Ситник приходив щодень у визначену годину, простягав руку, казав:
— Віддай телятину!
Пантелій подавав йому списаний пергамен, при цьому належно виказати боярину потрібну поштивість, але деревлянський отрок не здатен був до цього: замість уклякнути перед всемогутнім боярином, якось мовби совався всіма членами врізнобіч, хитрий посміх метався йому по устах, вигулькуючи то в одному кутику губ, то в іншому, розбігані очі ховали в собі лукавство. Ситник не міг стерпіти такої невловимості в чоловікові, гримав на Пантелія:
— Дивись мені в очі!
Але ж невловимість була в строковім погляді, металися його світлі очі туди й сюди, хоч і дивився він мовби на суворого Йбярина.
— Слизький ти, хлопче, — грозився Ситник, — але від мене ще ніхто не втікав!
І нарешті вистежив Пантелія, вхопив того за руку. Довго крутив пергамен так і сяк, дивився на харатью збоку, перевертав її, аж отроку стало смішно. Ситник не зважав на ту смішливість Пантелієву, сплюнув собі на пальця і взявся лічити рядки на пергамені. Перелічив у одному стовпці, потім у другому.
— Ага, — мовив зловісно. — А це що? І тицьнув тим наслиненим пальцем у дописані рядки про сльози.
— Не вмістилося все, — забігав очима Пантелій.
— Так, — Ситник замкнув харатью до дерев'яної скриньки, яку мав з собою на цей випадок, — покажу тобі «не вмістилося». Жидята де? Повинен сидіти тут і не рипатися.
— Не знаю.
— Знатимеш. Ти'в мене все знатимеш! — пообіцяв йому Ситник і подався на княжу половину.
А в князя була пізня і зовсім несподівана гостя. Княгиня Ірина. Прийшла сама, без почту, без служниць, десь по дорозі розгубила всю свою холодну неприступність і поважність, майже влетіла до князевої палати, розтріпана й розпатлана, кинулася до Ярослава в якомусь відчайдушному порусі близькості, він швидко підвівся їй назустріч, простягнув руки. Колись на новгородськім вимолі стрілися вони як жених і невіста, потім була ніч перших покладин, коли стали людьми відчуженими, майже ворогами, а для людей — князем і княгинею, потім багато років без любові одбирав у неї жіноче, а вона давала йому дітей, — оце вперше, здається, серед темної зимової ночі збіглося цих двоє людей, єднаних уже не князівством, не пихою, не холодним розрахунком, а чимсь людським. Чим?
— Що тобі, княгине? — спитав і мерщій поправився: — Ірино…
Вона глянула на нього зшалілими очима, перший одрух уже минув, могла принаймні втриматися, щоб не впасти на груди чоловікові, як падають усі просто жінки, а вона ж не була простою від народження, не могла і не мала права бути нею.
— Ти сядь, — намагаючись бути ласкавим, сказав Ярослав, — сідай ось на моє місце. На княже. Ти ж — княгиня.
Вона послухалась. Здерев'яніло сіла. Дивилася на Ярослава повними шалу очима, але він розумів: не бачить вона його, нічого не бачить. Погладив їй руку. Мовчки, ласкаво. Ірина заговорила, дивлячись так само крізь свого мужа:
— Сама стерегла нашу доньку, їй ставало гірше й гірше — і я прогнала від неї всіх. Воно таке маленьке і гаряче. Ловило мою руку своїми ручками. Я заспівала дитині пісню. Не вмію пісень руських — тому заспівала нашу стару пісню вікінгів. «Ми пливемо до нових і нових берегів, пливемо без страху, а з надією, пливемо, пливемо…» При перших словах дитина заснула. Зітхнула глибоко крізь сон, якось жалібно зітхнула, аж мені здушило сльозами серце. І мої долоні… Долоні, під якими чула тепле тіло дитини, раптом стали холодні, мов крига… Я крикну|ла відчаєно і страшно… Але вже не змогла відігнати смерті від нашої дитини…
Ярослав мовчав. Це була їхня четверта донька. Народилася 'лиш кілька місяців тому.
— Бог дав — бог узяв,— зітхнув згодом.
— Вона вся палала — і враз мов крига.— Ірина плакала, не ховаючи сліз од князя. — А ти… Жорстокосердий… Таке кажеш…
— Діти до мене приходять тоді, коли можу звертатися до їхнього розуму, — сказав він, обіймаючи жону, — а душі їхні — в твоїх руках… Не втримала душі дитячої — плачу разом з тобою, моя укохана княгине і жоно… А що твердий — держава того вимагає…
Вона мовчки посунулася, княжий стілець був досить широкий, щоб поміститися обом, так і сиділи вони довгий час, притиснуті одне до одного, мов молодята, вперше сиділи як люди, вбиті горем людським, а не вигаданим, може, й востаннє.
