— Іду на Київ, і ти зі мною теж, — сказав він, намагаючись бодай чимось дошкулити їй.
— Вельми кортить мені подивитися на Київ, багато чула про цей город, скальди складають пісні про нього.
— Не дивитися йдемо — князювати, — нагадав Ярослав, хоч якось не мав певності в цьому наміру після сьогоднішнього вечора, коли все йому вислизало з-під ніг.
— Тому й приїхала до тебе, — посміхнулася холодно Інгігерда, — вірю в тебе, знаю, що будеш князем у Києві.
— Віриш? — Ярослав не втримався, вийшов з темряви, сполохані тіні заметалися позад нього, свічі хапливо обіймали йому лице теплими долонями променів.— Знаєш?
— А так. — Вона посміхалася незносно й погордливо, він ненавидів її за ту посмішку, якби на її місці була якась інша жінка, може, задушив би її, розтерзав, знищив, але перед собою мав власну жону, княгиню Ірину, яка, ще не ставши, власне, як слід навіть княгинею новгородською, вже з певністю говорить про стіл київський. Сп'яніння знов нахлинуло на Ярослава, заточуючись, він підійшов до ложа, рвучко схилився над Іриною, з палкою жорстокістю впився губами в її уста, забив їй віддих, вона глухо застогнала, важко повернулася всім своїм великим тілом, щоб вирватися від нього, але Ярослав обхопив її руками, бо .відступати вже не мав куди; відкрилося йому вмить, що нічого не даватиметься легко йому в руки, може, все життя доведеться боротися отак з усім на світі, починаючи вщ рідного батька і рідної жони, аж до найзапекліших ворогів, до й що таке життя людське, як не змагання й невпинне боріння з темними силами, з гріховними пристрастями, з власною слабістю, з дурощами, з надмірною довірливістю?
Зранку, після святої служби в церкві й роздавання милостині убогим, звелів Ярослав поряд з тим предовгим столом понад Волховом поставити ще стільки столів, скільки треба, щоб умістилися всі бажаючі, і весільна учта продовжилася вже по-новому; тепер князь бенкетував з усім Новгородом і був любий серцю новгородців, і жона його дивилася на князя вже не такими пронизливо-холодними очима, було в них очікування, і настороженість теж була; Ярослав ждав ще бодай найменшого знака лякливості в тих очах, але ще, мабуть, не наспів час для того, не могла впокоритися Ірина так швидко й легко, зате люд новгородський прихилився серцем до свого князя, і в безладному гаморі то там, то там давалося почути окремі вигуки:
— А поб'ємо киян з нашим князем!
— Куноємців надутих!
— Здирців наддніпрянських!
— Меча тримати не вміють!
— Торбохвати!
Коснятин зичливим ухом прислухався до тих погуків, ішов туди, підіймав чару за здоров'я князя, за успіхи київської виправи, за Новгород Великий, а сам на думці мав передовсім самого себе, і зухвалість його непогамованих намірів підносилася до розмірів небувалих. Князі завжди люблять оточувати себе людьми смирними, які б легко піддавалися їхнім бажанням, ні в чому не перечили. Такими- найчастіше е невігласи. Косня-тин же вважав, що перевищує Ярослава у всьому, виказував позірну смиренність і слухняність, а тим часом повертав князя у вигідному для себе напрямку. Відступати тому вже не було куди, та якби й запрагнув відступу, то посадник подбав, щоб відрізати й останню стежку, пославши варягів нагінці за Глібом. Як упаде на Ярослава провина за братове вбивство, тоді єдине для того спасіння: добувати київський стіл, бо тільки владою можна покрити найтяжчий злочин.
З нетерпінням ждав Коснятин Торда-старшого з його таємничої злочинної виправи. Бадьорився на цілоденних учтах, па продовження яких підбивав Ярослава, — мовляв, для піднесен ця духу новгородців, слугував князеві вірно, перший стояв коло дверей княжих палат, коли Ярослав з молодою жоною йшов спочивати, перший стояв коло тих самих дверей уранці, зустрічаючи князя після ночі, так мовби й не спав і не лягав. Здавалося, нескінченні тривоги, хвилювання і затаювання мали б підірвати здоров'я будь-кому. Та тільки не Коснятинові. В його великому потужному тілі стачало сил на все: і на пиття, і на метушню, і на прислужництво князеві, і на пильнування за порядком, не забував і про готування до походу, в короткі нічні часи ще й вдовольняв свою жону, щоб не забувала вона мужа і єства його; коли ж посеред ночі пролунав умовлений стук у браму посадницького двору, то Коснятин, — ніби й не спав усі ті ночі, — вмить накинув на себе одіж, сам вибіг у двір, відчинив браму, впустив трьох темних вершників, сам простежив, щоб поприв'язували вони коней, потім запросив до горниці, засвітив одну тоненьку свічечку, спитав хрипко Торда-старшого, який стояв перед посадником разом з Тордом-молодшим і Ульвом:
— Ну?
Варяг мовчки розв'язав шкіряного міха, викотив з нього під ноги Коснятинові щось темне й кругле, посадник узяв свічку, нахилився, присвітив, додивлявся недовго, але пильно, знов поставив свічку, потім загасив її, звелів:
— Прибери.
— Це можна й навпомацки, — сказав Торд-старший, — але золото лічити ми звикли при світлі.
Він пошурхотів мішком, тоді Коснятин знову запалив свічку, Цього разу вже товщу, сказав розвеселено:
— Я теж люблю додивлятися до золота, навіть віддаючи його!
