У запеклих битвах загинули два брати — Давид і Мойсей, а між тими двома, що лишилися, неодмінно мав розігратися спектакль, відрежисерований ще тим невідомим, але геніальним режисером, який створював колись біблійний розділ про Каїна і Авєля.
Старший з-поміж двох комітопулів — Аарон, який мав під своєю владою Средець з околицею, вирішив, що саме він, а не наймолодший Самуїл, повинен виступити найпершим претендентом на царський престол. А що нічим не міг засвідчити своїх переваг над Самуїлом: ані особистою відвагою, ані любов'ю до рідної землі, ані незвичайними якостями людськими, то й вирішив шукати підтримки не деінде, а в, самого візантійського імператора. Заплутана то була і лиха справа. Візантійський імператор Василій Другий Македонянин, який від дня свого вступу на престол мав повні руки клопотів з придушенням заколоту полководця Варда Скліра і з придворними інтригами першого міністра євнуха Василя, не міг виступати проти Болгарії зброй-яр, а вдався до війни таємної. Маючи скрізь своїх вивідників, він незабаром довідався, що Самуїл, власне, покинув свою столицю Охрид, щоб не бачити остогидлої дружини Агати, і переважну частину свого часу проводить на Преспанських озерах коло своєї коханки Біляни, для якої на одному з островів малого Преспанського озера навіть звелів спорудити городок і церкву. Імператор підіслав Самуїлові з Італії двох досвідчених зиж-дителів, захопив того будівничими справами аж так, що Самуїл на кілька років облишив військові походи і спорудив на Малому озері ціле місто, яке назвав Преспою і переніс туди свою столицю. Звичайно, людина не може все життя віддати якійсь одній лише пристрасті, надто ж коли нею з дитинства ще заволоділа ненависть до ворогів рідної землі, отож Самуїл все-таки схаменувся вчасно й знову пішов на ромеїв, взяв Фракію, Македонію, околиці Фессалонік, Фессалію, Елладу, Пелопоннес, велику ромейську фортецю Ларісса, далі визволив усю Дунайську Болгарію, опріч окремих городків на чолі з візантійськими топархами.
А Василій Другий тим часом діяв з іншого боку. Він послав у Средець до Аароиової дружини Варвари таємного листа, в якому досить прозоро натякав на те, що чував про їхнього сина Івана-Владислава і хотів би породичатися для щастя царстве-ної сестри імператорів Константина і його, Василія, Анни. Ясна річ, зміст листа відразу став відомий Ааронові, Аарон негайно звелів дружині відписати ромейському імператорові, запевнивши його у відданості й любові. Через гірські перевали пішли гінці від Средця до Царграда і назад, але лихо в тім, що саме тоді ж візантійські імператори Василій і Константин пообіцяли віддати свою сестру Анну за київського князя Володимира, випрошуючи в нього навзамін скількись там тисяч воїнів, таких необхідних для боротьби проти непокірних узурпаторів, що то в одній, то в другій візантійській провінції проголошували себе імператорами і все йшли на столицю, бо кожен знав, що споконвіку в ромейському царстві водиться так: хто оволодіває Царградом і Великим палацом, на того надягають багряницю і взувають йому багряні сандалії.
Авранові ж хотілося породичатися з імператорами, за це він обіцяв одкрити їхнім військам усі гірські проходи в Болгарію з тим, щоб на списах ромейських воїнів стати самому болгарським царем. З одної Анни навіть два імператори двох сестер зробити не могли, а справжню сестру треба все-таки було приберегти на всяк випадок для київського князя, бо той являв собою силу справжню, а не уявну, як Аарон, тому вирішено було послати в Средець із відповідним царським почтом, у супроводі митрополита севастійського, якусь константинопольську повію, на ймення Анна, і тим самим обдурити марнославного комітопула. Іванові-Владиславові було на той час дванадцять років, не так щоб уже й багато як для одруження, але й не мало, якщо брати до уваги всі ті майбутні вигоди, яких від високого шлюбу очікувано. Однак повія, впившись болгарським вином, проговорилася і з ганьбою була вигнана з Средця, бо Аарон суворо наказав усім не бруднити об неї руки. Зате севастійського митрополита за покриття такої підлої неправди Аарон власноручно зарізав ножем там-таки при весільній учті.
Так похмурий і мстивий Василій Македонянин поглумився над Аароном, щоб показати його дрібне марнослав'я і водночас мати зачіпку для війни з комітом Средця, проти царя Болгарії Романа.
