Перший прийшов високий розчухраний чоловік з лукаво прискаленим оком, руки мав такі довгі, що звисали йому нижче колін, обличчя в чоловіка мінилося насмішкуватістю й хитрощами, він став за кілька кроків од купця, чмихнув, спитав задерикувато:
— Що маєш?
— А що треба? — запитанням відповів Какора, який гаразд розумівся на покупцях і відразу бачив, з ким має справу.
— Питаю, що маєш? — знову повторив чоловік.
— Що треба, те й маю, — починаючи гніватись, відмовив купець.
— А не бреши.
— Маю таке, що й не снилося тобі, — наганяв йому хіті Какора.
— Гой хвалько!
— Ав тебе? Драні порти та плоть смердюча! — пішов у наступ Какора. — Ну!
— Гой смішний! — захихотів чоловік. — Да в мене…
— А що в тебе?
— Да таке…
— Ну яке?
— Да й діти твої не забачать такого.
— Що ж то? Хіба пташине молоко.
— Ай молоко.
— Горобця здоїв чи. жабоїда?
— Да й горобця! — чоловік лінькувато почухав ногу об ногу, повернувся, щоб іти собі.
— Гей, куди ж ти? — сполохано покликав Какора.
— Да'к що ж з тобою?
— Стривай, що ж у тебе?
— Дак у тебе ж нічого.
— Не бачив же ти, дурию!
— Дак і нічого бачити! — сплюнув чоловік,
— А в тебе ж що?
— Да таке, що й дітям твоїм…
Какора, погикуючи тельбухами, добіг до чоловіка, вхопив його за руку.
— Ну ж бо! Вернись! Не будь тварюкою безрогою!
Чоловік став, потім без видимої охоти пішов до купцевого повозу. Какора тицяв йому межи очі то шмат паволоки, то заморської роботи меч, то жіночі прикраси з зеленого шкла. Чоловік усе те одгортав рукою, скалив око, веселився в душі від купцевих старань.
— Ге, — сказав, — а білого бобра бачив коли?
— Чого? Що? — не збагнув Какора.
— Білого бобра, питаю, бачив коли?
— Білого? Бобра? Брехав би ти кому іншому, а не Какорі, чоловіче!
— Дак що ж з тобою балакати! — стенув плечима чоловік і знову завернувся, щоб іти.
— Ну! — заревів Какора. — От осел божий! Та ти кажи до ладу! Бобер?
— Бобер.
— Білий?
— Білий!
— Брешеш!
— А брешу — то й піду собі!
— Ну! Гей-гоп! Стій! Що хочеш?
— А нічого.
— Як то?
— А так: не міняю.
— То й чому?
— А хай мені зостається.
— Нащо ж хвалився?
— Дак щоб ти ж знав, що в мене білий бобер е, а в тебе нема! — чоловік беззвучно розсміявся просто в ніс Какорі і тепер уже пішов від купця, не слухаючи його прокльонів і погроз.
— Ну людець! — звертаючись знов до Сивоока, почухав чуприну Какора. — Бачив такого дурисвіта!
Він знов запрагнув навернути до себе дику душу Сивоокову, бо почувався, мабуть, непевно й самотньо, заблуканий у цей город, який одразу посилав на них то дикого ревучого звіра, то злукавленого чоловіка, то неймовірної краси святиню.
— Зчудувався на теє диво? — кивнув Какора на храм. — Ось поїдемо зі мною до Царграда, то забачиш там святу Софію, а ще тисячу церков і монастирів, яких нема ніде в світі, та золото й камінь дорогий, та мусію, та сосуди, та ікони. Держись Какори — трохи вхопиш у очі!
Знов прийшло кілька городян; тепер не самі лиш чоловіки, а й жінки, мали русалкове волосся і очі такі, що проринав ти в них наскрізь і мовби обсипало тебе навпереміну то крижаними голками, то гарячим приском. Какора розвеселився, люди підходили й підходили, декотрі щось там несли, у деяких заграли в руках навпроти сонця густим ворсом дорогі хутра, хто ніс мед, хто м'ясо — вже й не на міньбу, а щоб почастувати прибульців.
Купець розкладав свій товар, розхвалював, сипав словами, припрошував, пропонував, набивав собі ціну.
— Ну ж бо, маєте тут ромейські паволоки, хоч і самого князя вдягати, не те що ваше полотно, водою мочене, сонцем білене, а тут самої золотої нитки стачить, щоб обплутати весь ваш город з його валами й гостроколами. А це ножі, хоч на ведмедя з ними, хоч на тура йди — ребра розпахують, голову відбатовують за один мах! А тут горіх мушкатний, з самої Гіндії, за пригорщу сім волів дають. Та чи й знаєте ви, що то таке воли? А шафран аж із Перейди, знову ж за пригорщу коня треба віддати, а з вас — то й двох мало буде, бо ніхто ж у таку Далеч не заб'ється, окрім Какори, а Какора — то я! Гей-гоп! А вже перець — то це лиш на золото! Вага на вагу. Та тільки де вам узяти того золота, мабуть, І срібла ще ніколи не бачили. Он у мене отрок є, в нього на шиї ведмежий зуб в золото вправлений, гляньте та й бачте!
