Константин слухав, заплющивши очі, він усміхався, він завжди вважався веселим імператором, над усе любив церемонії і царські пишноти, йому подобалося виконувати тільки ту половину царських обов'язків, яка несе насолоду й задоволення, що ж стосувалося трудів царських по втихомирюванню й звойовуванню ворогів, по збиранню податей, по наведенню ладу в торгівлі й ремеслах, — цим він з легкою душею поступався на користь свого царственого брата, слушно розмірковуючи, що ліпше хай Василій добуває золото, а він, Константин, роздаватиме його веселим натовпам обома руками. А ще: відвідував щодня бані, катався верхи, міняючи по кілька разів на день коней, їздив на лови в Каллікратію, знудьговано оглядав портики вздовж вулиць, визираючи гарненьке жіноче личко, був присутній на всіх ристалищах на іподромі (спорудженому ще Септиміем Севером, а по-справжньому розбудованим і прикрашеним Константаном Першим, прозваним Великим, бо великим насправді був), любив жінок, любив попоїсти, сам навіть вигадував потрави, грав у кості, любив усі розваги і, як усі любителі розваг, був жорстоким чоловіком, хоч і ховав ту жорстокість за вдаваними веселощами.
Поки дімархи виспівували свої акламації, Константан, по-плямкуючи губами від вдоволення, ще й досі живучи згадкою про пишного осетра, якого вони розділили з патріархом під біле холодне вино, прислане в здобичі з Пелагонії, оглядав спроквола форум, недбало ковзнув поглядом по болгарських бранцях, сподіваючись пильніше приглянутися до них в час екзекуції, озирнувся на свій почет, мовби впевнюючись у дотриманні всіх приписів. Так, все бездоганно, все прекрасно, все відбувається агідно з церемоніалом, виробленим за багато віків. Ось він, імператор усіх ромеїв, сидить у золотій кафисмі, на самій видноті перед військом, гетеріями і народом, перед приреченими на страту жалюгідними ворогами; по боках від кафисми стоять непорушно четверо безбородих, бо теж так ведеться здавна, що візантійський імператор повинен показувати свою царственість спершу перед безбородими, а вже потім перед бородатими, стемму ж василевс ніколи не може надягти перед бородатими, а лиш перед безбородими. У двох з цих безбородих на головах червоні скіадії, у двох інших — білі ковпаки. Один євнух одягнений в широке рукавне платно блідо-зеленої парчі, гаптоване великими колами, всередині яких стоять леви. Це — препозит. Інші три в синіх стихарях краплених білими крапками, в червоних мантіях, вишитих ліліями, і з двома золотими тавліями на грудях. Це чини суду й справедливості, перші виконавці волі василевса. їхні парчеві мантії тісно облягають постать і наглухо застебнуті двома круглими фібулами коло самого коміра. Руки затиснені під цими мішковидними мантіями-тампаріями так, що євнухи навіть відстебнути фібули нездатні, а вже щоб добути меч та вдарити імператора — то й поготів.
Довіряй, але й остерігайся!
Константан усміхається, знов прикриває повіками очі, згадує патріаршого осетра і, мовби повторюючи жест на його повітання, ліниво ляскає в долоні: лясь-лясь.
Тоді й починається те, заради чого піднято сьогодні всіх чинів імператорського двору числом вісімнадцять — вищих сановників, шістдесят — головних чинів та ще п'ятсот чинів нижчих, — і всім видано з царського вестіарія парадні строї, такі ошатні й коштовні, що за них можна б купити цілу державу, якби вона десь продавалася. І все оте сяяння золота, парчі, весь отой багрянець, всі перли, самоцвіти, шовки-влатії, срібло й дорога зброя призначалися лиш для того, щоб ось тут, на Амастріанському форумі, підручні катів-євнухів вихопили з кожного десятка болгарських бранців по одному, з допомогою воїнів потягли їх до горнів, повалили на землю, пригнітили ланцюгами, а кати вправно видобули з горнів розпечені до білого жигала і серед лиховісної мовчанки, яка зависла над форумом, пішли до приречених. Тільки дзвеніли ланцюги на нещасних, які мовчки борсалися, напружуючи рештки сил, безпорадно рвалися з рук своїх мучителів, силкувалися бодай звести голову, щоб, може, востаннє глянути на білий світ, затоплений величчю й сяянням ромейських коштовностей, та не вдалося жодному з них навіть того, кати твердо підходили ближче й бліжче до полонених, була страхітлива дружність у їхніх рухах, точно вивіреним жестом кожен з них опустив своє жигало, і над тісним форумом вдарило тисячоголосе ревіння вдоволених початком видовиська ромеїв, і потонули в ньому нелюдські скрики болю перших осліплених болгар.
