Скажи йому,— вже спокійніше попросив Сивоока І Гюргій, скажи, хай почує.
—Hy, що? — Сивоок теж підійшов до них, тепер усі купчилися в світлі, а храм був поміж ними, проростав крізь них, мов Дерево остаточності, нестримно й тихо струменів, така таємнича сила була в ньому, що князь не витримав — перехрестився, тоді Сивоок зробив рукою рух круглий, мовби обіймаючи майбутній храму всій його хвилястій красі, сказав просто:
— Весь храм зокола розписати в наші барви, щоб став посеред Києва і посеред цілої землі писанкою, людською радістю…
— Не думаймо про камінь зокола, — урвав його князь.
— А всередині буде досить простору, щоб вмістити в храмі цілий Київ. Покладемо в головній бані мусії різнобарвні, вже маю перед очима весь їхній блиск і сяйво, знаю, де і як. А далі йустимо по стінах і склепіннях фресковий розпис, щоб замінити дорогі заморські мармури. Не маємо мармурів для здоблення стін і колон, а везти з-за моря — довго й дорого, тож знов застосуємо наше прадавнє вміння і візьмемо всю середину в візерунки…
— Не думаймо й про внутрішній простір, — знов нетерпляче перебив князь, видно караючись якоюсь тривогою чи то ва< ганням.
— Тоді про що ж думати! — крикнув Гюрій.
— Хто збудує такий храм? — спитав Ярослав,
— Я збудую,— тихо відповів Сивоок.
— А хто прикрасить?
— Теж я.
— Сам? Не може одна людина звершити таке велике діло.
— Поможуть мені мої товариші.
— А коли збунтуються, як оце збунтувався ти супроти них?
— Не проти них — тільки проти Міщила та проти Агапіта.
— А митрополит? — не вгавав князь. — Що скаже митрополит?
— Те, що князь, — підказав Гюргій. — Хіба князь боїться митрополита?
— Бога боюсь, — зітхнув Ярослав. — Вчора освятили підвалини церкви, а сьогодні їх розруйнувати?
— Лишимо так, — засміявся Гюргій. — Маленька хитрість. Хай собі лежить той камінь. Покладем новий. Буде церква з двома підвалинами. Як у чоловіка два імені: одне для бога, друге — для людей.
— Легкий ти чоловік, Гюргію, — знов зітхнув Ярослав.— А все на світі робиться нелегко, життя складне людське, вимагає думання.
— Ах, гарна буде церква! — поцокав язиком Гюргій. — Велика й славна, як ніде!
— Чому мовчиш? — спитав Ярослав Сивоока,
— А що маю казати?
— Хвали свою церкву.
— Нащо її хвалити? Ще ж нема нічого. Віск самий. Піднесеш свічку — розтане безслідно.
— Те, що в людині, безслідно не щезає, — зауважив Ярослав.
— Бачив я, що й людей самих з світу зживають.
— А оте й далі живе, — поглянув йому в очі князь,— знаєш же добре! І знаєш, як замахнувся оцією церквою! Знаєш?
Сивоок мовчав.
— Упертий ти чоловік, а князі впертих не люблять, князям треба підкорятися, їм подобаються люди, як віск, не жди від мене милості й поступок, — з навмисною жорстокістю мовив Ярослав до Сивоока.— Чи ждав чогось іншого?
— Віск тобі й дав. Роби з нього, що хочеш.
— І що можеш! — крикнув Гюрій.— А сам не вмієш — попроси нас! Сам упадеш без підпори, довго не вистоїш.
— Ну, гаразд,— втомлено промовив Ярослав,— час мені до молитви, а ви йдіть.
—Не сказав нам нічого,— Сивоок раптом скинув з себе нерішучість, в голосі в нього була несподівана твердість.— Не для тебе робили цю церкву—для нашої землі. Не хочеш ставити в Києві — поставимо десь в іншому місці. А стояти вона мае.
Ярославові хлюпнуло червоністю в обличчя. Він заніс був руки, щоб ляснути в долоні, але стримався, трохи помовчав, роздуваючи гнівливо ніздрі, повів тільки перед обличчям в Сивоока й Гюрія долонею:
— Ідіть. Думатиму.
А Ситникові, що виник у темних дверях по відході тих двох, сказав:
— Пошли за Ларивоном у Берести. Жду його завтра після заутрені.
Ситник не йшов, дивився на воскову ліплену церкву.
— А оте, князю? Викинути?
— Дурний ще єси вельми, — спокійно мовив Ярослав.
