— Куди тепер? — спитала Тая, спитала для годиться, бо іввикла за ці два дні без кінця ставити йому те саме запитання, розкошуючи роллю жінки, яка не повинна вибирати, рку ведуть кудись, яку змушують, якій велять, яку приборкують.
— Мені потрібна тверда рука, — сказала вона Борисові, коли вони зустрілися вдруге після тої божевільної нічної зустріті, — в мені прокидаються іноді якісь елементи атавізму, і я мрію про рабство. Бодай на один день. Бути пригнобленою. По-справжньому відчути чоловічу владу. Але де її знайдеш? Світ повний безхарактерних чоловіків. Іноді в дрібницях вони й обмежують жінок, але не більше. Само життя обмежує людей так або інакше, але щоб хтось випручувався з щоденних 'законів буття, ставав над усім, таких мало. Куди підемо? Командуйте.
Він не любив командувати. Ненавидів безхарактерність, плазування, але й тої твердості, яка спричиняється до трагедій, не приймав.
Весь світ залитий кров'ю…
Війни, війни, війни. Гинуть люди, гинуть міста, навіть камінь розпорошується, безслідно зникають витвори людського генія, що їм судилося безсмертя. А його батько, професор Гордій Отава, який усе своє життя віддав вивченню й розкриттю таємниці спорудження Софійського собору, вбитий був у тому самому гсоборі, загинув самотнім, нікому не відомим бійцем, ніде не записаним, не занесеним ні в які партизанські організації, бо діяв відкрито, сміливо, може, наївно, та інакше не міг, не вмів, Отакий уже мав характер.
І коли малий Борис побачив, як падає батько з залитим кров'ю лицем на плити собору і середньовічний морок оповиває його самотню постать, видалося тоді хлопцеві, що валиться весь світ: міста, гори, кам'яні собори, давезні пущі падають Просто на нього, давлять йому на груди, і він теж умирає разом з батьком, але не може вмерти так швидко й легко, як професор Гордій Отава, тоді пробує відпихати від себе слабими руками своїми міста, гори, давезні пущі, кам'яні собори, але камінь важкий і холодний, мов лихо, мов нещастя, мов сама смерть.
— То куди ж підемо? — знов спитала його Тая.
Звичайно ж, він хотів пройти з нею по Хрещатику. І по Во-лодимирській. І коло університету. І коло свого дому. Заходити до нього Тая не хотіла ні за яку ціну.
— Це однаково, що ви б пішли до мене в номер готелю.
— Я міг би зайти й у номер, — сказав Борис.
— Це якби ми не цілувалися.
— Тоді перед готелем треба поставити вивіску: «Поцілованим вхід суворо заборонений», — засміявся Борис.
— Гаразд, а куди ж ми підемо? — не відставала вона.
— Як на мою думку, то ми весь час ходимо.
— Тому я й не відстаю від вас, цікавлячись, куди ж ми йдемо?
— А нікуди, — безжурно сказав він, бо хотів будь-що побути безжурним у цей день, який чомусь затьмарився спогадами давно пережитої трагедії. Якби вона поцікавилася, про що він думає, може б, стало легше, але Тая не питала ні про віщо, в неї сьогодні було тільки одне: «Куди підемо?»
Десь вони обідали. Навіть не в ресторані, а в самопослузі, кожен брав алюмінієвий піднос, вибирав собі якийсь там язик, салат, склянку кави.
— А знаєте, як називався язик за князів? — спитав Борис.
— Оцей, що ми їмо?
— Ну, так.
— Просто не можу собі уявити.
— Лизень. Ще й досі в нас кажуть: «Щоб тебе лизень злизав».
— Ви професор, вам треба все це знати, — засміялася Тая, і очі в неї були щасливі й виіскрювалися ще більше, ніж завжди.
Потім пішли до кінотеатру. Вибирали навмисне найбанальніші заняття. Тинятися по вулицях, перечитуючи вивіски, розглядати вітрини, штовхатися в самопослузі, сидіти в затемненому залі перед мигтючим екраном, на якому бородаті юнаки ходили туди й сюди, високо піднімаючи ноги, взуті в великі грубі черевики, бо тільки в справжніх чоловіків великі ноги, якими вони твердо стоять на землі, маленька ж ніжка в чоловіка — то вже зжіяочення, то виродження, то занепад, і юнаки час від часу високо піднімають свої черевики так, щоб глядач міг якийсь час розглядати всю підошву; підошва, процвяхована, товста, чорна, величезна, пхалася з екрана межи очі тим, що сиділи в залі, вона заповнювала весь екран, враження було таке, мовби товчуться в тебе по голові. Борис сказав Таї:
— Ось вам! Ви хотіли відчути себе бодай на мить рабою. Колись піддані падали ниць перед владиками і ставили собі на голову ногу свого повелителя. Католики цілують пантофлю папі. Але все це не вимагало ніяких витрат, окрім морального приниження. Ми пішли далі. Щоб потопталися по нас ці бородаті дітки своїми грубими черевиками, треба придбати квиток за сорок копійок.
— Не намагайтеся зіпсувати мені настрій, — засміялася Тая, — нічого не вийде. Мене цікавить сьогодні лиш одне.
— Куди ми підемо, так?
— Саме так. Куди ми підемо?
