— Поцілив би в хреста хоч одного? — спитав Сивоок Лучука, навмисне бадьорячись.
— А не дострелю ж, — недбало відповів той.:
Купецький віз уже проїздив перші ворота. Збиті з необхватних колод, невідь-якою силою відчинювані й зачинювані, вони важко висіли в прорубі валу, мовби чатуючи на тих, хто пройде крізь них, щоб відразу з оглушливим рипінням зачинитися й навіки відтяти шлях до волі, як то було колись з Сивооком у Ситника.
Але ворота спокійно собі висіли, не зачиняючись, віз прокотився всередину, вже й хмизонос загойдався поміж високими дубовими клітями, і аж тоді хлопці вздріли, що по той бік воріт стоїть сторожа. Два бородаті здоровані, в товстих мисюрках на головешках, обвішані товстими дошками, які мали захищати їм спину й груди, стояли, спираючись на довгі списи, і, здавалося хлопцям, дивилися саме на них, байдуже пропускаючи повз себе і купецький віз, і чоловіка з хмизом. Враження було таке невідступне, що Лучук аж лука свого посунув далі за спину, щоб не впадав у око, а Сивоок перекинув свою важку палицю з правої руки в ліву, але вчасно збагнув, що це нічого не змінює в його становищі, бо лівий дружинник дивився на нього так само пильно, як і правий, а на випадок чого правою рукою махнути буде підкористіше, тому знов узяв палицю в праву руку.
Хмизонос посунув уже поза сторожею, а хлопці перебирали ногами ні живі ні мертві, давно вже вони не відчували себе такими ще зовсім малими, як отут, перед похмурими бороданями, давно вже не попадали у власноручно розставлені сіті, як оце-тепер. Ішли, й кожен подумки молився своєму богові, хоч , і не був певен, що його маленький добрий лісовий або водяний бог може змагатися з хижим і твердим богом, який попростромлював усе небо над Києвом хрещатими знаками своєї сили.
Однак запхані між дерев'яні дошки приворітні, сторожі дивилися й далі собі вниз за ворота, хоч хлопці вже минали їх, здається, вони й не помітили двох закушканих у шкури. прибульців.
А хлопців од переляку кинуло в новий подив. Бо за валом города, виходить, і не було, до самого города вони мали ще перейти дерев'яний міст, теж пильнований сторожею, а тут, на дитинці, стояло кілька міцних великих хиж, між якими блукали такі само бородані, як оті коло воріт, сиділи на сонечку, грали між собою, стріляли з лука, вимахували мечами, розрубуючи уявлюваних супротивників.
Сивоок і Лучук мерщій подалися слідом за хмизоносом, який теж, видно, не мав наміру затримуватися тут, серед озброєних, знічевлених лежнів, яким нічого не варто було проткнути чоловіка списом або врубати мечем, тільки щоб хоч трохи розважитися.
До самого Києва вели ще одні ворота, обкуті залізом, чорні, мов кажанячі крила, якісь нависаючі, так що, мабуть, зачинялися вони самі собою, як тільки відчіпляли ланцюги, що тримали їх, а за воротами через глибочезне кругостінне урвища пролягав дерев'яний міст. Купецький повіз уже вигуркував колесами на тому кінці моста, там якісь спритнярі метали з нього раз і два на мито. А на цьому, просто під чорними крилами воріт, стояло ще двоє сторожів, але вже не таких, як оті, коло дерев'яних воріт, а закуті в залізо, в міцних кольчугах, у гострих шишаках, з булатними бутурликами, що закривали руку від кисті аж по лікоть, а зброю мали таку: в одного — широкий двосічний меч, схожий на той, що його колись мав дід Родим, тільки коротший і, мабуть легший, а в другого — гострий шестопер, замашний і вицяцькуваний по держалну.
Ці стояли не сонні, а знудьговані, не помічали нікого, не дивилися ні на кого,- але, коли хлопцям уже видавалося, що вони непоміченими прошмигнули повз поцяцькованих залізом дурнів, той, що з шестопером, тупнув ногою, аж задуднів міст, і гримнув:
— Пощо не хреститесь?
Хлопці стали мов вриті. Бігти наперед і так би нічого не дало, бо хіба ж знайдеш рятунок в такому великому місті, яке піднялося над дебрями і пущами, повертатися назад теж не виходило, .бо там було ще гірше; повне дворище озброєних лежнів.
— Хто такі? — суворо спитав той, що з мечем.
