Митрополит погрожував, що відішле назад до Константинополя всіх будівничих з Міщилом, на що Ларивон відмовив йому, що знайдуть вони в Києві вмільців, які зможуть збудувати дім божий ліпше, ніж будь-хто. Ні до чого не вели ці довгі розмови, Ларивон твердо стояв на своєму, бо в захваті був од воскової церкви, показаної йому князем Ярославом. Феопемпт же, розуміючи, що пресвітер має княжі повноваження, вдавав, ніби не відає нічого і ні про що не здогадується, сперечався затято й довго, щоб виторгувати собі якомога більше, в душі він змирився з княжою примхою (бо як інакше міг назвати таке дивне рішення?), але повинен був відстояти своє право покерувати всіма роботами по внутрішньому здобленню святині, бо про те йшлося йому найперше, на тому залежало.
Врешті дійшли до згоди, що нагляд за будівництвом вестиме Ларивон, але з дозволу й повелінь митрополита, встановивши заздалегідь весь порядок і чин розписів, як то дано в екфрасісі патріарха Фотія при освяченні церкви Феотокос Фарос.
А хто стане мовити супроти імені патріарха Фотія? Ще півтори сотні літ тому цей константинопольський патріарх послав на Русь першого єпископа. Зроблено було це, щоправда, по тому, як руси підійшли до брам Константинополя і нагнали холодцю і самому патріарху, який тоді якраз був у столиці, та й імператору Михайлові, що перед тим необачно вирушив у військовий похід, не подбавши за стольний город. Патріарх мерщій покликав імператора до Константинополя, безрадні проти відчайдушних руських, які на легеньких суденцях перескочили через море і ось-ось могли заволодіти столицею, імператор і патріарх ревно молилися в храмі Влахернської божої матері, випрошуючи в бога нещастя для забіяцьких русів, бог їм не поміг — помогла буря, яка розметала руські суденця, але патріарх відніс те в заслугу Христу й заприсягнувся привести в віру Христову той великий і загадковий у своїй силі народ, для чого й спорядив за море свого єпископа. Когось він хрестив, той єпископ, але сліду від нього не лишилося, бо в такій великій землі важко лишити слід. Однаково ромеї, коли заходила мова про Русь, щоразу виставляли ім'я патріарха Фотія. Нехай. Ярослав навчився за ці роки боротьби й терпінь найголовнішого для державного мужа вміння — ждати. Не метушитися, не ти-цятися наосліп, не наражатися на дріб'язкові сутички, не дратувати могутніх, а самому поволі нарощувати силу й могуття, бачив-бо, що все це є в його землі, а згодом і ще додасться.
У князя турботи були державні, в Сивоока — людські. Зовні мовби нічого й не змінилося. Міщило не став противитися волі князя й митрополита, став слухняним помічником Сивооковим, іноді аж надто запопадливим. Перед тим як закласти нові підвалини, Сивоок узявся ще раз переміряти розташування церкви, щоб вона стояла в точній відповідності до сторін світу. Використано було грецьке мистецтво міряти з допомогою тіні. Напрямок північ — південь визначався найкоротшою тінню, яку сонце кладе опівдні. Тепер треба було покласти до тої тіні про-стоспадлу лінію і вона дасть святу орієнтацію: схід — захід. Брався для цього діла шнур з трьома вузлами, які розташовано між собою на віддалі, що вимірюється відповідно числами 3, 4, і 5 однакових проміжків, з шнура творився трикутник так, щоб одна коротша його сторона була тінню північ — південь, тоді друга, коротша сторона давала напрямок схід — захід. Власне, це вже роблено було в час закладання перших підвалин, і Сивоок міг би виказати цілковите довір'я до Міщила, про що він тому й сказав, але сам Міщило наполіг, щоб переміряти ще раз, він був сумирний, тихий осміх блукав по його устах, і Сивоок, засліплений своїм успіхом, не зміг розпізнати під там сміхом загрози.
Та, власне, що міг заподіяти йому Міщило?
Гюргій задумав нечувану витівку: зняв з себе срібний чеканений свій пояс і ним вимірював місце для закладання нових підвалин. Тоді попросив князя, щоб той звелів упіймати двох диких тарпанів, і в неділю урочисто виїхали за Київ у поле, Гюргій зв'язав тарпанів за шиї своїм поясом і відпустив їх у поле, тарпани з місця вдарили чвалом, в несамовитості розшарпали пояс, розлетівся він на дрібні ланці, так що й не збереш ніколи, а з тим поясом пропала навіки й таємниця вимірів церкви, вимріяної Сивооком.