— Не подобається мені вельми отой… Михаїл, — пробурмотів Ситник. — Підозрілий він.
— Що ж то за держава, де талант беруть під підозру! — гірко всміхнувся князь. — Та не дивуюсь тобі, Ситнику, бо самому собі, видно, не віриш. Як би ж повірив цьому Сивооку?
— Сивооку? — Ситник аж нестямився від несподіванки.— Михаїл же він?
— І Михаїл, і Сивоок. Головне ж — чоловік великих здібностей.
— Ой підозрілий він, князю, повір мені!
— Гаразд, набрид ти з своїми підозрами. Вже пізно, йди!
— Ага, так.
Ніхто ще нічого не знав, коли князь радився й з Ларивоном, не догадувалися ні про що й тоді, як запрошено було до князя митрополита Феопемпта, і той у облаченні з потрійної негнучої, шурхливої парчі, з високим посохом, обкованим важким хріблом, появився в княжих сінях в супроводі свого почту з Десятинної церкви Богородиці. Та ось прийшло від князя новей літ припинити всі роботи на будові, і там кілька днів нічого не діялося. За той час старий Феопемпт ще побував у княжих осінях, але тепер уже князь виставив од себе пресвітера Ларивона, і було трохи смішно спостерігати, як проти зсохлого на сарану, загубленого в дебелих, прошитих важким золотом шатах митрополита стає світлобородий, мужикуватий руський священик у піддирканій старенькій рясі, в поруділих чоботях-витяжках з грубої шкіри, тільки й було коштовного на Ларивоні, що дорогоцінна панагія з адамасами й смарагдами, подарована йому князем Ярославом, як сів той на київський стіл, перемігши Святополка. Митрополит наполягав на тому, щоб продовжувано ставити церкву на освячених підвалинах, бо вже усталено було всіма не тільки розміри й вигляд тої церкви, а й затверджено ним, тобто митрополитом, весь порядок внутрішнього здоблення, розписано все, і тепер змінювати не годиться, божа церква повинна ставитися за одним замахом, без переробок і без змін первісного начерку. Звертався митрополит до князя, але відповідав йому пресвітер Ларивон, хоч і стояв нижче за Феопемпта, підлягав йому по чину, однак мав повноваження від Ярослава, який не хотів розпочинати суперечок з митрополитом, тим самим ніби не наполягаючи на своєму замірі будь-що відмовитися від розпочатих робіт і взятися за спорудження якогось нового храму, якого ще ніхто й не уявляв собі.
Не мовлено майже жодного власного слова, густо сипалися словеса з Святого письма, з отців церкви, з грецьких книг. Ларивон і митрополит намагалися пересилити один одного в книжній премудрості, починали ще від смерті Адамової, коли вмирав він на руках у старої Єви й ангел, посланий Всевишнім, поклав йому під язик зерно, з якого згодом виросло дерево хреста. Дерево те росло до часів царя Соломона. Він звелів його зрубати і вжити на будову мосту через потік. Коли ж Великий Константин завоював Єрусалим, то ніхто не знав, де сховано дерево хреста, знав про це лиш чоловік, на ймення Юда, але не видавав таємниці, за що Єлена, мати Константина Великого, звеліла вкинути його до глибокого безводного колодязя, і лиш після того знайдено було священне дерево. Через триста літ перський цар Хозрой спробував завоювати Єрусалим, але імператор Іраклій розбив поганина і, босий, на чолі процесії вніс хрест до Єрусалима на власних плечах. Всі священні імператори великих ромеїв ставили храми на честь бога, а всі, хто приймав віру Христа, не повинні відступатися від священних ромейських звичаїв.
— Не відступаємо й ми від хреста і від Христа, — казав Ларивон, — але пам'ятаємо й те, що ромеями взято від усіх народів найціннішого в будівлях; і камінь, і колони, і прикраси, і в усіх ромейських церквах живе не тільки божа краса, але й людська. Ще стародавні греки зміряли слід чоловічої стопи й порівняли з високістю чоловіка. Ствердивши, що стопа становить шосту частину високості тіла, застосували ту саму засаду до храмової колони, і таким чином колона грецька стала віддзеркаленням краси чоловічого тіла. Наша ж земля споконвіку мала свої будівлі, вона теж хоче прислужитися новому богові своїм власним, багатство зоколишнього убранства церкви передасть багатство землі нашої, вознесеність бань, чисельніших за ромейські, покаже неосяжність Руської держави, яку звуть землею багатьох городів повсюдно, кожна земля повинна славити бога своїм голосом, і чим могутніший буде той голос, тим більша хвала божа.