — ні, не біжить Михайло. Тримається! Раз подолає свої страхи й на все життя позбудеться цієї зайвої, важкої ноші…
У дубняку Сковорода оглянувся й, переконавшись, що з кладовища його не видно, заграв виразно й голосно, аби почув Михайло й упевнився, що вчитель поблизу. Невдовзі, граючи, став наближатися до кладовища: уболівав за хлопця. Той походжав поміж хрестів і поправляв хустки.