Потім ще він питав, на чому ми зупинилися, так ніби все це відбувалося в університетській аудиторії і перед ним веселі студенти-бурші, а не змучені, вмираючі ув'язнені. Ніхто не відповідав професорові Шнурре, та він і не сподівався на відповідь, сам гаразд пам'ятав, на чому зупинився минулого разу, і тому, виждавши для годиться, булькотливим голосом продовжував свої дивовижні табірні читання.
Перша фраза була теж завжди та сама: «Як стверджував мій сталий київский кореспондент професор Гордій Отава», далі починалися варіації.
— Як стверджував мій сталий київський кореспондент професор Гордій Отава, історичний процес розвитку мистецтв повинен уявлятися нам чимось ніби нанизаним на єдиний стрижень рівномірно еволюціонізуючої «художньої волі», якогось послідовного стилеперетворення, якоїсь етнографічної формули, яка завжди зберігає в собі елементи незникаючої традиції. Як люди передають у спадок своїм дітям усе краще, що мають, але водночас не дозволяють дітям не бути схожими на себе, так і мистецтво в своєму невпинному розвитку завжди спирається на якісь несхитні підвалини, і в ньому завжди можна відшукати архетипи, як знаходимо ми ядро в кожній горіховій шкаралупі, якщо, звісно, горіх не зіпсований.
Звичайно, це погляди не нові, вже мій співвітчизник Вельфлін, який фактично першим створив науково послідовну історію мистецтв, своїм науковим методом, опертим на порівняння елементів і структур художніх творів, мимоволі наштовхнув на ідею невпинно еволюціонізуючого мистецтва. На професора Отаву, гадаю, як на запеклого матеріаліста, вплинув і Чарльз Дарвін з його теорією виникнення й розвитку видів. Я примітивізую, але прошу зрозуміти мене правильно: в даному випадку я не намагаюся принизити професора Отаву, а тільки дошукуюся кореня його помилкових поглядів. А що такі погляди помилкові, показує навіть не історія, в яку зараз не час заглиблюватися, а саме життя.
Мав слушність Дільтей, який висміював уявлюваний поступовий розвиток мистецтва, що, зрештою, став (цитую по пам'яті, тому можлива неточність) «витвореною в голові штучною логічною пряжею, завислою в повітрі і позбавленою грунту». Мистецтво розвивається стрибками, створене сьогодні може бути абсолютно несхоже на те, що творилося ще вчора. Нові суспільні формації, які приходять на зміну старим, вимагають і цілковито нового мистецтва. Перемога нового ладу ставить перед мистецтвом нові завдання. Хтось хоче заперечити? Але ж цс так очевидно. Ми братимемо приклади в сучасності. В Європі встановлено новий порядок, принесений у відсталі колись країни і землі доблесними солдатами фюрера. Що ми мали тут, і що маємо тепер, і що сподіваємося мати?
Професор Шнурре заплющив очі. Вимальовував майбутнє мистецтва при «новому порядку», який запанує в Європі.
— Яка тут еволюція? Яка поступовість розвитку? Геть усі пережитки, які звуться традицією! Ми повинні заявити, що від народження Ісуса Христа в світовому мистецтві панувала лише одна традиція і то — єврейсько-занепадницька. Нарешті ми зможемо очистити мистецтво, створити цілком нове, по-справжньому високе, небачене. Хтось хоче заперечити?
Звичайно, кожен з них міг би заперечити. Хоч би посилаючись на імена великих німців, відомі всьому людству. Хоч би вказавши професорові Шнурре на неймовірну плутанину в його розбалакуваннях. Хоч би, зрештою, плюнувши йому в пику вже тільки за те, що він надягнув на себе мундир штурмбанфюрера (бо ніхто не знав ще й таємної місії Шнурре в Києві).
Але ті змучені, голодні, стероризовані, віддані на понищення люди, які стояли перед професором Шнурре, мали в думках інше, зосереджувалися в ті хвилі зовсім не па абстрактних теоріях, а насамперед на вирішенні оголеного в усій свонїй жорстокій відвертості питання: хто кого? Серцем відчували, що фашисти будуть поконані, вірилося тільки в це, жилося тільки цією надією, а жахливе буття наштовхувало на розпачливу зневіру, а в ярах не вгавала катівська стукотнява кулеметів, а великі армії десь відкочувалися й відкочувалися на схід, і вже окупована була майже вся Україна і фашисти підходили до Москви.
