— Але з Міщилом, князю, не докінчиш до самого віку.
— Недобудований храм не хочу лишати синам і нащадкам, — сказав Ярослав, видно приставши вже на бік Сивоока в його дивно хаотичнім і незбагненнім, але впевнено навальнім Творенні. — Не хочу!
— Я теж, — весело сказав Сивоок.
— Ти ще молодий.
— Але й не маю нічого. Ні сина, ні жони, ні покрівлі над головою.
Князь промовчав! Невлаштованість людська його мало обходила. Дбав і не на себе — за державу. Завжди й найперше.
— Сини в тебе гарні, князю, — знов заговорив Сивоок. — Про дочок не кажу, негоже мені мовити про княжих дочок, а сини вельми гарні. Є в мене думка. Хочу помогти Мищілові в його роботі.
— Своєї ж маєш іще он скільки! — здивувався князь жадібності цього чоловіка до клопотів.
— Докінчу своє вчасно. Міщило ж гузятиметься там хтозна й допоки. А щоб швидше — можна поєднати з його мусією фрескові образи твоїх синів і доньок з княгинею. Ото я взявся б і зробив швидко й охоче.
— Чи ж пасуватиме? Князь — у мусії, а родина його — в простому малюванні.
— Малювання теж можна зробити так, що не поступиться перед мусією. На все є спосіб. Колись жона карійського царя Мавзола Артемізія поставила йому по смерті надгробний пам'ятник і стіни прикрашено фресками такими гладенькими, що здавалися прозорими й блищали, мов скло. І в еллінів та римлян були такі майстри. В заправу додавали порошок мармо-ряний, поверхню накладки розгладжували гарячим залізом, а писали яєчною краскою, яка в звичайній фресці не вживана. Після викінчення живопису його покривали пунійським воском і водили коло самої поверхні розпеченим залізом, не приторкуючись. Ще потім натирали сукном — і ось блиск, як у відполірованого мармуру або й смальти.
— Маю досить державних справ, — сказав князь, — щоб забивати собі голову твоїм пунійським воском та ще чимось. Ти майстер — тобі й знати.
— А тим часом втручаєшся в те, як мені класти смальту, — нагадав Сивоок.
— Бо незвично кладеш.
— Ото тільки й мистецтво, як незвичне. Владі це не до вподоби. Владі миле усталене, вона тяжіє до зоднаковіння всього на світі, бо тільки тоді сподіватися може на непохитність. А краса — лише в неодинаковості. Візьми таке, князю: кожна рослина має свою квітку, не схожу на інших. А якби всі квітки та стали однакові?
— Багато балакаєш, — спробував перевести розмову на жарт Ярослав.
— Бо багато працюю. — Сивоок упродовж розмови жодного разу не поглянув на князя і не перервав своєї роботи. Стояв на дерев'яному помості, широко розметавши руки, так ніби підпирав вигинисту стіну бані, голова, задерта назад, міцно влягалася на плечі, зрослася з ними назавжди від оцього напруженого вдивляння вгору, на склепіння; князь спробував полічити, скільки днів, тижнів і місяців стоїть отут Сивоок, викладаючи мозаїки, вийшло так багато, що він вжахнувся, а попереду ж було ще більше! І цей чоловік думає не про спочинок, а шукає собі ще роботи, береться за нове, і киплять у ньому якісь незбагненні пристрасті, вмить зачіпається він до сперечань із самим князем.
Отрок, що супроводжував Ярослава, розіклав для князя переносний стільчик. Ярослав махнув йому, щоб прибрав. Не звик розсиджуватися і вести перемови з будь-ким при свідках. На все життя запам'яталося йому новгородське віче, перед яким вивертав свою душу після розправи над'воями Славенської тисячі, зненавидів одтоді всі принародні рядіння й обговорювання, завжди, коли виникала потреба когось вислухати, кликав його до себе в палати, слухав, з вирішенням своїм не квапився, лишався для співрозмовника загадковим, а отже — мудрим.
Тому почувався зле отут, під самим склепінням головної бані собору. Було враження, мовби отой повітряний стовп, що виповнював баню на всю височінь, враз перевернувся і став тиснути на людей знизу, загрожуючи приплющити їх до грізно наставлених безнадійно-чорних очей Пантократора. Ярославові забракло повітря в грудях, стало млосно, він підняв руку, щоб розхристати ферязь, пошкріб пальцями по золотому шиттю, облизав пересохлі губи. Відчув себе геть старим і немічним. Дурне діло: дертися на таку височінь, щоб устрявати в сперечання з цим непокірливим чоловіком. Та й нащо? Художники — люди, владці — теж люди, але в кожного своє життя, своя мета і своє призначення. Може, слід позоставити кожному робити своє і не втручатися? Але ж тримається держава на князеві, а тому повинні підкорятися йому всі людове в державі. Хто не кориться — ворог або підозрілий чоловік. Тоді хто ж Сивоок? Один раз нагнув князя в свій бік, тепер знов, так, видно, націляється чинити й далі. Може, правду мопив Ситник?
Ярослав одкашлявся.
— Дихати в тебе тут нічим, — сказав Сивоокові.