Хоч який продажний був чоловік Аарон Мокрий, але й на нього найшла затятість, і, коли через чотири роки Василій Другий підійшов з військом під стіни Средця, коміт не відчинив перед ним гостинно брам, а закликав своїх горожан до якнайза-пеклішого опору, а сам мерщій послав за поміччю до брата Самуїла, якого ще недавно хотів зрадити. Ромейський імператор ще не знав Болгарії і став під Средцем в місяці зареві, коли сонце пече без милосердя, коли пересихають гірські річки, вигорають трави, навіть ліси не витримують спеки і гублять лист і стоять сумні, розпачливо вмираючі від небесного палу. А на захисників Средця мовби й не діяло сонце, вони відбивали, всі приступи ромеїв, не помагали нападникам ні пристінні штурмові вежі, ні стінобитні тарани, ні катапульти, що метали в город важуче каміння. Імператор вимушений був відступити і швидко повів свої тегми старою дорогою на Пловдив через Траянові ворота — вузький прохід між стрімкими планинами. Самуїл ішов за імператором назирці. Через стрімнини й доли-ща, через скелі й зрадливі осипи гналися болгари за ворогами, невидимі, вони весь час тяжіли над ромеями, мов кара, мов оті страхітливі гірські кряжі, які дедалі тісніше змикалися попереду, примушуючи візантійське військо видовжуватися в тоненьку верижку. За Траяновими воротами була ще одна тіснина — глибоке гірське долище, на дні якого звивалася шумка річечка. Долище було довге-предовге, а вузьке таке, що вгорі орел перекривав його крильми. Досвідчений воїн чимдуж прагне покинути таке непевне місце, але імператорові раптом забаглося стати на нічліг саме в тій тіснині — чи то привабила його чиста жива вода, якої так давно не бачило його військо, чи то керувався просто впертістю, важко сказати, бо Василій нікому не збирався давати звіту в своїх вчинках, до імператорського намету мали право входити тільки молоді протокеліоти, що слугували «Василію, коли ж під Средцем після виснажливих і марних приступів ромейського війська до намету наважився, незваний, пробитися протоспафарій Никифор Ксифія, то імператор спершу хотів його просто вигнати, потім дозволив говорити, буркнувши, .аби той не розбалакував довго, а що в Ксифії всіх балачок тільки й було, що сказати про відступ, то Василій похмуро всміхнувся і мовив:
— Запам'ятай, що то твоя вимога — про відступ. Сам я ніколи б не вимовив цих слів.
Тут саме час трохи сказати про Василія Другого Македонянина. Він був онуком імператора Константина Багрянородного, що прозвав себе так, щоб довести своє справді царське походження, бо всі діти візантійських імператорів народжувалися у Багряній палаті, але лише в тому випадку, коли імператори перебували в законному шлюбі. Мати ж Константина Багрянородного Зоя Карбонопсида, тобто Чорноока, була четвертою дружиною імператора Льва Шостого, і патріарх не визнавав цього шлюбу, отож Константин вважався мовби незаконнонаро-дженим, простіше кажучи байстрюком. Таким був дід Василія Другого. Щоб засвідчити своє високе походження, Константин Багрянородний намагався вивищитися над усіма своєю вченістю. Він написав «Книгу церемоній», у якій учив, як цар повинен говорити, ходити, триматися, сидіти, посміхатися, одягатися, ще лишив по собі книги «Про феми» і «Про управління державою», хоч сам тим мистецтвом так і не оволодів, про що свідчив безлад, який настав по його смерті. Не виказав Константин і великої мудрості в справах, що стосувалися безпосередньо його самого і сина Романа, коли одружив того на якійсь Анастасо, дочці плебея з Лаконії, що тримав трактир у трущобах Царгра-да. Ця Анастасо по одруженню взяла собі ім'я Феофано, відзначалася вона приголомшливою вродою, а ще — справді диявольським характером. Перше, що вона зробила, ставши імператрицею по смерті Константина, якого, здається, отруїла, — це прогнала стару царицю Єлену і п'ять зовиць, чудово освічених царівен. Усіх вислала в монастирі. Згодом, народивши двох синів і дві доньки Романові, отруїла й чоловіка. Отруїла також узурпатора Романа Лакапина, потім вийшла заміж за чоловіка, старішого за неї на тридцять років, через п'ять років зрадила його, помогла коханцеві вбити, зробила свого коханця імператором, а коли той зрікся її й вислав з Константинополя, зуміла через вірних людей дати зрадливому імператорові повільно діючу отруту, і той незабаром вмер, висохши, мовби від насильного обпоювання оцтом.