А коли вийшов з церковці, де ждав його вірний воєвода Будий (князь молився завжди самотньо) з двома варягами, пітьма нахлинула на нього, мов чорна вода, і не смолоскипи, несені челядинцями по боках, просвітлювали чорноту князеві, не світлі істини, про які думалося в молитвах, — ні! — солодкою маною напливало на Ярослава Забавнне лице, в усьому торжестві його свіжості й молодості, і князь несміливо проводив рукою поперед себе, мовби прагнув одігнати видиво, а Будий витлумачив те по-своєму, вирішив, що князь нікого не хоче пускати перед очі, і тому, коли в переходах до князівських покоїв траплявся хтось з челяді, проскакувала товста ключниця або лопотіла босими ногами молода служебка, воєвода, що торував шлях до княжої опочивальні, тупав своїм величезним чоботом, гнівно сичав:
— А геть мені з-перед очей!
До глупої ночі в опочивальні у Ярослава горів трисвічник. Князь читав священну книгу. Але й там знаходив саму лиш звабу, і очі його мимоволі наштовхувалися на рядки:
«Слухай, дочка, і глянь та й прихили ухо твое і забудь про нарід твій м батька твого!
І буде люба врода твоя цареві; якщо він Господь твій, то поклонися йому чесно.»
Він повертався назад, вичитував слова для підкріплення своїх. великих замірів, прагнув одігнати від себе суєтне: «Прив'яжи, лицарю, меча слави твоєї і величчя твого. І в потун твоїй іди щасливо задля правди, і лагідності, і справедливості…»
Очі ж самі перебігали нижче і вичитували те, в бажанні чого сам собі боявся признатися:
«У пишних шатах поведуть її до царя…»
Заснув князь перед самим світанком і чи й спав чи й не спав, а ще й не еіріло, розколошкав усіх челядинціа знов стояв навколішки посеред тривожно темної церковки спухав заутреню, перебирав у голові слова:
«Поспіши, воссядь на колісницю заради істини, покірливості й правди».
Зранку почалася справжня осінь. Між темним Небом і темною землею провисли важкі водяні запони, якось би в один день виповнився загрозливо Волхов, понабухали ручаї потемніли лісові озерця, захлющало в пущах і багнах, Поналивалися всі щонайменші внямки й заглибини, але не радісна прозорість і. ласкавість жила в тих водах, як то буває повесні а похмура стривоженість, чи то викликана передчуттям довгої холодної зими, а чи, може, настанням пори майже цілковитої відірваності Новгорода від усього світу. Справді-бо: порозпливалися й ті непевні дороги посеред лісів і боліт, якими з горем-бідою добиралися влітку до Новгорода купці, непрохідними ставали волоки поміж ріками й озерами, вже не видно було на широкому Волхові різнобарвних парусів, не випрасовувалися там своїми гнутими носами лодьї, не вертілися поміж них учанц мокло піл дощем на колись галасливих пристанях-вимолах. Покинуте начиння, ще подекуди вивантажувався який-небудь зацізнілий відчайдуха купець, який привіз кільканадцять бочок рідкісного фрязького вина, бігав во слизьких дерев'яних містах пристані, ловив за воли збайдужілих вантажників, благав обіляв погрожував.
Ярославові не сиділося на княжому дворі. Зраиая велів сідлати коней, у супроводі почту починав об'їзд города Ддщ шмагав немилосердно і князя, і його супровід. Дерев'яці кругляки отоними мощено вулиці, ослизли так, що падали іноді навіть ковані коні, подекуди кругляки порозходилися, в утворених проміжках збиралася брудна вода, звідти чвиркало багном коли попадало туди кінське копито, по обличчях їздціа, спливали патьоки бруду, грязюка ліпилася на коштовну одіж, заліплювала дорогу зброю, але Ярослав того не помічав, їхаа попереду на нього не бризкав ніхто, навиаки, його кінь обкувуцац задніх цілимн потоками холодної брудної води, а князеві ьсе нетеопе-ливилося, він підганяв та підганяв коня, хотів устигнути успеть добачити все самому, перевірити, помацати рукам, пересвія'итися.
Бо якщо встигли пробратися крізь негоду його вирпи і нести до князя Володимира вість про сминову невоколу й хвадьство, то не лишить Київський Великий князь без відплати б покари такий свавільний вчинок, збиратиме військо да укятиме припаси, лаштуватиметься до походу на Новгород з якого колись сам вирушав на боротьбу за київський стіл.Він знає ціну цьому великому городу, знає, як полюбляють випихати звідси київських прийшлих князів, не зупиняючись яі перед чим; тоді Володимира намовили виступити проти рідного брата Ярополка, тепер пішли ще й далі, вже поставивши енна проти рідного батька, — і все те, аби лиш вивільнитися з-під чужої оаіки, жити самим, володіти своїм городом, своїми багатствами, угіддями, людом.