— А я не дихаю, — відмовив той.
Непокірливий. Зухвальний.
— Пришлю до тебе бояр своїх, ліпших людей.
— На шої вони мені? Прислав би, князю, втрачені літа, людей дорогих, навіки втрачених, але не можеш. '
— Усе в волі божій.— Князь відступився од Сивоока, ладнався до спуску, лаяв себе в думці за необачливість і безглузде бадьоріння. В старощах дертися в таку височінь! Закортіло побути коло самого бога, діткнутися рукою божої десниці! Безглузда звичка самому все 'перевіряти й оглядати. Однаково 'земля така велика, що не стачить життя на те, щоб усе побачити, мабуть, треба вірити й чужим очам. Але яким, чиїм?
— Зоставайся з богом, — сказав Сивооку.
Той мовчав. Не повернувся до князя. Наставляв і далі на нього свою розкучману, прикам'янілу до плечей в неприродному задерті голову, нестомно клав смальту й камені, аж тепер запримітив Ярослав, що не розкидає художник різнобарвні кубики як попало, що є твердий і гармонійний лад у розбігові смальти по ввігнутій поверхні, смальта йшла мовби колами, пів-дужжями, в ній було щось від кшталту небесних сфер, був невпинний рух, було кружляння, од якого йшла обертом голова, князь заточився, важко обіперся об плече отрока, сказав глухо:
— Зводь мене звідси.
Потім стали приходити бояри, городські старці, мужі ліпші й нарочиті, статечно впливали в церкву, плуталися поміж риштованнями, перечіпалися об дошки й обаполи, задирали голови, вдивляючись в роботу мовчазних антропосів Агапітових, які, попритулявшись повсюди, писали фрески; Міщило спускався щоразу вниз і давав пояснення, замовчуючи про свою мусію, яка посувалася надто повільно, найбільше показував угору, де трудився невидимий Сивоок, де зблискувало синім і золотим у про-зирах поміж риштованням, щось пошепки говорив чи то гнівне, чи то пробачливе, а поважні гості стояли, дерли голови, зітхалня.
Що то буде перед ними? Незвичне, дивне і чи й потрібне? Бо як живуть люди, чим? Той воює. Той викорчовує ліс. Той упольовує звіра, а той сіє хліб а чи варить сіль. Кожен щось робить і вважає, що то єдино необхідна робота, і так воно насправді є. А тут якийсь чоловік роки витратив на те, щоб наготувати собі різнобарвних скелець і камінчиків, а тепер викладає їх на стіні. Нащо? Кому від того користь? Князеві? Але сам князь мовить: ідіть, дивіться. Церкві, богові? Але що каже їм цей чоловік, який має на собі хламиду слуги божого?
І так дивилися, слухали Міщила, хитали головами, зітхали:
— Нащо воно все? Гріхи наші тяжкії… Охо-хо!.. Сивоокові згори видно було їхні голови, а під головами — клешнясті руки і розставлені ноги, позбавлені тулубів, у химерно зрізаному вимірі, бояри нагадували щось павуче, кортіло плюнути туди вниз, ненароком зрушити важкий цебрик з запра-кою або скинути на павучі голови дерев'яне корито, але й того видавалося жаль, і майстер лиш зиркав зневажливо на розпластаних унизу і робив своє діло далі.
Нащо воно їм? А чи для них він творить? Для отих дрібних душею, пиховитих, мстивих, темних, як вода-нетеч, у своїх думаннях. Знав кожного з них. Один хизувався силою. Хвалився, що в один замах може відпанахати мечем голову лютому вепрові, а насправді міг хіба що відрубати свійському підсвинкові, та й то припнутому до пакола. Другий показував усім своє здоров'я. Двір мав коло Бабиного торжка і щодня, за будь-якої пори року, висовувався вранці крізь віконечко голий до пояса, ждав, щоб його забачили торжннки, гоготів: «Ого-го-го!» Третій все багатство вкладав у одіж, виписував собі з Візантії дорогі тканини, ходив у шитих золотом і шовками кафтанах, на правій полі мав гаптоване знамено князівське, на лівій — персону самого Ярослава, люди завжди збігалися, щоб подивитися, а він ішов або їхав поміж них — босих, обдертих, з голодним блиском ненависті в очах — що йому до бідних і упосліджених? Ще один втулив свій двір навпроти князівського палацу, щодня з досвітку чатував коло воріт — аж ну з'явиться князь, і йому першому вдасться сказати: «Здоров будь, князю!» — і потім по-квалятися можна цілий день, а наступну ніч знов спати уривками, сполоханим, краденим сном, щоб удосвіта мерщій схопитися і стати коло воріт на чатах, бо й що ж може бути ліпше, аніж першим поклонитися можновладцю! Ще стояло, може, там кілька таких, що відзначилися в битвах, випало їм укоротити віку багатьом людям, званим ворогами, колись у тому, певно, була користь князеві й державі, але проминуло вже те давно, тепер еони не розмахували мечами, не здатні до того через старощі, зате повсюди всовували свого носа і на все мали своє осібне рішення: «А я кажу так, а не отак!» Невігласи завжди такі: починають з повчань, кінчають розправою.