А тепер нема нічого. Нема Києва, а тільки накрите безнадійно сірим хмаровинням величезне цвинтарище. І не Гордій Отава стоїть у понівеченій шерензі, а сама його еманація, невиразна імлистість, і Шнурре також не було, а було пусте місце на узвишші перед ним, і з того пустого місця долинали безглузді слова, в яких годі було добрати сенсу.
Це могло тривати, аж поки професорові Шнурре набридне просторікувати, і він, нічого не осягнувши своїми рефератами, просто махнув би рукою, подаючи знак на знищення цих невдячних слухачів, які так і не спромоглися виокремити з свого середовища його укоханого колегу професора Отаву.
Але десь на третій, а може, на п'ятий день після початку лекцій професора Шнурре Гордій Отава раптом уперше пильно придивився до тих людей, які збираються по другий бік дроту, і, не вірячи власним очам, спостеріг серед старих і молодих жінок, серед дітей і сивих дідів високого худого хлопця в сірому пальтечку і насуненій на самі брови кепці. Нічого нового в тому факті, що до табору приходять з волі люди, для Гордія Отави не було. Йшли з першого дня, йшли попри загрозу бути схопленими і кинутими за дріт, йшли в надії побачити когось рідного або знайомого, знайти дорогі очі, глянути в них, йшли з вузликами й пакуночками, самі голодні, намагалися прокинути крізь дроти бодай варену картоплину або окраєць хліба, такого тепер несподівано рідкісного в Києві і на Україні. За дротами стояли люди щодня, стояли з самого ранку й допізна, їх не лякали погрози варти, їх не могли відігнати постріли, їм доконечно треба було знайти, і ніхто не мав сили перешкодити їм у їхній великій, найчастіше безнадійній справі.
І вже хто мав знайти, той знаходив, а незнайдені дивилися на тих, хто вже не міг знайти, і між ними встановилося днзне співіснування, якась паралельна екзистенція, і ті й ті були невільні, хоч одні були кинені за колючий дріт, а другі прийшли до нього добровільно і стояли там без примусу, неначе своєрідне віддзеркалення ув'язнених.
Але ж той хлопець у кепці і в сірім пальтечку — то був син Гордія Отави, Борис, Борисик, Боря!
І як тільки професор Отава побачив по той бік колючого дроту свого сина, як тільки пересвідчився, що то справді він, як тільки помітив, що Борис некліпно вдивляється в свого батька, вдивляється уважно й докірливо, так ніби питає, чому все так сталося, чому він не міг вивезти його з Києва, чому сам опинився тут, а найголовніше — чому мовчки терпить оте варзякання есесівського офіцера, який перебріхує всі думки професора Отави, привласнює його погляди.
І тоді професор Отава рішуче ступнув наперед із звивистої немертвої шеренги і, звертаючись до своїх товаришів тут і там, за дротом, а найперше адресуючись до сина Бориса, голосно вигукнув:
— Брехня! Він усе бреше!
А вже потім, певно віддавшись узвичайненій для наукових дискусій стриманості, вже спокійніше повторив:
— Все, що він тут казав, — і кивнув у бік професора Шнурре, — неправда.
Так сталося самовикриття професора Гордія Отави.
РІК 1004
ВЕСНА. КИЇВ
И лриндохом же в Греки, и ведоша ны, идеже служать Богу своему, и не свеми, на небе ли есмы были, ли на земли: несть бо на земли такого вида, ли красоты такоя, и недоумеем бо сказати… Мы у бо не можем забыти красоты тоя…
Літопис Нестора
Коло пристані на Почайні товкся гулящий київський люд, під пильним наглядом господарів вивантажувалися купецькі лодьї, ліньки погукували маленькі радимичі, що поприганяли на продаж силу-силенну саморобних човнів, вище, попід гору, курілися кузні, у великих закіптюжених казанах плавили олово і свинець для покрівель, по узвозу до города тягли довгі колоди і камінні брили, повсюду вешталася дітлашня, поважно проходили жони, зодягнені за київською модою так, щоб усе було закрите й приховане, навіть обличчя біліло самою лиш смужкою, де очі, іноді проїздив верхівець з княжої дружини, зблискував зброєю, погрозливо наставляв наперед бороду, відрощену на грецький взірець. Перевізник відразу запримітив, що хлопці вперше попадають до Києва, бо занадто цікаво зирять туди й сюди, та й, опріч того, мають досить дивацький вигляд — з ніг до голови загорнуті в звірині шкури, самі теж наїжачені, мов дики з пущі, в одного через плече лук і два пуки чорних коротеньких стріл, у другого — важезна гудзувата палиця, а на шиї на міцному мотузкові висить ведмежий зуб, штучно вправлений у золото. Прискаливши око, перевізник загарував з прибульців таке, що й самому стало страшно, але вони, мабуть, не знали київських порядків, бо той, з ведмежим зубом на шиї, мовчки сягнув рукою до шкіряного міха, метнув звідти просто під ноги перевізникові дорогу шкурку, і обидва, не озираючись, гайнули вгору до города.
