Зустрічаючи її, великий письменник вклоняється і йде далі. Ніколи не зупиняється. Знає, що це просто стара жінка, сповнена отрутою і алістю. Думка, що кохав її колись, тепер йому прикра.
Часто заходить він до Лувру, до залу, де висить «Собор в Шартрі» Моне. Довго дивиться на картину й зітхає.
— Які ми обоє дурні! — засміялася Тая. — Ти можеш мене поцілувати отут, перед оцими божевільними машинами, над вашим спокійним Дніпром, серед…
Він не дав їй договорити, вони стояли й цілувалися, машини сигналили їм, порушуючи постанову міськради про заборону звукових сигналів.
— Ти не сказав мені, що любиш мене, — нагадала вона згодом.
— А ти?
— В цьому, звичайно, немає ніякої логіки, але я б заради тебе нічого не кинула й нічим не пожертвувала, хоча… позавчора я прогнала геть усіх отих дурнів, які приїхали за мною аж із Москви… Але й без тебе, мабуть, не зумію тепер… Це знов же таки, мабуть, кажуть усі жінки, поцілувавшись з чоловіком, але…
— Хочеш, я скажу те саме? Не боячись банальності.
— Не треба, тобі не личать слова звичайні… Але як ми з тобою щойно гризлися! Хочеш — розповім тобі казочку, почуту мною в тайзі? Про звірів.
— Як гризуться? Не треба. Давай хоч трохи продовжимо цю хвилину миру, який встановився між нами. Якби міг, я б зупинив бодай на коротку мить час. Так, як зупиняються стрілки на великих електричних годинниках перед тим, як зробити черговий перескок.
— Щастя між двома скаканнями годинникової стрілки? — Тая засміялася.
— Але потім стрілка все-таки перескакує, гнана невблаганним плином часу, а ми намагаємося вже коли й не наздогнати чи випередити її, то бодай не відстати. Наприклад, я через два дні їду до Західної Німеччини.
— Куди? — Тая вирішила, що він жартує. — А чому б не в Патагонію?
— Справді, до Західної Німеччини, — Борис був цілком серйозний. — Вже все готово, всі документи оформлені, маю квиток на літак Київ — Відень. Звідти — поїздом.
— Туристська поїздка? Але це ж не обов'язково. — Вона ще сподівалася знайти якийсь порятунок. Втратити його вдруге означало, може, втратити назавжди. Абсолютне безглуздя.
— Ні, не турист. Справа мого життя. Іду на місяць, а може, й більше. В щорічнику одного західнонімецького університету з'явилася публікація про Софію. Автор публікації професор Оссендорфер посилається на нікому не відомі документи, які, мовляв, є в розпорядженні… Коротше: уривок пергаменної харатії, знайдений колись моїм батьком і під час війни відправлений ним в інститутському сейфі в тил. Але Бузина сам не доїхав і не довіз сейфів. Продав чи подарував фашистам — однаково. Професор Оссендорфер — очевидно, той самий єфрейтор Оссендор-фер, який убив мого батька. Ось така історія. Війна триває далі!.. І знов Софія. Знов батько. Знов я… Дивуюся, що вони так довго мовчали. Чи то ждали, поки мине двадцять років з дня закінчення війни, щоб, посилаючись на встановлений ними самими закон, проголосити невинними вбивців і своїм власним усе вкрадене й награбоване. Логіка вбивці і грабіжників. Чи то хотів цей Оссендорфер достосувати свою публікацію до якоїсь круглої дати, що він, до речі, й робить, заявляючи, ніби Софію Ярослав вибудував у тисяча шістнадцятому році, бо ж у літописах є свідчення, що вже в наступному, тисяча сімнадцятому, році під час нападу на Київ печенігів Софія згоріла. А раз згоріла — виходить, уже перед тим стояла. А поставити її Ярослав міг тільки між тисяча п'ятнадцятим і кінцем шістнадцятого, коли він змагався за владу з Святополком і сів у Києві на престол. Раз так, то Софії — дев'ятсот п'ятдесят років. Дуже проста логіка. Оссендорфер обходить мовчанкою припущення вчених, що першу Софію — дерев'яну — поставила, певно, Ольга десь у 957 році для збереження хреста животворного дерева, яким благословив княгиню константинопольський патріарх. В тисяча сімнадцятому році дерев'яна Софія згоріла. Це наштовхнуло Ярослава на думку збудувати кам'яний собор, бо лагодження нічого, власне, не давало. Якщо навіть припустити, що Ярослав справді між шістнадцятим і сімнадцятим роками поставив дерев'яний собор, а згодом на його місці спорудив кам'яний, то вчений не може ототожнювати ці дві споруди. Але, видно, тому пану професору йдеться лиш про те, щоб нас випередити, бо в шістдесят сьомому році ми відзначаємо дев'ятсот тридцять років з дня закінчення будівництва Софії, ну то нате вам — дев'ятсот п'ятдесят років, які відкриваю для вас я, професор Оссендорфер!