Посадник Коснятин у тих щоденних оглядинах ие відлучався од князя, завжди був или ньому, ще тоді, як Ярослав вершит свою ранішню молитву, вже ждав князя коло виходу з церква, прискакавши иа цей бік Волхова з далекого Неревського шиця, де мав свій двір, оадьоро мокнув під дощем, жартував, сам розкотисто сміявся на свої жарти, був завжди мовби скупаний у молоці — пещено білий, червоногубий, а здоров'я в ньому так і двигтіло.
Виходив із церквя князь, був сірий ва обличчі, тільки тьмяно червонів йому великий набряклий ніс, ваяиті каламуттю від недосипання очі перебігали з заводіяцької мармизи Будия на годоване посадникове лице, іноді князь не витримував і від споглядання цих двох веселих людей сам посміхався й закликав їх на ранкову трапезу, але частіше набурмосено проходив нова них, велів подавати коней і метався по городу до самого обіду, так і не маючи рісочки в роті, доскіиуючись до всього, недовірливо приглядаючись до посадника, який тільки згортав з обличчя брудну воду, бо вважався завжди чистуном, та щосяля бадьорився перед своїм зверхинком:
— Все йде на лад, мій князю! З божою жіччю, князю!! Їздили на Плотницький кінець, де під довгими навісами умілі майстри робили лодьї для походу. На Загородсьхому кійді, де серед кривулястих, вщерть залитих рідкям багном вуличок кояі брьохали по саме черево, квязь дивився, як сукяадннки варять у низеньких доменицях крицю, а в кузнях чорнолиці від кіптяви ковалі кують мечі, списи, рогатий. Скрізь, де з'являвся князь, приєднувалися до нього кіивські старости з тисяцькими й сотниками; якщо Ярослав хотів що-небудь спитати в робочих людей, наперед нього миттю вискакував староста або тисяцький і випереджав князя у його намірі, Косиятин незомітно всміхався під дяшйим русявим усом, а Ярослав ще більше темнів лицем, супився, але не мовив нічого, повертав коня, їхав далі.
Коснятин показав князеві готування даруизгів для свейського короля, щоб прихилити його серце і серце його доньки їнгігердя до Хольмгардського конунга Ярислейфа. У довгих великих тоболах складено було найліпші двінські хутра: чорні куди, соболі. бобри, веретища з ніжного козиного пуху, різнобарвяяй тім своїх) власного виробу і привезення аж від сараошгів, В копиники готували краску рибу, в солярнях складах діжечки й цебрики просолених лососів, привезе олоччя, могутню рибу, яка ловиться тільки в крижаній. Ее найміцніші сіті, дається до рук лише відчайдухам ринвам, яких, мабуть, немає ні в якій землі, окрім землі Новгородської.
Були ще там фландрські сукна і ромейські паволоки, були мечі! з дорогими рукоятями, з піхвами, обсипаними коштовними каменями, були візантійські ларці з слонової кістки і сірійські скляні кубки, дивно здоблені крилатими кіньми, був полив'яний посуд, привезений з Києва, а може, й з самої Болгарії, але ж не було нічого новгородського!
— Не бачу нашого нічого, — повернувся князь до Коснятина. — Чи й не готуєш, посаднику?
Хитрий Коснятин вдав, ніби запитання Ярославове застало його зненацька, розвів руками:
— Та ми ж… Та бач… Хіба, може, в ковниці якісь там набищиці…
Добре відав, як полюбляє князь одвідувати свою ковницю, і вже заздалегідь пускав попід пишним усом усміх задоволення.
Ковниця становила мовби окреме царство серед новгородських укріплень. Містилася, щоправда, на княжому дворі, коло самого Волхова, але сама по собі теж була двором, оточеним високими стінами з міцних дубових колод, з двома великими надворітніми вежами й трьома трохи меншими кутовими. Входу на той заповітний двір пильнувала вірна сторожа з варягів, яким Ярослав довіряв найбільше, там вони й жили у великій і теплій хижі, прибудованій майже до самих воріт. Далі на не досить просторому дворищі розташовувалися низькі, вкопані в землю мало не по саму покрівлю комори, а за ними височіла довга дерев'яна будівля, верх якої правив за житло для княжих умільців, а підкліть була власне ковницею.