Ноги їм наосліп ішли врозкид по піщаній роз'їждженій дорозі, а голови в обох були задрані догори і очі втуплені в те диво, що висіло в небі, мов барвиста хмара. На самому наверші круглої гори, сріблястої від піску знизу і ласкаво-зеленої по бічних спадах, неприступно кострубатилися дубові кліті, завалені темною землею, а за валом біліли чистим струганим деревом просторі будівлі, ледь вигулькуючи з-за прикриття, зате інші будівлі, викладені з сірого, як соколине крило, і з рожевого, мов усміх, каменю, врізалися в саме небо, і теж, як уся гора, круглилися чудними покрівлями, над якими Сивоок відразу постеріг хрести і вхопив свого товариша за руку.
— Поглянь.
— Ге, — сказав Лучук, мовби він уже вдесяте йде до Києва, — ще й не те побачимо…
Обидва стали й довго дивилися на рожеву кам'яну громаду, що висіла між небом і круглою горою. Сонце викотилося з-за хмаринки, за яку перед тим було заховалося, вдарило сліпучо в рожевий летючий камінь, розблисло гарячим приском з його круглих верхів, де перед тим хижо чорніли костисті хрести. Хрести горіли червінню, вони мовби кружляли в голубому небі, пливли в повільному золотому ігрищі, вони жили окремо від дивного города, від сріблясто-зеленої гори, від Дніпра, від усіх тих, хто метушився коло пристаней, хто брьохався в теплій воді, хто брався вгору по узвозу або спускався по ньому вниз.
— Стільки золота, — прошепотів Лучук.
Сивоок на мить перевів погляд на сонце і, засліплений, знов глянув на хрести, але тепер вони, як і перед тим, показалися йому чорними аж до здригання.
Повз них прокотився візок з товарами якогось із гостей, погонич щосили вйокав на коней, бо поклажа була важка, аж тріщало. Потім пройшов чоловік, захований під великою в'язкою хмизу, видно було самі його ноги, для рівноваги розставлювані широко й твердо, чоловік ішов неквапом, в'язка погуцувала в такт його ході, так наче той захований хмизонос припрошував хлопців: «Ану ж бо ходімо, чого стали?»
І вони пішли слідом. Узвіз вище ставав крутіший, тому був вимощений тут дерев'яними кругляками, купецький віз попереду важко загуркотів на дерев'яному помості, натужилися, певно чи не з останніх сил, купець і його служка, підставляли плечі під ручиці, відчайдушне погукували, звертали благально почервонілі лиця назад, до хлопців, до хмизоноса, до будь-кого, аби лиш помогли випхатися по крутизні, але хлопці ще не знали тутешніх звичаїв і не наважувалися бігти на поміч, а хмизонос ішов собі так само повільно, так само широко розставляв для рівноваги ноги, потрюхикував в'язкою і, сам невидимий, звертався чи то до купця, чи до хлопців, чи просто голосно виповідав свою думку: «А не накладай стільки, не будь жаднюгою! Хочеш всі товари упхати в одного воза, щоб менше дати мита за проїзд до нашого Києва, а там дертимеш з люду три шкури? Отож і лопайся тут, на узвозі! Знатимеш, як добиратися до Києва! Знатимеш!»
Город нависав над ними потужним валом, підпертим дубовими городнями, білі дерев'яні будівлі ледь визирали звідти, зате кам'яниці з хрестами і без хрестів ще неначе поближчали, ще дужче врізалися в небо, а збоку виднілися ще химерні дерев'яні церкви, теж з хрестами над круглими покрівлями. Сивоок уже й не радий був, що послухався Лучука. Нащо їм Київ? Жили собі в добрих людей-подніпрян, помагали їм перетягати купецькі лодьї через пороги, стояли сторожу, ходили на лови в бори, пильнуючи, щоб не постріти князівських ловчих. Там панував ще прадідівський добрий звичай давати прихисток кожному, хто приблукався; збиралася на Дніпрі сила всякого люду, сміливі й чесні, головне ж — вільні самі, вміли поважати чужу волю, кожен молився своїм богам. І там були піски і були дебрі, не було, правда, такого великого й дивного города, але й хрестів отих не було, що міняться то золотом, то чорнотою такою, що аж серце холоне. А він ніколи не забуде діда Родима, який загинув під хрестом.