— У чому сила вислову: пізнай себе?
— Ні! Ти скажи спочатку, що е премудрість і де її шукати!
— Ми проповідуємо душевний мир та спокій, а навкруги сум'яття!
— Ти ніби сфінкс єгипетський…
— Спокійно, други, не гарячкуйте й не поспішайте з висновками, — утихомирив Григорій братію. — Так розмовляти — це все одно, що, поробившись п'ятьма вітрами, здіймати хвилі на Чорнім морі…
З цього й почав Сковорода нову розмову-книгу, яку назвав "Кольцом".
Навівши притчу про необачних мандрівників по Індії, яку він чув ще в дитинстві від перса, що торгував шовками, посудом та килимами, поклав перо й замислився. Душевний мир… Душа — mobile perpetuum, рухомість безперервна. Крила її — думки, поради, погляди; вона або чогось бажає, або тікає від чогось; коли бажає — любить, коли тікає — страхається. Коли ж не знає, чого жадати й від чого бігти, тоді дивується, страждає, тоне в сумнівах; сюди, туди сахається і крутиться, немов магнітна стрілка, аж доки теж відшукає свою заповітну північ…
Тернистий шлях людини. Ніщо так не заводить на манівці її, як самовпевненість, зухвальство й пиха. Погляньте на людську юрбу й побачите, що не лише поважні, літні люди, а й ще зовсім юні вважають, що вони озброєні проти всіх нещасть і переконані, що, як окуляри їхнім очам, їм не потрібні чиїсь поради, одвічна мудрість людства. А що, коли такий розумник, немов папуга, вивчиться кільком словам із інших мов і побуває в знатних компаніях та в містах, десь покуштує геометрії та астрономії, переживе кілька десятків пригод любовних та громадянських? Тоді до нього й не підступайся! Платони, Солони, Сократи, Піфагори, Ціцерони і вся минувшина в порівнянні з нашим орлом, що визнає лише захмар'я й космос, — метелики, які літають біля землі. І тут з'являються хвалителі, які вітають палко нову премудрість, що народилася в його мозку, а досі була прихована від мудреців за сімома замками. Тоді ще дужче, ще заповзятіше великий Дій наш, уявивши себе суддею світу, переглядає скарби минувшини й, мов ювелір камінчики, на власний розсуд схвалює або знецінює. Для нього нікчемне все, чого збагнути не може його убогий розгарячілий розум.
Лайливці мудрих, ганьбителі великих предків! Окрім своїх сентенцій, для них нема святого.
Та и хто в нас не намагається вести людей до щастя? Куди не глянь, самі вожді, філософи, які упевнені, що вже давно заткнули собі за пояс і Цезаря, і Македонського. Вони всезнаючі! Не встиг одне щось вивчити й зажити трохи слави, як уже гадав, що всі науки йому підвладні від альфи аж до омеги. Смішні! Щоб осягнути лише одну науку, ледь вистачає людського віку…
Писалось легко. Хоч був самотній, здавалося, що розмовляв із друзями, відповідав на їхні репліки та запитання, доводив істинність своїх різких, безкомпромісних суджень, які лякали часто його обтяжених чинами й статком учнів. Тут взагалі чудове місце для роздумів і для писання книг. На цій же пасіці рік тому він за кілька тижнів створив ще півтора десятка байок і притч. А діалоги чи розглаголи!.. Тут, певно, все насичене палким бажанням творчості — земля, вода, повітря…
І не помітив, як підійшли Панас, Логвин та Яків. Вони були якісь незвичні — пісні, смиренні, немов ченці після причастя.
— Дай боже радуватися! — озвався першим Яків. Сковорода поклав перо й підвівся.
— Що вам сьогодні снилося? — спитав Панас. Він, як завжди, всміхався, немов у серці в нього горіла вічна свічка добра й веселості.
— Нічого. Спав аки праведник.
— Того не може бути. Перед такою зустріччю неодмінно наснитись має пророчий сон!
Забилось дужче серце. Гамуючи цю неслухняну птаху, Григорій мовив весело:
— Панасе, ти загордився! Коли на кожні твої відвідини я буду снити…
— Григоре Савичу, це ж не про мене йдеться!
— А я гадав — про тебе, — протяг Григорій і обвів очима той край галявини, де пробігала стежка до Бабаїв.
— Явись, Михаиле! — гукнув тим часом Яків.
