Гули їхні голоси внизу, купчилися нездарно голови, підпирані клешнястими руками-ногами, але не діставало й не дотикалося те Сивоока, не зважав він ні на що. Хай собі!
Жив у соборі, на самій верхотурі, зі своїми помічниками, Спали на помостах, ділили між собою хліб та квас, деякі обносилися одіжжю і взувачкою, так що і на свята не мали в чому показатися, та й які їм свята більші за їхнє велике творення, що росло день у день, виповнюючи казковими барвами велетенський дзвін головної бані храму!
Вночі собор завмирав. Антропоси, помолившись, як темніло, йшли до монастиря, робочий люд розлазився десь по шпарках і закутках великого Києва, лишалися тільки ці нагорі, незнані 6 невидимі, нічна сторожа, пильнуючи за велінням князя і митрополита будовану святиню, забрідала до церкви, тоді Сивоок бубонів щось по-грецьки або ж заспівував густим басюрою грецького ж ірмоса, сторожі перелякано завмирали.
— А цить! — казав один.— Чуєш?
— Голоси. А звідкіль — не второпаю.
— З неба, дурнкЯ
— Що ж воно?
— По-грецькому мовить. Бог.
— А хіба бог по-грецькому?
— А по якому ж?
Гюргія в Києві не було. Заклав новий палац для князя, а сам нарешті подався до Чернігова, до князя Мстислава. У того, простудившись на ловах, помер єдиний син-спадкоємець Євстахій, і Мстислав задумав поставити собор за спасіння душі синової, а заодно й своєї, випросив у Ярослава будівничих, послав Київський князь і Гюргія — мовляв, щедрий, не шкодую для рідного брата нічого.
Сивоок зостався сам. Багато мав за ці роки людей близьких, мав учнів і помічників, але є межа, через яку не переступиш, відчував цю межу в роботі, де не було йому рівних, відчував і тоді, коли через темряву доводилося роботу припиняти, хоч якби міг, то клав би мозаїку день і ніч.
Квапився мов перед смертю. Так наче відміряно йому життя саме на цей собор, і давно те відомо, і повинен він вкластися у відпущений йому час, бо інакше незавершеною лишиться головна, та, власне, єдина справа, позначена його іменем і обдарованням. Сплачував людям борг за своє вміння й талант. Бо коли є в тобі обдарованість, то вже ти не належиш собі, а світові. Пускаєш свої твори між людей, мов дітей. Вмираєш поступово в своїх творах, бо ніхто ніколи не задумається, чию співає пісню, ніхто не повірить, що ікона, перед якою всі моляться, написана твоєю рукою, що оці сяйні мусії, які світитимуться крізь віки, викладені тобою. Та й хіба важить, хто зробив? Однаково належить усім, а тебе нема. Людину завжди забувають. Про неї згадують мало й неохоче. З людини вичавлюють тільки те, що комусь треба, мов з риби ікру. Або кров на полі брані, або піт на ниві, або красу, коли ти митець. А потім ім'я твоє забудуть. Та й що таке ім'я? Князь, коли хрестився, назвався не так, як давніше. Коли хтось постригається в ченці, теж змінює своє ім'я — мабуть, щоб обдурити на тім світі бога. Не однаково хіба — Сивоок він чи Михаїл, як назвали колись його добрі болгарські брати? Що ім'я! Головне — твої чини на землі.
І через багато віків, коли зазвучать для когось оці старі барви, оживе тоді в них, може, і погляд, і серце Сивоокове, мов у променях сонцевороту. І не треба довго стояти перед цими мозаїками, бо нічого вони не скажуть, а тільки вранішня зоря може прошепотіти його ім'я, сховане століттями, або гіродзвеннть воно в золоті променів незгасного сонця над прадавнім Києвом.
За Сивооком ішли буквеники-антропоси. Викладали мозаїчні написи коло Пантократора, на ріпідах у архангелів, у великій дузі над Орантою, над Євхаристією. Євангелістські тексти ро-мейським письмом, на мові ромеїв. Для Сивоока то вже не мало ваги. Жив своїми барвами, мав свої наміри для здійснення, Пантократора зробив схожим на Агапіта. Але хто там у Києві знав того Агапіта? Оранті дав сполохані очі Ісси, а ще — всю її постать зробив болісно-нерозміреною, бо саме такою побачив колись Іссу, як лежала під київським валом мертва. Оранта мовби падала з конхи, мовби зривалася летіти в загибель, як летіла тої проклятої ночі Ісса; це не була самовдоволена непорушна богоматір з візантійського іконографічного канону. Коли хтось зауважив Сивоокові, що в Оранти завелика голова, він відмовив: «Не дивись на неї знизу, а спробуй поглянути з льоту, піднявшись на один рівень з нею. Побачиш, що летить, падає. І руки в неї — не руки, а крила».
