— Знов везеш мене кудись!
— Сама там будеш; — сказав він, мало не жебруюче, — клянусь тобі всіма святими. Сама й вільна. Хочеш — боляринею зроблю тебе, хочеш — як хочеш…
— Ніким не хочу — тільки собою.
— Собою будеш…
— А куди?
— І сам не знаю.
— То вже ліпше.
— А я вже сам не свій.
— Ще ліпше.
— Не князь, і не Юрій, і не Ярослав.
— Оце…
Вона не зістрибнула з коня, заов пригорнулася до Ярослава, потім ще раз сахнулась, спробувала зазирнути йому в темні очі.
— Та не пробуй обдурити. Як тільки помічу — втечу одразуі
— Не втікай, — попросив він, — не обману. Повір мені.
— Якщо не князь те мовить — вовірю.
— Не князь. Чоловік.
Шуйця обняла його за шию. Так і їхали далі. Вже світало, коли добралися до нової садиби. Сояні теслі, в робочому своєму поспіху, ладналися підніматися під небо, лоскотати богові бороду сокирами, а ще більше — сороміцькими приспівками. Білі берези височіли за дубовим гостроколом, білі берези підступали звідусіль і тут, на вільній волі. Князь зупинив коня, Забава дивилася на те чудо, яке, — тепер вже знала це точно, — зроблено лиш для неї, ще не звідане почуття власності мало її турбувало, спитала тільки:
— Там хтось є? Слуги?
— Теслі. Добудовують церкву.
— Нащо вона?
— Для бога.
— Обійшовся б твій бог і без церкви.
— Гріх.
— А я?
— І ти гріх.
— Тоді загорни мене в ведмедно, щоб ніхто не вгадав, що везеш.
— І так знатимуть,
— А я не хечу.
— Рота людям не затулиш.
— А ти ж князь — затули. Скажи: одірвеш язика кожному…
— Звелю.
— То швидше загортай мене в ведмедно, бо я й ще чогось запрагну в дурощах своїх!
Він поцілував її в губи, вперше наважився, поцілунок був — ніби впав у терпке море й потопає в ньому, неспроможний виринути. Потім згріб Шуйцю в оберемок, обмотав ведмежою шкурою, поклав упоперек сідла, мов щось неживе, і так в'їхав у ворота, догідливо відчинені сторожем; йому хотіли помогти зняти ношу з сідла й занести до терема, але Ярослав суворо звелів:
— Одійдіть, сам. І не пускати до мене нікого.
Невже це було насправді? Невже з ним?..
Нічого не міг пригадати. Окрім тихого світіння її тіла та ще — як у знемозі відкидала вона голову, і шия їй видовжува– лась ніжно-ніїкно, і на устах жив лукавий посміх, і тіло світилося так, що він з стогоном затуляв долонями очі, але й крізь пальці било йому світіння її тіла, знов і знов, без кінця, світіння співаюче, баламутне, приголомшливе.
Одірвавшись од неї, він побіг до недобудованої церкви, ревно молився під глумливі виспіви теслів згори, там його й знайшов Коснятин, який привіз звістку про те, що прийшла варязька дружина з Еймундом на чолі, але князь, видно, й не слухав і не чув нічого, не заводячи посадника до приміщення, просто на морозі передав йому свої повеління:
— Лишуся тут. Прибери всіх звідси, і то без погайки.
— Не викінчили ще церкву.
— Хай так стоїть. І всіх прибери чоловіків. Постав жінок. Самих жінок. І служебок, і до робіт, і до сторожі.
— Такого дива й не бачено. — Коснятин не ховав усміху на соковитих своїх губах.
— Роби, що велять.
— А варяги?
— Які варяги?
— Прибула дружина. Еймунд-воєвода.
— Подбай. Дай пристанок, їжу. Повернуся — радитись будемо.
— На Поромониному дворі їх розташував.
— То й гаразд. Жди мене.
— Довго тут будеш, князю?
— Не знаю. Бог знає всевидячий і всезнаючий. А повернувся ж не до бога, а до неї, до Шуйці, застав її в сльозах; може, відчула вона в самотині весь страх содіяиого з цим чужим, зовсім не знаним їй чоловіком, лякалася, будущими, а може, то були сльози злості на саму себе й ня нього. Ярославові стало шкода дівчини, він кутав її в білячу ковдру, витирав їй сльози міцною своєю рукою, рукою мужа, що з однаковим спритом тримала меч і писало.
— Одружився б на тобі, — сказав, зітхнувши, — але князівство вимагає від чоловіка більше, ніж йому хочеться.
— А й не треба мені твого князівства, — відмовила вона крізь схлипування.
— Багато чого стоїть поміж людьми, перебореш — тоді радість, але не завжди є змога усунути те, що розділяє. Може, я теж не радий князівству, та ждуть мене діла ще більші.
— Нудний ти й нецікавий, коли князь, — сказала вона злісно.
— А вподобала ж у мені кого? Не князя хіба? — спитав він, трохи ображений.
