— Їж! Отут і житимеш з Тюхою.
Розкудланий Тюха, перелякано зиркаючи, сидів з другого боку столу і тьопав дерев'яною ложкою якусь розбовтану поливку. Сивоок похмуро глянув на Ситника.
— Хочу м'яса.
— Он ба! — засміявся Ситник, зчищаючи з себе веселощі, як гадюка стару шкірку. — Ану, Тюхо, дай йому м'яса!
Тюха слухняно метнувся до хлопця, вихилився, щоб ухопити своїми чіпкими клешнями, але Сивоок в'юнко проринув у нього попід руками, штовхонув Ситникового полигача ззаду так, що той заточився, а сам помчав до дверей. Однак Ситник уже знав норов малого і ще швидше вискочив за двері, зачинив їх перед самим носом у Сивоока, зареготав знадвору:
— Ось тобі м'ясо! Знатимеш ти ще в мене!
Сивоок озирнувся. Одне-єдине віконечко, затягнене оболонкою від міхура, таке малесеньке, що тільки руку простромиш. Стояв, важко дихав.
— Ну, чого ти? — промимрив Тюха, знов беручись хльобати поливку. — Слухайся. Треба.
Хлопець мовчав. Аж тепер зрозумів, як попався Ситникові в лабети, прийшло перше усвідомлення сили, що перейшла йому в спадок від Родима, та водночас відчув і брак сили для того, щоб боротися з таким, як Ситник.
Він ліг спати, не доторкнувшись до їжі, а коли вдосвіта другого дня Тюха став будити його, аби призвичаювати до роботи по господарству, Сивоок так кускув його за волохату лапу, що той завив по-вовчому й побіг скаржитися хазяїнові. Ситник звелів не чіпати малого. Знав добре, що голод і безвихідь зроблять своє. Сивоок довго лежав у хижі, потім, коли сонце вже добре підбилося, вийшов на подвір'я. Хотілося пити, хотілося їсти, найбільше ж хотілося злетіти над гострокіл і полинути світ за очі. Набрів на криницю, дістав дерев'яним відром води, напився. Ще коли пив, відчув, що за спиною в нього хтось стоїть. Але не подав виду. Поставив відро, витер губи тильною стороною долоні, як то робив завжди Родим, тільки тоді озирнувся. Позад нього стояла Величка. Така, як і вчора. А може, ще гарніша й ніжніша.
— Ну, де ж твоя квітка? — поспитала вона. Сивоок мовчав, спідлоба поглядаючи на дівчину.
— Чи збрехав? — доскіпувалася Величка.
— Їсти хочу, — похмуро мовив Сивоок.
— Чому ж не наїсися?
— Ситник не дає.
— Неправда, мій тато добрий. Він — наїідобріший.
— Може. А мене замкнув у хижі і не дав ні хліба, ні м'яса.
— Хочеш, я спитаю в нього, чому він так зробив?
— Ні, не хочу. Не треба.
— А хочеш, я принесу тобі м'яса і хліба?
— Ні.
— Але ж ти хочеш їсти.
— Той що?
— Ну, то я принесу тобі.
— Не треба.
Величка трохи подумала. Ніяк не могла збагнути, як то так: хоче їсти і не хоче, щоб йому приносили.
— Ти боїшся мого татка? — нарешті догадалася.
— Я нікого не боюсь.
Вона ще подумала. Нелегка випала робота для її маленької голівки. Але ж недарма була вона дочкою Ситника, не раз і не два бачила, як обмінює батько свої питва на те та інше.
— Знаєш, як ми зробимо,— запропонувала вона. — Я принесу тобі хліба і м'яса, а ти принесеш мені свою квітку. Згода?
— Вона не моя, — ще більше спохмурнів Снвоок.
— Але ж ти вчора казав, що знаєш, де вона росте.
— Знаю.
— От і принеси.
— Принесу. Сказав — принесу, то й принесу.
— Почекай мене он там, за коморою, щоб не бачив батько, я швиденько, — сказала вона і, побоюючись, що Сивоок знов почне відмовлятися, мерщій побігла від нього.
Так виникла за спиною в Ситника маленька змова. Поки він ждав, що Сивоока зломить голод, Величка підгодовувала хлопця, малий смакував Ситниковими хлібами — житніми й просяними, пробував його вудженини, запивав на диво доброю водою з криниці й потиху видивлявся, як вибратися на волю. Одна з рублених дерев'яних комор стояла зовсім упритул до частоколу, і Сивоок зметикував, що коли забратися на покрівлю, а звідти прокласти на верх гостроколу дошку, то можна б і спробувати. Про те, як діставатиметься на тому боці до землі, не думалося. Полетить — і все. Вниз літати вмів, не те що вгору.