Потім князь допровадив княгиню до дверей, подав їй свічку, Ірина ступнула,в темний перехід, здавалося, що свічка безсила розсіяти важку'пітьму, а тільки б'є в очі княгині, блідо осяває її обличчя, однак хоч який кволий був вогник, а вирвав він зненацька з темнощів ще одне обличчя, бородате, залите потом страху й розгубленості, вмить стала видна ціла постать, безрадно приплюснута до стіни, потворна постать товстого чоловіка, позбавленого рук. Ірина скрикнула, випустила з рук свічку, похитнулася і, мабуть, упала б, якби Ярослав, вирвавшись за поріг, не підхопив жону під руки. Свічка згасла. Ситник, який, мов той сич, бачив у темряві й без світла, ніяк не міг виплутати з-під свого охабня рук, щоб стати в пригоді князеві й княгині. Ярослав од несподіваного розгублення теж не знав, що чинити далі, чомусь вирішив, що найголовніше — знайти свічку, відставляючи криву ногу, опустився на коліно, нишпорив по підлозі, свічки не знайшов, а натрапив на княгинині ноги, якось не думаючи, в засліпленні й розбентеженості, обхопив ті ноги, притиснувся до них обличчям, терся бородою, здається, навіть цілував ноги дружині, запалюючись більше й більше незвіданим почуттям до цієї жінки, яка дарувала йому втіхи і дітей, дітей і втіхи.
Ситник нарешті простромив крізь прорізи охабня свої коротенькі руки, метнувся до горниці, вхопив нову свічку, мерщій поніс її до князя і княгині, непрошений і незваний, таємне ставало явним. Ярослав засоромлено підводився, поправляв свою покошлану бороду, княгиня дивилася на нього чи то з відданістю, чи то з погордою — не мав часу на вгадування, йому треба було без прогайки зробити щось таке, щоб зітерти, знищити, пустити в забуття оту мить його слабкості, коли безпорадно вклякав коло ніг своєї дружини і шукав тих ніг, щоб притулитися до них обличчям, він мав ось тут відразу показати свою несхитну вищість і бояринові, і самій княгині, бо за ним стояла ціла держава, велика держава з великими ділами; поправляючи покошлану бороду, Ярослав думав напружено й гарячкове, але надумати нічого й не встиг, його рука сама собою відірвалася від бороди й маєстатично пропливла коротку відстань до обличчя Ірини, і княгиня, ще, мабуть, теж цілком не усвідомивши значення і наслідків того жесту, слухняно зустріла устами ту руку, поцілунок був сухий, короткий, ледь помітний, але він був, цього вже стало задосить, щоб Ярославові одлягло від серця, він вирвав у Ситника свічку і повів княгиню до її покоїв, освітлюючи темні переходи.
Повернувся нескоро, але Ситник терпляче ждав на тому самому місці, де побачила його княгиня, розкрив був рот для виправдань, хотів просити в князя прощення за те, що не вберігся і все-таки попав перед очі княгині, але Ярослав зупинив його недбалим помахом руки, був просвітлений і добрий.
Боярин умів користатися з таких настроїв княжих, мерщій ускочив до палати, причинив щільно двері, сказав голосом стишено влазливим:
— Князю, не тим віриш, кому слід! Не тим! Ярослав поглянув на нього трохи здивовано, водночас і роздратовано.
— Мовив я не раз тобі, князю, — не вловивши зміни в настроєві можновладця, докірливо бубонів Ситник, — дивитися завжди слід, звідки чоловік прийшов і що він за чоловік… Ось Пантелій отрок… Звідки прийшов? З Дерев. З ким?
— Постривай, — утомлено сказав Ярослав, і в голосі в нього ще було повно доброти, — не торохти. Казано ж тобі многожди:
для держави найперше важать здібності в чоловікові. Пантелій уміє письма, а ти — не здатен. То кого маю вибирати для справ дієписання?
— Слушно мовиш, князю великий, про здібності, — схилив голову боярин.— Але ж душа? Душа повинна бути чистою і відданою. Так? А коли в чоловіка душа — мов у дикого коня-тарпана: так і рветься, так і рветься? Тоді що? Тоді треба придивитися до чоловіка пильно, що він, звідки, як, чому?