— Мужа вподобала. Одуріння твоє найшло й на мене.
— Будеш завжди зі мною. В походах і в городах.
— Лишуся тут. Гарно вигадав оце обійстя. Далеко від усіх. Не люблю, коли вештається навколо люд. Тишу люблю. А з тобою — теж не хочу.
— Аби ж то могла стати моєю жоною…
— Не стала б ніколи. Не хочу роззувати нікого. Волю волію… Тоді він сказав їй про своє веління. Щоб жила тут з самим жіноцтвом.
— Щоб їх тільки небагато. І ненабридливих, — сказала вона
— Господинею над ними будеш.
— Не знаю, що то.
— Коли взнаєш, сподобається.
— Хто ж то зна…
— А не знудьгуєшся тут?
— Коли знудьгуюсь, утечу до свого Пенька. Там мені й любо. Там найбільша воля. Серед дерев та звірів.
— Як приїздитиму — ждатимеш мене?
— Приїдеш — тоді й побачу. А тепер ще не відаю. Вона відганяла його від себе своєю непокірливістю, насправді ще більше притягуючи й приваблюючи. Він знов махнув на всі справи в Новгороді, і знов було те саме каламутне сп'яніння й знетямлення, аж поки, зціпивши зуби, нагнав собі в серце гнівливості на самого себе й спромігся відірватись од Шуйці. Залишив недокінчену церкву (чи й буде коли докінчена!) і недолюблену Шуйцю (чи ж можна долюбити до кінця жінку, милу твоєму серцю!).
В Новгороді стрів його з почтом Косцятин, князь велів їхати одразу до варягів, на Поромонин двір, що в Славенському кінці. Мав слабість до варягів чи не таку, як до мандрівних іноків, знав-бо, що в подорожах людина збагачується умом, вбирає в себе світ, як і святі люди, тільки що одні помічали самі лиш чудеса божі, а ці вічні вої не знали нічого, опріч срібла-золота, ситого харчу, доброго питва та ще гарного жіноцтва, бо й навіщо ж тоді живе на світі воїн і за що йому класти живіт свій, якщо не спробувати принад земних, не зачерпнути їх повними пригорщами!
Поромоня був собі простий тесля, як і батько, й дід його, як увесь рід споконвіку. Не знав він нічого, окрім добре вигостре-ноі сокири, тесав уміло стовпи й обаполи, ставив кліті, збивав насади, але стрельнула йому до голови думка, стосуючись до потреби, яку запримітив у князя своїм хитро прискаленим оком, спорудити небачену в Новгороді палату з кількома печами й високими цегляними димницями над покрівлею; і ось у Поромо-ні стали зупинятися спершу купці, застукані в Новгороді зимовими хурделигами, а потім наймано його двір для дружини, триманої Ярославом, бо ліпшого приміщення годі було шукати, Поромоня ж ще вгадав і те, що варяги люблять бути купно, не діляться на воєвод і рядових воїв, не вірять чужим. Мав хитрий тесляр добрий зиск з своєї будівлі, а князеві було вільно прк-кликувати варягів об кожній порі.
Гадав Ярослав, що цього разу варяги розділяться, бо мали ж прибути з дружиною мужі вельми славні, бувалі й відомі, але Коснятин сказав, що всі стали в Поромоні і що Еймунд привів ще не всю дружину, а тільки її голову, щоб порядитися з князем, а вже повесні прикликати й решту. Цим порушувався звичай, але князь збагнув, що обережність Еймундова викликана не зовсім звичним ділом, на яке їх вербовано (син мав іти проти рідного батька), хоч коли згадати до ладу, то не було на світі такої чорної справи, в яку не встряли б варяги, аби лиш їм заплачено так, як вони хотіли.
Довге низьке приміщення, стеля з дубових товстих сволоків, товсті дубові підпори-стовпи, крізь затягнені, риб'ячими міхурами віконця-визирки сочиться тьмяне світло зимового дня. Коло розпалених печей бородаті, всі, як один, русяві й світлоокі варяги сушать одяг, важка задуха стоїть під низькою стелею, залягає по всіх кутках, і, мовби прагнучи розігнати ту задуху, сидять за довжезним столом кільканадцять плечистих, так само русявих і яснооких, сидять, повідкладавши набік мечі, порозстібавши сорочки, наливають з барил вино, цідять у кубки мед, черпають ковшами з кадей пиво. Розклекотаний, безладний гомін б'ється понад столом, кожен з тих, що п'ють, розповідає мовби сам до себе, бо його ніхто не слухає, кожен говорить, не дбаючи за слухачів; ті, що сушать свій одяг, хоч і мовчать, але добрати з застольного гамору будь-що нездатні; далі, в другій половині приміщення, на поставлених в два поверхи одні над одними дерев'яних полатях спить кілька чи то п'яних, чи то просто втомлених від швендяння по Новгороду, але до сонних мова відома: пролітає над ними неторкане.