Варяги прийняли жарт посадників, засміявся навіть мовчазний Ульяв, вони ще не знали, на що здатен Коснятин, та й хто б розпізнав за веселою зовнішністю цього чоловіка-красеня похмуру, мстиву душу. Навіть Торд-старший, який мав чималий досвід у вистежуванні значних людей і прибиранню їх зі світу непомітному й умілому і звик до таємничої серйозності, якою супроводжувано завжди розмови про такі справи, був спантеличений трохи Коспятиновою поведінкою, який усе міг перевернути на жарт. От такого чоловіка приємно було одержувати плату за будь-яке діло. Посадник, видавши варягам обіцяне, поштовхав їх межи плечі, вони й собі поштовхали жартом посадника, розсталися друзями ще більшими, аніж перед тим, варяги поїхали собі на двори Поромонипі, ща вже займали площу, здається, більшу за княжий двір і купецькі становища, а Коснятин повернувся до розіспаної жони з білим, солодким тілом і поцілував її так міцно, що їй мовби повернуло найперше дівування, потім вони досипали ніч у снах барвистих і бажаних для обох, а вдосвіта посадник уже стояв у шанобливому поклоні, ждучи виходу князевого й княгининого до моління. І ще був останній день весільної учти, бо Ярослав уже знетер-пеливився і звелів скликати воїв кожного до своєї тисячі, щоб небавом вирушати в похід, учта видалася на славу, чорний люд в цей останній день вдовольнитися мав самою милостинею, бо за столом засіли воїни новгородські й з волостей. Коснятин ходив поміж ними, знав, здається, чи не всіх поіменно, багатьох обіймав за плечі, багатьом щось кидав жартівливе, тому всміхався, з тим пив, з тим обіймався, з іншим цілувався, а між ділом шепнув воєводі Славенської тисячі Жировиту, що жона Тверяти, воїна з їхньої тисячі, жіночка невеличка, та ласа до чоловічих пестощів, здається, возлежить оце зараз з одним варягом, відомим усім своїми походеньками у новгородських жон, а потім ще й порадив Жнровиту взяти трохи там своїх воїнів та поколошкати дружків того варяга; сказано було зовсім мало, здавалося, Жировит нічого й не збагнув би з тих кількох слів, кинутих мимохідь йому посадником, та, видно, слова тут були зайві, між Коснятином і Жировитом уже все було узгоджено завчасу, потрібен був тільки знак, останнє веління. І ось воєвода Славенської тисячі вже мав те веління. І він обійшов своїх довірених людей і кожному щось там шепнув, і вони, теж, видно, завчасу попереджені, де і як збиратися, поодинці виходили з-за столів і непомітно зникали, не перешкоджуючи учті.
Все сталося, як бажалося посадникові. Тверята з товаришами застав Торда-молодшого, коли той міцно обіймав його жону, можна було б досить легко вбити обох у тісній хижі, не давши їм і схаменутися, але для невірної жони смерть від меча була б занадто почесною, на варяга ж нападати з-за спини не випадало; його виманили з хижі, наказали захищатися, пішли і;а нього з мечами відразу вп'ятьох, щоб у того не лишалося ніяких сподівань на порятунок; але Торд-молодший виявився ухом не лише проти жіноцтва, а й проти воїнів. Він легко й сміливо відбив наступ, навіть спромігся відігнати від себе троіх нападників саме так, що відкрив собі дорогу для втечі. Ганебного у втечі тій нічого не було, бо він — один, а їх — кільканадцятеро, тож Торд мчав по кривулястій вуличці прудко, мов молодий олень, і прямував, ясна річ, до своїх, на Поромо-і.іін двір, сподіваючись знайти там захист і зовсім випустивши з виду, що вся Еймундова дружина учтує з князем і княгинею, і тільки його товариші, які повернулися пізньої ночі з таємної виправи, сплять десь там, не відаючи, яке лихо спіткало його і що жде їх самих. Вийшло так, що Торд-молодший сам накликав погибель не тільки на самого себе, а й на всю дружину Торда-старшого. Новгородці ввірвалися слідом за ним на Поромонпн двір, їх стало мовби ще більше, ніж там, коли лижі, куди заманила сьогодні вранці з біса солодка жіночка Торда-молодшого, а тепер виходить, що він заманив новгородців на своє стійбище, і якби то був не такий день, то новгородцям не поздоровилося б на Поромониному дворі; але нині вийшло так, що десяток сонних, роздягнених, неозброєних людей стали жертвою нападу розізлених новгородських мужів, які вже давно гострили зуби на цих заброд, що сипали навсібіч золотом, зваблювали чужих жон, зчиняли бійки на вулицях, насміхалися з простого люду. Як усі ті, хто вчащає до чужих жон, Торд-молодший був меткий на око, він міг позмагатися в цьому, певно, з самим Еймундом; отож, ускочивши в двір Поромонин, варяг вмить збагнув, що тут йому теж непереливки: озирнувшись, він помітив, що воїнів зі справжньою зброєю за ним женеться не так уже й багато і тримаються вони трохи мовби позаду, а наперед вириваються роз'юшені здоровили з дрюччям у руках, і йому вперше стало страшно; він крикнув щось по-своєму, побіг далі, крикнув ще, видно, хтось там з його товаришів уже не спав, бо двоє чи троє варягів визирнуло з дверей їхнього великого дому, вмить поховалися, потім по одному, не зовсім ще одягнені як слід, стали вискакувати зі зброєю в руках, але стало вже запізно на будь-який опір, їх усіх разом з Тордом-молодшим було зім'ято, стоптано, знищено в одну мить. То не був чесний бій, як його розуміють справжні воїни: новгородці вривалися між варягів без мечів і списів у руках, з самими лиш важезними дубцями, молотили ними навперехрест, вимахували, мовби сокирами чи молотками (сказано ж — теслі!), вскочили до ізби, знаходили сплячих, били без розбору, як попало, дбали тільки за те, щоб жоден з варягів не вийшов живим.