Сподобалося те всім, хвалив Гюргія за витівку князь, а Міщило підказував Ярославові, що таке вигадати міг хіба що сам Сивоок, і знов дивився з загадковим посміхом на свого суперника, та Сивоок не надавав значення ні словам, ні посміху Міщиловим, бо й що він йому!
Мав ворога набагато страшнішого й могутнішого, викликав його до дії сам, міг би пробути в Києві хоч десяток літ і не спізнатися з нічним боярином Ярославовим Ситником, але після тої ночі, коли ходили на відвідини до князя з Гюргієм і коли Ситник почув од князя ім'я «Сивоок», випадково зронене ім'я, що нагадало колишньому медовару незагоєну образу від шмаркача, боярин став приходити на будову, стояв десь непомітно з двома-трьома своїми людьми, стежив за Сивооком, намагався розпізнати в цьому величезному русявому велетні риси того маленького хлопчика, забраного колись ним від покійного Родима. Багато літ минуло, і важко було сказати напевне, що це той самий чоловік. Але й відступатися Ситник не звик. Знав добре: що моє — віддай! Застосував свій спосіб — випитування. Хто, що і як — цей Сивоок? Так набрів на Міщила, і так з'єдналися вони в своїй ненависті до Сивоока.
Був би той собі й далі непомітним антропосом, не вирізнявся б з-поміж ромейських майстрів, не пхався б з своїми вигадками, — нікому б до нього не було діла. Легко було тому, хто, володіючи сильно рукою й сміливим духом, звиває своє орлине гніздо на неприступній скелі, дозволяючи покірливим будувати коло підніжжя свої хижі. Без спротиву йдуть у битву воїни за своїм воєводою, бо він наражається на смерть першим і накликає на себе найбільше ворогів. Охоче поступаються правом на муки, може, тому так багато завжди великомучеників і так щедро виділяють для них місце в історії.-Але людина талановита нагадує квітку, яка піднімається найвище, її хочуть зірвати першою. А що ж інші квітки? А ті повняться заздрощів, їм досить краси власної, іншої вони визнавати не хочуть. Будь-хто з антропосів який задумає піднятися над своїм середовищем, має бути готовий до відчуження, до самотності. Все його подальше життя — то долання самотності. Він пробивається назад до свого середовища, до свого товариства, до тих, з-поміж яких височів, пробивається тяжко, безнадійно, несучи свою працю, мов відступне, мов викуп, мов покуту за свою перевагу, за свою талановитість. Часто так і лишається самотнім. Його витвір постає між ним і тими, серед яких починав колись. Це мур, крізь який не проб'єшся. Апостолів завжди визнавали, тільки вбивши їх. Якби замір ставити церкву не схожу на ро-мейські належав не одному Сивооку, а всім, був заміром спільним, тоді не виникло б ніяких ускладнень. Якби на місце Міщила дозволено було вибирати когось іншого, то вибір упав би на того, хто найменше зачіпає самолюбство, хто нічим не вирізняється, хто не пробує перевершити своїх попередників, а мріє бодай дорівнятися їм, стосуючи ті самі засоби. Сивоок не був таким. Вискочив над усіма з допомогою сили сторонньої, незбагненної, цим міг тільки роздратувати всіх, з ким ще вчора був однаково непомітний.
А він не зауважував цього, він був з тими, хто копав землю, тягав камінь, носив заправу, він був з майстрами каменю, плінфу, дерева, заліза, олова, він сам їздив у пущі до дубогризів і процюпів вибирати достатньо великі дуби для брусів на скрені; працювали на будові од сонця до сонця, не роблено перерви на свята, ні в неділю, церква мала бути поставлена в коротки часі, бо ж і храм Соломонів будувався сім літ, і свята Coôія в Константинополі — п'ять літ, і Десятинна церква Богородиці в Києві — теж не довше. Князеві лишилося тепер одне: ждати завершення будова, і він водив іноземних гостей, погладжував бороду, скромно молвив: «Тут покладу камінь білий різьблений, а тут — овруцький шифер бузковий і червоний».