Від Дніпровського спуску відходить убік вузька стежка. Вона вганяється в зелену гущавину, веде мовби на саме дно яру, ад яким височіє Лавра, але коли підеш по ній, помітиш, що вона полого підіймається на схил, потім непомітно розширює-ься, творить невеличку галявину, посеред якої стоїть кринич-а. Здається, викопав її дев'ятсот з чимось літ тому перший печерський інок Антоній, а може, ще й до нього була вона тут, ипадково відкрита кимось, а вже ченці тільки створили їй сладу, проголосивши, що вода в криниці має цілющі властивості. (правді, вже за наших часів було встановлено, що вода мігить у собі срібло, що має вона властивості лікувальні, але це не була заслуга ченців, ні тим більше їхнього бога, привезеного князем Володимиром із Візантії, — просто така вже багата рпоконвіку була київська земля, що й вода в ній текла срібна. В перші повоєнні роки, в бідні, холодні й голодні роки, студентам дуже припала до смаку історія з срібною водою, криничка тоді користалася неабиякою популярністю, як… місце для побачень. Борис Отава теж якось вмовився з однією дівчиною про побачення коло криниці з срібною водою; студентка була з іншого факультету, вивчала точні науки, познайомилися они випадково в якомусь науковому товаристві, де стояли в списку доповідачів поряд, але дівчина стояла першою, а ще не була готова, тому розшукувала Бориса, щоб попросити поміняти черговістю; він, ясна річ, охоче пристав на її пропозицію. Студентка була маленька, з мальованим херувимським личком, она була вдячна Борисові, після конференції підійшла, щоб вказати кілька слів; якось вийшло так, що він запропонував провести її додому, бо вже було пізно, а їй треба було добираться на Шулявку; коли прощалися, вона лідстрибнула й чмокнула його в щоку, так, цілком по-дружньому, але він потім йшов додому, прикладав долоню до тої щоки, яка чомусь мовби алала весь час, думав, чи слід надавати тому поцілункові либшого значення, чи забути. Він звик до всього ставитися надто серйозно, товариші по факультету часто сміялися з його за це, та вже такий він народився, а може, вірніше б сказати, таким його створило саме життя, бо хоч жодного студента тоді не було безтурботного, не зачепленого війною, але в вього з війною були особливі обрахунки, і спадок від неї отримав він занадто тяжкий, щоб бути легковажним; тому після довгих роздумувань і вагань Борис вже ж дійшов до висновку, По не має права знехтувати, може, навіть і випадковим поці-унком херувнмистої покорительки точних наук, бо дівчата ніколи не розкидаються своїми поцілунками безпричинно. Другого ж дня знайшов свою знайому і, мнучись, червоніючи й затинаючись, спитав, чи не згодилася б вона провести вільний вихідний день серед зелені. Дівчина, мабуть, тільки й ждала того, — відразу ж захоплено вигукнула, що мріє побути бодай годину десь на зеленостях, тоді він, зовсім уже безглуздо, бовкнув, що ждатиме її коло лаврської криниці з срібною водою, що теж було прийнято з не меншим захопленням, і молодий Отава мав нагоду переконатися, що й прихильникам точних наук не чуже замилування легендами. Щоправда, точні науки спричинилися до невеличкої незручності для Бориса, бо він на кілька хвилин запізнився до місця побачення, дівчина ж прийшла туди хвилина в хвилину. Але взаємини їхні ще не були в тій стадії, коли за найменшу провину сиплються докори. Борис відбувся додатковою порцією почервоніння за свою неакуратність, дівчині ж це дало роль лідера, в якій вона почувалася вільно й прекрасно. Вони обійшли криницю, дістали з неї води, попили, підождали, чи не стане діяти чудодійне срібло, але срібло, здається, не діяло, а може, просто відбулося це непомітно; Борис охоче проміняв би там усе срібло світу на якусь порцію заліза, точніше, сталі, до того ж найтвердішого сорту, бо йому будь-що потрібна була твердість, він знав цілком точно, хоч і не проходили цього ні в школі, ні в університеті, що вже раз ти запросив дівчину на побачення, та ще дівчину, яка тебе один раз поцілувала, то повинен теж її тепер поцілувати не відкладаючи, ще до закінчення вашого побачення, поцілувати чи по-братськи, чи по-дружньому, чи як там завгодно, але неодмінно доконати цього великого й важливого акту, а для цього потрібна рішучість, потрібна твердість майже сталева або й ще більша, коли йдеться про такого недосвідченого й далекого від звичайних проявів життя Бориса Отави. Добре було дівчині, коли вона цілувала його тоді ввечері, цілувала стихійно, спонтанно, не думаючи, мабуть, підкоряючись якомусь миттєвому імпульсові, а йому тепер належало здійснити поцілунок заздалегідь обдуманий, поцілунок, так би мовити, запланований, ідеологічно підготовлений, і ось, поки Борис терся та м'явся, поки він шукав там десь, куди боявся поглянути, руку маленької студентки, поки вяцілювався, з якого боку зручніше нахилитися над її херуви-мистим личком і в яку щоку чмокнути так собі злегка, і, нарешті, вибрав і став нахилятися, але робив те, мабуть, занадто повільно, так повільно, що минуло хтозна й скільки часу, з кущів коло кринички з'явилася величезна, вся в чорному бабера з сучкуватим ціпурою в руках, заклякла спершу, побачивши парочку, потім замахнулася ціпком і закричала басом: