— Гер секретар, — чемний уклін в бік Валерія, — попередив мене, що йдеться про справу, зв'язану з військовими відшкоду-ваннями — нетва?
Вважаючи, що розмову спрямовано у властиве русло, Борис мав необережність зачепитися за оте проклятуще «нетва».
— Ви не помилилися, гер Вассеркампф, — сказав він, — хоча відносити мою місію до галузі чисто військових відшкодувань, мабуть, не слід, бо це не моя спеціальність, минуло вже багато часу по війні, лишилися, певно, тільки ті втрати, яких уже не відшкодуєш нічим.
— Прекрасно! — вигукнув радник, підхоплюючись з стільця і повіваючи на себе полами піджака. — Гер професор висловився напрочуд точно! Бо й хто, скажіть ви мені, може відшкодувати німецькому народові тих сім мільйонів і триста сімдесят п'ять тисяч вісімсот солдатів, які полягли…
Він мало не сказав за «фюрера», але вчасно стримався, з чого миттю скористався досі мовчазний Валерій.
— Гадаю, гер радник, — сказав він стримано й тихо, — що в наші повноваження не входить обговорення людських втрат у минулій війні.
— Очевидно,— згодився Вассеркампф,— але я просто…
— Наш гість з Києва, — вів далі, не слухаючи, Валерій, і радникові довелося сісти на свій стілець, застебнути піджак, набрати цілком офіціального вигляду і похитувати ствердно головою, хоч, видно, в ньому все так і підстрибувало від надміру слів, яких не встиг виметати на відвідувачів. Натренованість у балаканині в Вассеркампфа була доведена до неймовірної досконалості, — так от… наш гість із Києва прибув сюди, щоб вияснити одну справу, яка стосується деяких історичних реліквій українського народу…
— Навіть не українського, — додав Борис, — а всіх слов'янських народів, бо йдеться про Київську Русь… Епоха Ярослава Мудрого.
— Ax, так, — врешті прорвався в розмову Вассеркампф, — гер професор — історик — нетва? Повірте, я найвищої думки про історію. Настав час, коли треба привласнювати історію вже не цілому народові, а окремим людям, індивідуумам, соціальним атомам… Наші філософи… Хайдеггер, Ясперс… Сподіваюся, ви знайомі з їхніми роботами…
— Даруйте мені, — чемно мовив Отава, — але я прибув не для того, щоб обговорювати проблеми екзистепціоналізму…
— Ні, ні, — знов схопився радник, — я тільки про історію. Уявіть собі: мій шеф, міністерталї-директор Хазе, не може чути про історію. «Що? — кричить він. Історія? В цій вашій історії є тільки хронологія і факти існування населених пунктів. Усе інше — брехня!» Тоді я кажу йому: «Гер Хазе не вірить у прізвища. І я розумію міністеріаль-директора: маючи таке прізвище, хіба станеш симпатизувати історії?» Але в одному ми з міністеріаль-директором сходимося: в сучасній історії вже не може бути відкрить. Все відкрито, все зареєстровано.
— На жаль, у наш час історики часто вимушені дбати справді не за нові одкриття, — знов дав себе впіймати Борис, — а відвойовувати старі істини, часто цілком очевидні…
— Не в мене, сподіваюся, відвойовувати? Я — простий чиновник. Моя сфера — цілком матеріальні речі. Істини — це не по моєму відділу. Що ж до речей… Ми працюємо з можливо ідеальною пунктуальністю… Я міг би вам… Та ліпше я розповім вам одну історію — нетва?
Так вони змушені були того дня вислухати від Вассеркампфа ще одну історію.
Починається з війни. Сорок перший рік. Шостого квітня німецькі війська переходять кордон Югославії, через дванадцять днів юний король Петро доручає генералу Недичу підписати акт капітуляції. Югославія зовсім не така країна, щоб за дванадцять днів її можна підкорити. За дванадцять днів там навіть не облітаєш літаками всіх гір. В Югославії є куточки, куди за всю історію не міг проникнути жоден завойовник — скажімо, в тій же Чорногорії, або, як слідом за італійцями всі називають її, Монтенегро. Розповідають, коли сам Наполеон після своїх блискучих перемог послав до чорногорського владики вимогу, щоб той прийшов до нього з поклоном, чорногорець відповів, що коли кому треба, то хай сам прийде до Чорногорії — і то не верхи, а пішки, бо чорногорські юнаки однаково зсадять небажаного гостя з коня. Ну то от. Капітуляція сорок першого року була цілком позірна. Буває, що капітулює народ, тоді як армія ще бореться, а буває й навпаки. Тут сталося так, що армія капітулювала, а народ продовжував боротьбу, і всі знають, яка успішна була та боротьба, аж довелося німецькому командуванню посилати на Балкани генерала Рендулича, сподіваючись, -що його сербське походження стане в пригоді (справа в тому, що невеличка частина сербів, якесь із племен, ще в давні часи замешкала на території сучасної Австрії; це було войовниче плем'я, з нього виходили досить умілі воєначальники, ця війна знає такі імена, як Браухич і Рендулич, якщо говорити про найвідоміших, тепер трохи смішно згадувати, що головнокомандуючим арміями, які йшли по Європі, насаджуючи чистоту раси, був виходець з слов'янського народу Браухич, але тоді було не до сміху). Ясна річ, Рендулич, попри своє сербське походження, теж нічого не зміг удіяти, але не про це мова.
Сорок перший рік. Королівська югославська армія капітулювала. Безліч солдатів і офіцерів попало в полон. Опинився в полоні й молодий блискучий офіцер Ніколич. Він був чорногорець, у Чорногорії в нього лишилася молода вродлива дружина, прекрасна актриса, яку він майже силоміць вивіз з Белграда, відірвав від театру, від сцени, повіз у свої гори, в свою дикість, обіцяючи навзамін цивілізації свою пристрасть і вічне кохання. Але тут запахло війною, хтось там пригадав, що дід і батько Ніколича були в свій час офіцерами королівської армії, щасливого молодожона теж покликано до війська, видано йому офіцерський мундир, історія, як бачимо, звичайна. При розлуці молода дружина наділа Ніколичу на підмізинний палець золоту каблучку з великим — чи не на цілий карат — діамантом. Це була фамільна коштовність, талісман, який мав берегти Ніколича від смерті.
Справді, чи то подіяв талісман, чи то вже така швидка й некривава то була війна, що ніхто не встиг і стрельнути як слід, але Ніколича не вбито, він попав у полон. Полонених треба десь тримати. Отож Ніколича теж вміщено в один з таких таборів для офіцерів. Цілком гігієнічний табір, досить сказати, що за всю війну там жодного разу не виникло епідемії. Кожен полонений офіцер мав своє окреме місце для спання, щоправда, постель не було, але де ж їх настачиш для мільйонів полонених! В таборах підтримувалася тверда дисципліна, що для людей військових не могло видаватися чимось незвичним. Трохи обмаль було продуктів для полонених, але не слід забувати, що й увесь німецький народ терпів обмеження. Окрім того, в полонених офіцерів просто був побільшений апетит, бо людині, яка сидить без роботи, завжди дуже хочеться' їсти, ніж тому, хто заклопотаний ділом. Згодом були спроби оскаржити цілий німецький народ за існування концтаборів, але при цьому посилалися лиш на кілька концтаборів — Освенцім, Маутхаузен, Бухенвальд, Дахау тощо, за це ж відповідало С.С і Гіммлер, а треба точно розрізняти табори знищення і звичайні табори, без яких у війні не обійдешся. Тут Борис не витримав. Розрізняти? Встановлювати розряди й гатунки таборів? А що від цього змінюється? Назв було багато і різних: Kriegsgefangenenlager, Internierungslager, Durchgangslager, або Dulag, Arbeitslager, Firmenlager, Konzentrationslager, Straflager, Polizeihaflager, Judenarbeitslager, Arbeitserziehunglager, Kriegsgefangenenarbeitslager (Табір для військовополонених. Табір для інтернованих. Пересильний табір, з якого полонених спрямовувано до постійних таборів — шталагів і офлагів. Радянських полонених часто знищувано ще в ду-лагах. Робочий табір, власне — філія великого концтабору. Табори примусової праці при великих концернах, заводах, фабриках. Можна б тут згадати про штрафні табори концерну Крупна Дехан-шуле і Неєрфельд-шуле або концерну Сіменса в Берлін-Хасельторст. Концтабори. Штрафні табори, де всі ув'язнені були приречені на обов'язкове знищення. Поліцейські табори на території СРСР для осіб, запідозрених в допомозі партизанам. Табори для знищення євреїв. Таким, наприклад, фактично був Майданек, який носив спершу назву робочого табору для військовополонених. Табори для «перевиховання» не дуже слухняних іноземних робітників. Засновані за наказом Гіммлера з 28 травня 1941 року. Робочі табори для військовополонених. Про їхній характер можна судити з того, що цю назву мав Майданек.) — всі ці назви не мали істотного значення. Практика була така, що незалежно від їхньої формальної назви, кожен табір, хоч і стосуючи різні методи, існував лиш для одного: для знищення ув'язнених. Розстрілювали, морили голодом, палили в крематоріях, душили в газокамерах і в душогубках. Дев'ять мільйонів чоловік! Генерал Кейтель заявив: «Життя людське на східних теренах не має ніякого значення». Герінг в сорок третьому році сказав зятеві Муссоліні Чіано: «Нема потреби морочити соби елову з того приводу, що греки голодують. Це нещастя спіткає ще багато народів. В таборах, де перебувають росіяни, починаються випадки канібалізму. В Росії вмре ще цього року від голодної смерті двадцять-тридцять мільйонів людей. Може, то й добре, якщо так станеться, бо кількість деяких народів повинна бути зменшена».