Окрім того, всім було відомо, що зібрали їх тут зовсім не для дискусій з фашистським професором на теми з історії мистецтва, а з твердо визначеною метою. Мета ця була: відшукати серед них, вилучити з їхнього загалу, з їхнього на перший погляд досить одноманітного, а насправді різноманітного, як кожне людське, середовища київського професора Гордія Отаву, який чомусь пильно знадобився окупантам.
За кілька днів до цього їх збирали не раз і не два, і начальник табору, зовні байдужий, атлетично збудований офіцер, через перекладача звертався до них з такими словами: «Між вас знаходиться професор Гордій Отава. Пропоную професорові Отаві зголоситися табірному командуванню добровільно, при цьому обіцяючи йому збереження життя і цілком цивілізоване з ним поводження». Коли ж професор Отава не відгукнувся на таку пропозицію, звернення до в'язнів набуло іншої форми:
«Той, хто вкаже табірному командуванню на професора Отаву, одержуватиме поліпшене харчування і буде переведений до табору, де є теплі сухі бараки і постіль для спання».
Отже, покажи професора Отаву — і спатимеш на м'якому!
Однак аматорів м'якого й солодкого спання щось не знайшлося. Якось виходило так, що ті, хто знав професора Отаву, не мали ніякого наміру виказувати його фашистам, а якщо, може, й були в таборі люди, які могли б спробувати виміняти зайву порцію баланди на професора, то вони ні сном ні духом не відали, де тут може переховуватися справжній професор, серед цих немитих, неголених, замазурених обдертюхів. А може, й не треба так погано думати навіть про двох-трьох з усіх ув'язнених. Бо хоч люди не святі і всяк хоче жити, але справа з видачею професора Отави набирала ваги вищого принципу, це була чи не єдина для всіх кинутих за дріт нагода довести ворогові свою твердість, незламність і, коли хочете, зневагу.
Не діждавшись нічого від своїх в'язнів, комендант так само байдуже дав час для роздумів до обіду, пригрозивши, що в разі мовчанки він розстріляє кожного десятого. Однак цю його заяву зустрінуто було майже скептично, якщо можна взагалі говорити про наявність такого почуття в душах змучених і позірно зломлених людей, комендантові здалося навіть, що уловлює він то там, то там посмішки на виснажених обличчях, і він зрозумів, що вони все прекрасно знають, знають його безсилля будь-що зробити з ними, будь-чим залякати, бо хіба ж можна залякати людей, які вже вмерли, а всі вони вважали себе мертвими з тої хвилі, як захоплено їхнє велике місто, а їх самих кинуто сюди або відразу загнано в глинища ярів і розстріляно.
І хоч як намагався комендант виказати свою байдужість, але ве втримався і тихо вилаявся, згадавши святе розп'яття і ще якесь доволі абстрактне поняття, бо досить добре відав, що навіть своєї теперішньої погрози здійснити не зможе і не розстріляє ні десятого, ні сотого, ні взагалі жодного з цього табору до того часу, поки не вивудять звідси того клятого радянського професора, який так пильно знадобився штурмбанфюреру Шнурре, що прибув до. Києва з надзвичайним повноваженням на чолі таємничої есесівської команди.
І через те, що професора Отаву не було знайдено ні до обіду, ні до самого вечора, ні вночі, хоч в'язнів тримали на ногах до ранку, не даючи нікому бодай присісти, штурмбанфюрер Шнурре заявився рівно за десять хвилин після початку апелю, щоб задемонструвати свій власний метод відшукування професора Отави, якого він, на превеликий жаль, ніколи не бачив, але якого вельми добре знав.
Так почалися дивовижні лекції професора Шнурре на теми шляхів розвитку мистецтва перед ув'язненими київського концтабору восени сорок першого року.
Якби Адальберт Шнурре спробував читати свої лекції на пустельному березі розшумленого моря, то й тоді б міг сподіватися на якесь там відлуння, бо не всі б його слова тонули в розбурханій стихії: сякі-такі море б відкидало йому назад. Якби він викрикував свої просторікування просто в глухий кам'яний мур, то, згідно з законом відбиття, його крикнява поверталася б до нього, хай і понівечена та знеформлена. Якби и гукав нічному притишеному небу, то небо вернуло б його погуки землі, а та б прикотила їх до професора луною.