Тоді виступив наперед дебелий чолов'яга, задер довгу сорочку і з-за пояса портів дістав щось зав'язане в брудну шматину. Неквапом розв'язав свого вузлика, здалеку простягнув на розкритих долонях до Какори свою шматину, що видавалася ще запацьоренішою тепер. Бо на шматині масною грудкою, завбільшки з кулак, лежав золотий виливок. Какора рвонувся до золота, але, мабуть згадавши про лукавого власника небачено білої бобрячої шкури, байдуже плямкнув і, помружившись на тихий блиск золота, сказав:
— Хочеш проміняти?
Чоловік мовчав, і всі мовчали. Але ще один на такій самій засмальцьованій шматині з другого боку показав Какорі купку різнобарвних камінців, од яких у купця вже й зовсім хижо засвітилися очі. А там одна з жінок, вже престара, з потемнілим лицем і темним посміхом, показала Какорі золоту гривню на руці, зроблену в вигляді тура, що рогами намагається покотити велике золоте яблуко, а задніми ногами таке саме яблуко відштовхує.
— То що, — пересохлим голосом мовив Какора, — відкриємо міньбу?
— А нащо міньба? — сказала жінка з золотими яблуками на руці. — Хочеш їсти-пити, то бери. Гостем нашим будеш. Сподобається що — подаруємо. Та й іди собі. А ми позостанемось.
— Не годиться так, — суворо сказав Какора. — Звичай скрізь такий, щоб мінятися. Ти мені — я тобі. Маєте золото, коштовні камені. А в мене! — Він знов кинувся розкладати товар, діставав зброю, посуд, причандалля, хрестики з твердого, лискучого дерева, маленькі іконки на мотузочках і тонких верижках.
— Що в нас є, те нам і зостанеться, — сказав з гурту один з чоловіків. — А твоє хай тобі.
— Та нащо ж воно мені! — зчудовано вигукнув Какора.
— А тобі невтребне, то нам і поготів, — засміявся хтось ззаду. Купець спітнів од марних зусиль добитися толку з дивними городянами. Націдив із бочонка меду, приклався до срібного ковша, глипав своїми бульками на людей, потім довго цмакав, простягнув ківш:
— Ну, хто хоче?
Виступив наперед власник золотого виливка, взяв ківш, невміло сьорбнув, захлинувся, потім усе ж таки допив, глянув на своїх.
— А добре! У нас не таке.
— Ге-ге! — вдоволено поляпав його по плечу, аж той сів, Какора, — ще й не таке маю. То вріжемо мінькаї Ти мені золото, а я тобі бочонок меду!
— Та візьми ти його собі, як воно тобі до серця, — просто сказав чоловік і викотив з шматини виливок просто в жменю Какорі, а полотнинку не дав, сховав знов під сорочку.
— Бери бочонок, — крикнув Какора. — Все бери, що хоч! Вибирай.
— Да нащо мені? — почухав за вухом чоловік. — Хай он вона попробує твого питва.
Кивнув на молодицю, в якої з-під полотняної сорочки вибивалися жіночі буйнощі. Какора миттю наповнив ківш, смішним перехильцем підскочив до молодиці, хотів сам напоїти її, але вона відтрутила купцеву волохату руку, приклалася до ковша, вмочила губи, скривилася.
— Герке! — засміялася і стала дивитися на Сивоока так, ніби щойно його побачила.
Хлопець зашарівся, спробував сховатися за повозом, але й там переслідував його погляд молодиці, її горіхового відтінку очі вселяли в нього темну бентегу, якої ще не знав перед тим, а може, то просто йшов йому обертом світ від довгої голоднечі, бо після Лучукової смерті не мав же й ріски в роті.
Він обійшов коней, опинився в гурті людей, на нього поглядали доброзичливо й одкрито, і він теж почував себе своїм серед цих гарних і таких незвично простих людей. Якась дівчинка тримала в дерев'яній мисочці варене м'ясо, він поглядом поспитав її згоди і, отримавши дозвіл, взяв шматок м'яса, вкинув його в рот. З другого боку хтось подав йому горнятко з кашею, ще хтось сунув збан із питвом, настояним на травах, видно, хмільним, бо в голові в Сивоока закрутилося ще дужче, ніж від горіхових очей молодички, і саме тут виявилося, що збан подала врна ж таки — молодичка з очима, як суцільний гріх!