Вночі, коли Тюха захріп у своєму кублі, Сивоок крадькома вийшов з хижі, знайшов припасеного ще за дня обапола, потяг його до комори. Але на покрівлю вилізти з обаполом ніяк не міг. Довго мучився, аж поки здогадався принести з хижі мотузку і, прив'язавши один її кінець до обапола, а другий затиснувши в зубах, вміло подерся на комору, призвичаєний лазити по деревах, навіть коли на стовбурі не було внизу жодної гіллячки. Потім вивудив із темряви свою кладку, прилаштував її так, як виміряв на око заздалегідь, і поповз до двох гостряків, чорніших за саму ніч. Вхопився за них відразу обома руками, тільки на мить затримався, вигинаючи спину і випружнюючи ноги, легко відштовхнувся й безстрашно полетів униз, в причаєну чорноту, яка дихала на нього волею.
Земля твердо вдарила Сивоока, стало йому до сліз боляче у всьому тілі, але не було часу на плачі та зойки, скоцюрблений і зболений, покотився він по схилу вниз та вниз, а там зірвався на ноги й побіг, самим тільки чуттям угадуючи напрямок.
Так опинився знову в пущі.
Тепер, по смерті Родима, ліс міг би слугувати Сивоокові домівкою. Тільки тут усе було знайоме і звичне, тільки тут малий добре відав, проти кого можна стати на бійку, а перед ким непомітно щезнути, віддаючи належно його перевазі, а там, на рівнині, над якою височів Ситників гострокіл, все було інакше, заплутане й вороже; як вестися в полі серед людей, дід Родим не навчив його, певно, не хотів, щоб Сивоок і попадав туди, бо жодного разу бодай натяком не виказав, що десь живуть інакше, аніж вони, і що не всі на світі такі, як він сам, Родим.
Вперше ступив Сивоок під дерева без ляку, охоче йшов туди, куди затягувала його всевладна пуща, знов відбував звичну мандрівку донизу та донизу, прямуючи до самого серця лісу і маючи певність, що все станеться так, як завжди: добрі боги пущі тільки полякають його, тільки поводять та покрутять по зеленому безмежжю, а потім випустять на волю, непомітно виведуть на те узлісся, звідки він завжди починав свої блукання.
Та, видно, мудрі боги пралісу відали, що цього разу Сивооку нема куди квапитися, що не жде його ніхто, а коли й жде, то тільки біда, тому були милостиві до хлопця і вперше пропустили його до самого серця пущі, до найнеприступніших гущавин, за якими лежали безмежні галявини з найсоковитішими на світі травами і тихі озеречка, де вибудовували свої химерні оселі пухнасті бобри і вигулювалося різнопере птаство. Там був дивний простір, який відкривався за гущавинами враз, зненацька, ошелешував негадано. Дрібні переліски не спиняли ока, а великі дерева, порозкидувані мальовничими купами то там, то там, ще мовби побільшували й без того просторі обшири галяв, з'єднуючи їх у безконечну велетенську вервечку.
Тут уже нарешті пуща не западалася донизу, вона лежала рівно, вона заспокоїлася в своїй неприступності, і коли б Сивоок став приглядатися, то запримітив би, що звідси увсібіч ліс розходиться наче вгору. Те, що він завжди прагнув побачити, само давалося йому, але тепер хлопець забув про свої давні намагання досягти місця, звідки пуща починає випручуватися з свого невпинного западання.
Інше захопило Сивоока.
Перед його очима у буйних травах, у перелісках і між могутніми деревами повільно бродили великі пречудові тварини. Було їх тут без ліку. Величезні бики, темно-cіpi, з широкими білими пасмугами вздовж хребта, роздумливо потолочували траву, таку високу й густу, що голови їхні занурені були в неї, мов у воду, і тільки гострі товсті роги пливли по верху, загадкові в своїй несхитності. За кожним з биків хильцем сунулися гніді тілисті корови, а вже за ними видрібочували жваві телята, які кидалися сюди й туди, там щипали, там хапали, але ніколи не забігали поперед вожака табуна. Що старіший і товсторогіший був бик, то більший табун він очолював, пишаючись силою і вмінням, і час від часу низьким густим бутінням застерігаючи про те, щоб поступалися йому з дороги.
То були тури, володарі пущі, і тут було їхнє царство, з якого вони виходили тільки зрідка, тільки поодинокими табунами в той час, як усе плем'я їхнє жило тут, жило спервовіку, вільне від усього, підкоряючись тільки голосу крові.