— Ти читаєш мені лекцію? — поцікавилася Тая.
— Пробач! Захопився.
—. Поцілуй мене при всіх оцих машинах.
— Може, ми поїдемо вже до міста?
— Підемо. Тільки пішки! Але що ти робитимеш з тим професором?
— Я повинен з ним зустрітися. Переконатися, що то він. Це військовий злочинець, а не професор! І грабіжник. Я повинен встановити, чи він має той пергамен. І відібрати в нього!
— Не думай, що це буде так просто.
— Це справа державна. Мені помагатиме посольство, втрутиться уряд. Я не виїду звідти, поки не доб'юся свого! Досить умене батька! Якби я тоді встиг на день раніше, навіть на кілька годин — батько був би врятований.
Вона дивилася на нього сумно, з болем у химерних своїх очах. Стрілка на великому годиннику часу перескочила, їх розділяв мертвий 'простір між двома перескоками долі. Як він поїде від неї? Як розлучаться? Чи не подумає він про неї: ось жінка, що під прикриттям розмов про мистецтво і громадянські чесноти шукає собі сексуальних утіх? Перед цим їй здалося, що Борис подумав про неї щось подібне. Це було б страшно!
РІК 1026
ЛІТО. КОНСТАНТИНОПОЛЬ
Якоже бо се некто землю разоретъ, другый же несеетъ.
Літопис Нестора
Не вибираєш собі людей, з якими повинен жити. І нічого не вибираєш. Все дається тобі так чи інакше, і ніколи тебе не питають, а коли й питають, то не слухають відповіді, ведеться так завжди. І ось він попав між людей, що в своїй роботі, здавалося б, мали змогу вибирати кшталти, барви, попав між творців, украшателів, художників; та виявилося, що й вони закуті в залізні ригори канонів і послуху, ними теж керує та незрима і всемогутня сила, яка визначає життя кожного смертного на землі, а якщо й не на всій землі, то вже в цій державі холодного Христа й безжальних імператорів — напевне.
Третину життя свого провів Сивоок серед тих, кого дав йому в бажані чи небажані (не питано його про згоду чи незгоду) товариші Агапіт, викупивши в імператора Константина, насправді ж здавалося — жив тут завжди. Було ще далеке, невиразне, напівспогад, напівзабуте: темний задощений шлях і маленький хлопчик увесь у сльозах посеред шляху. Та чи й було? Може, приснилося? Як дід Родим, Величка, Ситник, Какора, Ягода, Звенислава, знов Какора і знов. Враження було таке, що завжди жив у цій землі, чужій і ворожій до нього, лякався, що так і згайнує життя на вислухування небувалих імен і назвиськ, нечуваних глупств людських, а то й божих.
Агапіт добирав собі людей, щоб зовнішністю були вони так само незвичні, як він сам: все щось велике, мохнатоморде, з ведмежими лапами, любив силу, не маючи її; як то потім виявилося, в своїй душі прагнув надолужити нестаток внутрішньої твердості бодай твердістю тілесною, їх так і звано — Звіринець Агапітів. Були серед них, окрім ромеїв, агарянн, болгари, було два грузини і слов'янин із Зети, був посланець з Германії від єпископа Гільсгеймського, що відкривав у себе школу мозаїк і дорогого художнього литва. Життя їхнє минало в тяжкій роботі по спорудженню храмів і монастирів. Але не можна замкнути людське життя в обмежене коло одноманітності, часто вони проривалися хто куди міг: одні — в дикі розваги, другі — в ієратичні молитви, вірячи в спасіння душі, треті — в книжність, четвертим мало ще було того, що вони навчалися в Агапіта, прагнули перевершити свого вчителя в безнастанному доскона-ленні свого вміння. Сивоокові припав до вподоби Гієрон, грек із Кикладів, велетенський громоголосий чолов'яга, який годинами міг з пам'яті вичитувати писані колись (а чи виспівані) Дивні вірші про подорожі Одіссея-Улліса; лилася мова чиста й звучна, зовсім не схожа на ту мішанину з слів грецьких, латинських, агарянських, вірменських, слов'янських, яка побутувала серед ромеїв під пишною назвою «грецької», гойдлйвий р'йтм віршів нагадував похитування корабля на морських хвилях, корабель той ніс Улліса далі й далі до нових і нових пригод, пригоди й подвиги низалися в безконечні сув'язі. Все було прекрасне в цій великій поемі мандрів, але мандрівній душі Сивоока найбільше подобалася, найбільш чарувала його сцена зустрічі Навсикаї і Одіссея на березі моря. Двоє голих, вільних од всіх умовностей світу, від убрань і відзнак, на березі моря. Нещасний розбиток, ледь живий, і пишна, мов Арте-міда, феацька принцеса, донька Алкіноя. Вона сяє, мов фарос, і її простягнені руки йдуть крізь імлу, мов промені маяків.