Але розмов не було багато: видно, князь після сперечання з Сивооком в підбанні храму повелів не чіпати митця, а може, просто відбирало мову в кожного, хто постерігав увесь огром створеного цим чоловіком. Ще й не відкриті, заставлені дерев'яними помостами, мозаїки головної бані горіли таким вогнем, що прості люди, попадаючи в церкву, заплющували очі й німіли від чуда, і ніхто не вірив, що таке можуть створити людські руки, надто ж — руки лиш одного-єдиного чоловіка.
Сивоокові гаразд відома було відчуття: якщо створене тобою здавалося зроблене кимось іншим — набагато здібнішим за тебе, коли сам дивувався і не вірив, що то твоя праця, — отоді й був справжній успіх.
Але не про цей успіх дбав він, коли вимріював свою Софію, не для прославляння християнського бога поклав тут так багато років свого життя, йшлося йому про інше; великі мозаїки, хоч творив їх з усією напругою і в їхні барви вкладав цілу свою душу, однаково вважав мовби відкупом за ті справжні хвилини розкованості й свободи, якими заздалегідь смакував, думаючи про здоблення веж перед собором. Він і вежі ті задумав ніби в подарунок самому собі, ввижалися вони йому, мабуть, давно, чув він їхній яскравий поганський покрик, отам було його серце, неспокійне, зболене, змучене поневіряннями в мандрах, ті вежі назначували все його життя від маленького розплаканого хлопчика посеред темного невідомого шляху до зрілого майстра, за яким усі визнають талант, але ніхто не питає його про щастя.
Сивоок довго досконалився, щоразу вступав у змагання з своїми невідомими попередниками, стосуючи ті самі засоби, не маючи змоги порушити бодай один припис. Це було мистецтво змертвіле в своєму вічному повторюванні. Сімсот літ, починаючи з часів Константина Великого візантійське мистецтво жило думкою, що зримий світ живих людей — лиш химера, видиво, з'ява. Справжнє ж, мовляв, життя — на небі. І все гідне уобоги — тільки там, усі пристрасті, вся краса, всі трагедії, вся глибинна суть: Ісус, мати божа, апостоли, Євхаристія, благословення, чудеса, прокльони й поклони.
А тут — нічого.
І ось Сивоок поставив перед храмом дві вежі, щоб оздобити їх нарешті не богами і їхніми прислужниками, а намалювати людей, які утверджують своє буття на землі. Полюють, грают:, на дудах, хороводять, кохаються з жінками, дивляться кінські перегони і змагання силачів. Він кине виклик отому застарілому, закостенілому в своїй зневазі до всього живого світові. Неправда! Ми є! Ми живі! Не самі боги, а й люди! Нам не дають ще багато місця. Ми зіпхнуті в сутінь, у тісняву. Але мя виб'ємося звідти за всяку ціну.
Бунтував не проти природи, бо жив серед неї, народжений нею, і вірив у її еилу, нічого іншого не бажаючи бачити і знати. Він протестував проти усталеного ладу, за яким людині не лишалося місця на світі, бо все посіли боги і їхні прислужники: апостоли і пророки, кадильники і славохвальці. Не знав, хто його створив, але добивався місця для себе на землі. Якщо мене створив бог—однаково хай посунеться і дасть мені місце. Інакше відмовляюся від існування, а тоді кінець усьому, передовсім — богові.
Бачив схимників, які відмовлялися від земних утіх і від діяння. А чого досягли? Однаково жили — тільки й того, що жалюгідно. Животіли. А так жити негоже.
Життя навчило його ні з чим не згоджуватися, протестувати, обурюватися. Він зрозумів, що тільки ті, хто бореться, мають слушність. Не досить помічати несправедливість — треба знайти спосіб, як її усунути, подолати.
Хай ці його мозаїки будуть останньою даниною колишньому, до якого більше не повернеться. Не хоче більше рабства! Хоче волі!
Нетерплячка в Сивоока була така, що виклав тільки одну половину Євхаристії, другу віддав антропосам і навченим ним помічникам з тямковитих київських хлопців. Сам мерщій кинувся до своїх веж. Тут, під низькими склепіннями, no-справжньому смакував розкованістю таланту й розуму. Тут творив! Був найнезалежнішою людиною на світі! Може, найнезалежніший ум. Світ його дитинства стояв перед очима. Запах вапна й красок нагадував запахи глини в хижі діда Родима — і ось уже й сам Родим на своєму сивому конику полює на хижого звіра, і то не біда, що й коник видається замалий і звір дрібнуватий, — хай знають нащадки, який був Родим, які великі й могутні люди жили в цих лісах, і над цими річками, і в полях, рівних яким немає в цілій Європі, бо й те подумати: слов'яни замешкали найбагатші і наймальовничіші землі. Що взяти русичів, а що болгар, а що сербів, поляків, чехів. Гори, рівнини, ріки, шумливі ліси — де ще таке знайдеш?