Із-за старого дуба, немов у казці, вийшов стрункий гвардійський офіцер.
Щоб не назвав Правицький імені, Сковорода нізащо не упізнав би в ньому свого колишнього студента, учня й друга. Всміхаючись, Михайло швидко попрямував до нього. Сковорода ж стояв, дивився і викарбовував навіки в серці цю неповторну, таку прекрасну, таку щасливу мить. П'ять літ розлуки!..
Коли причахла радість зустрічі і Ковалинський угамував Зрадливі сльози, Правицький узяв обох під руки й повів до обруса, якого він із Панасом і Логвином прослав у затінку й заставив різним посудом.
Сковорода подякував його ласкавим поглядом, благословив — як старший віком — цю лісову, але святкову трапезу і запросив сідати.
— А де, шановні, наш Ярмолай? — спитав у Якова, що наливав маленькі мідні келишки.
— У нього в Харкові якесь нагальне діло.
— То як же ми без Бахуса?
— Він прибіжить, — сказав Панас. — У Ярмолая до чарки нюх, як у кота до сала!
Доки пили по чарці-другій, Сковорода очей не зводив із гостя. Йому хотілося поговорити з ним, як колись, не криючись і не вишукуючи округлих, певних слів, та щось нове, незнане, яке з'явилося за ці роки в Михайла, перепиняло, здержувало. Гість взагалі тримався трохи дивно. То усміхався лагідно, то морщив лоба і поринав у щось своє, далеке, то знову пестив поглядом лице учителя, що залишився таким, як був п'ять років тому, хіба що схуд ще більше та постарів.
— Ну, де ж ти був, що бачив? — спитав Григорій, так і не змігши перебороти в собі відчуженості.
— Служив три роки в Петербурзі при Розумовському, а потім був у Франції та у Швейцарії, — сказав Михайло повагом. И нараз ожив, засяяв: — Григоре Савичу, я в Лозаниі зустрів людину настільки схожу на вас душею й тілом, що я очам не вірив. Ну просто брат ваш рідний! Ми так зійшлися з ним, так полюбили один одного, що, розлучаючись, обоє плакали. Мені здавалося, немовби я прощався з вами…
— Як звуть того лозанця? — спитав Григорій.
— Мейнгард Данило.
— Віднині ця людина е і моїм найкращим другом! — промовив палко Сковорода.
— Віват! — підтримав Яків, узявши келишок. — Здоров'я друга Сковороди!
Михайло випив мовчки і розстебнув свою гвардійську «свиту».
— Папе Михаиле, ви скиньте зовсім, — порадив Логвин, який до цього не обізвався й словом.
— У Петербурзі, мабуть, не гаряче… — протяг Панас лукаво.
Скривившися, Михайло зняв мундир і кинув геть.
— Там припікає так, — сказав невесело, — що ніде душу діти!..
— Лютують?
— Як показилися… Після розгрому Пугача взялись до тих, їло поряд.
— До просвітителів її величності?
— А то ж до кого! їм не давали спокою Вольтер, Дідро та Монтеск'є, їм снились їхні лаври. Вони — пером та книжечками, а їх—обухом! Луп, луп по головах!.. Це вам не Франція, у нас не звикли панькатися… Луп, луп по головах — і вся мораль!..
— Обух-то ultima ratio regum, — сказав Григорій повернувся до Ковалинського. — Ти захмелів, Михайлику. Може, приляжеш трохи?
— Я ще ніколи не був такий тверезий, — промовив журно гість і сам налив горілки.
Сумні новини вразили й розвередили душу Сковороди. Він розумів, що це не просто чвари чи міжусобиці, а щось страшніше — гинуть людські надії, віра у доории геній розуму, в здоровий глузд, що мав би взяти гору над марнославством, косністю і самолюбством ситих. Аплодуйте — вистава закінчилася, вовки зняли свої овечі маски!
— А про Козицького та Мотоноса не чув нічого? — спитав тривожно.
— Мотоніс ще в Сенаті. Статс-секретар Козицькии уже подав прошеніе, аби його звільнили. Козицького цькують найбільше, бо він очолював і захищав ослушників…
— Ах, диваки, кому надумали читати проповіді! — скрушався вголос Сковорода. — Хто звик до м'яса, того на траву не переманиш… Ще жоден кіт не відпускав із кігтів миші, а жоден царствуючий — і крихти влади.