Сивоок стояв третім у своїй десятці. Тепер не дивився довкола, мав очі, втуплені тільки вперед, тільки туди, де творилося найстрашніше, бачив як позбавили зору перших, потім з-перед нього вхопили наступного, хрипіли в поспіху помічники катів, дзвеніли ланцюги, рознісся над форумом перший пах горілої людської шкіри, а Сивоок стояв заклякло, нерухомо, все, що діялося, мовби його не обходило, він теж ніби перетворився на глядача, як оті ромеї в пишному одязі, взятому з імператорських комір задля свята, так ніби в простому вбранні не можна дивитися, як випікають людям очі, не той буде смак, чи що.
Йому не вірилося. Як же так? Чому? Навіть забув, що не болгарин, що не підлягає покарі за болгарські гріхи, хоч і які там гріхи в людей, які не хотіли надягати на себе чуже ярмо. Думав тільки про те неминуче, що мало статися. Він востаннє побачив сонце, світло, вогонь, і той вогонь, що стільки разів приносив йому найбільшу радість, стане для нього прокляттям, навіки позбавить його зору, кине в чорноту. Як прийшов з темряви маленьким хлопчиком, що плакав посеред чужого шляху, так і піде в пітьму, а нащо жив, задля чого вбирав у свої очі найбарвистіші дива землі,– кому до того діло?
І в ті останні хвилі, що лишалися йому перед тим, як потягнуть і його до ланцюгів, Сивоок перейнявся ще вищою, ще дикішою зненавистю до всіх отих потопаючих у коштовностях блазнів, йому хотілося бодай чимось показати їм усю свою зневагу, тому, коли потягли його прислужники до ланцюгів і зависли на ньому, щоб звалити на землю, він струснув їх з себе, зціпивши зуби, випростався, весь випружився назустріч катові, що вже ніс своє розпечене жигало, а тлуми заревли від насолоди й розкоші: «Відмовився!», «Відмовився від ланцюгів!», «Білий болгарин» відмовився!» Імператор милостиво махнув рукою, даючи знак прислужникам, щоб відійшли від Сивоока, василевсові теж було цікаво подивитися на цей нещоденний прояв мужності, він виставив наперед себе долоні, щоб заляскати в них, як тільки звершиться неминуче над білим болгарином, всі тепер стежили тільки за Сивооком і за катом, який наближався до приреченого. Кат відчув увесь надмір скупчення уваги на ньому, він намагався бути якомога байдужішим і спокійнішим у своїх рухах, ще ніколи не доводилося йому ставати бодай на мить найголовнішою дійовою особою в столичних ділах, а він давно мріяв про таку мить, у нього були свої обрахунки з цим світом, він тяжко ненавидів усе живуще, від найубогішого жебрака до самого ва-силевса, ненавидів усе за те, що не був такий, як усі, за своє каліцтво, за свою неповноцінність. Колись давно, ще за іншого імператора, він не був катом, був юнаком з багатої родини, любив життя, людей, вподобав одну дівчину, а що вона не піддавалася на його вмовляння, то заманив її в дім до свого приятеля, і там удвох з приятелем згвалтували ту непокірну дурепу. Все обійшлося б гаразд, але виявилося, що в дурепи .були вельми впливові й багаті родичі, про справу стало відомо імператорові, молодих винуватців кинуто до в'язниці, де вони довідалися про повеління василевса: їх обох мали спалити живцем на форумі Бика. Тоді він випросив у сторожі ножа, безжально відпанахав собі все сороміцьке причандалля врівень із черевом і передав імператорові з словами: «Хочу служити твоїй царственості головою, а не соромом, який я одрізав сам собі. Те, що грішило, те й покарано, за віщо ж хочеш позбавити життя мене, бідного?» Імператорові сподобалася мужність розпусного юнака, він звелів його вилікувати й зарахувати до двірської служби на посаду ката. А того, другого, спалено живцем на форумі Бика, хоч провина його була набагато меншою.