— Ми суть… — Лучук хотів вихопитися першим з відповіддю, але не знав, що казати, затикався, замикався, його виручив Сивоок.
— З гостем прибули, — сказав він спокійно, — проїхав він на торг.
— Ач, сопляки, вже з гостем, — незлобиво промовив той, що з шестопером. — Ваш гість хіба поганин, що не хреститеся?
— Не вміємо ,— похмуро сказав Сивоок, — маємо своїх богів.
— Покажу тобі, — підступив дружинник до нього і вхопив за праву руку, щоб занести її для сотворіння хресного знамення.
Але руку Сивооку тягнула донизу тяжка дубова палиця, так що дружинник насилу міг її підсмикнути догори.
Забувши й про хрестіння, він ухопився тепер за палицю, спробував висмикнути її з руки Сивоока і аж крекнув.
— Чудної сили отрок, — сказав і відштовхнув Сивоока, — іди собі, поганче!
Лучук огинці прослизнув поза Сивооком, зашепотів до нього, гамуючи нервовий сміх:
— Знав би той нестелепа, як стріляю. Поцілив би йому крізь вічко його кольчуги в пупа! Ги-ги!
— Мовч! — суворо сказав Сивоок, бо вже вступали вони в Київ.
Коли ж казати правду, то не вони вступали в Київ, а Київ наступав на них, спадав з своїх пагорбів, приголомшував, знетямлював. Диво брало, як могло вміститися на такому скупому клапті землі стільки будівель, стільки люду,стільки руху, гуку, клекотняви. Хтось кудись ішов, квапився, а хто й просто собі стояв, видивляючись на божий світ, рипіли вози, іржали коні на торжищі, дзвінко спліскувалася в глибокі колодязі вода з переповнених відер, пахло стружкою і димом, цюкали сокири, мудрували над каменем зиждителі, роїлося повсюди од люду торгючого, будівничого, гулящого, роботящого — ось чим обсідав Київ своїх прибульців.
Сивоок просунувся наперед, мов сновида, не відчував вимощеної дерев'яними кругляками вулиці під ногами, не бачив ні просторих дворів з білими дерев'яними будівлями, ні великих і маленьких дерев'яних церков, що штрикали ламаними пальцями своїх хрестів у неозори весняного неба, ні княжого кам'яного терема, що стояв над самим краєм Київської гори, мовби хотів виловити своїми штудерними віконечками всі вітри з Десни й Дніпра, — хлопцеві перед очима, застилаючи весь світ, стояло тільки одне: кам'яне громаддя, рожево-сіре, розлоге й струнке водночас, неохопне у своїй великості, так ніби зібрало воно в себе весь камінь Руської землі, а водночас легколетюче, мов засвічена сонцем хмара. Гостре колись каміння зляглося тут загладжено, подекуди зненацька розступалося, творячи химерні віконця-прозори, а то вигиналося потужними луками, схожими на вічно застиглі хвилі, підняті над землею дивними силами. І над цим злагідненим, летючим, мов спів, каменем кругло вивищувалися чотири менші і п'ята найбільша і найвища чарівні шапки-покрівлі, а на кожній з них плавав у золотому озері неба схожий на квітку хрест, і всі п'ять хрестів запліталися в рухоме коло сяйва, і не було в них ні кострубатості, ні чорноти, ні ляку.
Так, дибаючи у раптовій своїй засліпленості, Сивоок наштовхнувся на якогось чоловіка і став, з ніяковим посміхом проводячи по очах долонею.
— Біснуватий єси? — закричав чоловік, і лише тоді Сивоок повернувся на тверду землю і побачив коло себе білявого бородатого чоловіка в розстебнутому на грудях корзні й розхристаній, так що видно було спітнілі, порослі світлим волоссям груди, сорочці, в звідкись знайомих обдирканих портах і стоптаних личаках, теж чомусь ніби знайомих. Тоді глянув ще і побачив в'язку хмизу, що лежала коло ніг у чоловіка. Хмизонос. Став перепочити.
— Хотіли на вас хреста покласти? — жваво підсмикуючи бородою догори, спитав чоловік.
— А ти що, бачив? — поцікавився Лучук.
— Чому б мав не бачити?
— Як же?
— А ось так. — Чоловік швидко зігнувся, прибравши знов положення, як з хмизом на спині, і глянув на хлопця знизу, крізь кроковку ніг. Лице йому налилося кров'ю, очі скаламутніли.
— Головами по небу ходите, — закричав, не змінюючи положення, чоловік, а на ногах у вас земля!