— Славен будь, княже Ярославе! — ревли бояри й дружина.
— Довголітен!
— Щаслив!
Все тут було з словом «най»: наймогутніший, наймудріший, найдорожчий, найсправедливіший, найзіркіший, найясніший, наймилостивіший і наймилосердніший. Хто лицемірив свідомо, а хто й щирий був у сп'янілості своїй, князь всміхався заохотливо до кожного, знав справжню ціну кожному слову й вигуку, але й приємно було купатися в оцих буйнощах слави й хвали, міг би, ясна річ, підвестися, махнути рукою, гримнути так, щоб заціпило всім крикливим славохвальцям, але вдовольнявся й тим, що всіх їх бачить наскрізь, сам лишаючись загадковим і недосяжним для їхньої обмеженості.
Та ось втрутився в загальне величання блазень княжий Бур-мака, який тинявся поміж столами й мовчки витворяв різні капості: то тягнув у когось там з-під руки ківш з медом, то вмочав у чийсь кубок кінець довгого свого рукава, то пробував підпалити комусь бороду свічкою — і все те миналося блазневі безкарно, бо користався він високим князівських покровительством, — тепер блазень прагнув говорити. Пішов мало не до дверей, до тих безмовних і незначних учтувальників, яких покликано сюди лиш для кількості, виліз на лавку, підніс догори руки з ковшем, хлюпнув униз питвом, гукнув:
— Тихо, кажу я!
Гамір поволі втихав, ждали від блазня нової вихватки, знали, що він гострий на язик, кожен мимоволі щулився, лякаючись, щоб не зачепив Бурмака саме його, бо шкоди, може, й не принесе, але посміх буде; однак блазень не став зачіпати ні менших, ні старших, смачно облизав товсті свої губи, зареготав:
— Великому чорту — велика й яма! Наймилосерднішому нашому князеві — слава! Ішов князь з Новгорода, а по путі в усіх селах і волостях голод, люд повмирав, а де хто вцілів, то вже й голосу не відводив, а князь і каже воїнам: «Як будете їсти, то щоб і кістки закопували, не давали отим здихаючим, щоб серця ваші не розжалобилися, бо й що ж ви за вої будете». Слава милостивцю нашому!
Мертва тиша запала поміж столами, ніхто ще не знав, чи слід зважати на п'яне верзякання блазневе, чи пустити його повз вуха, як то робили завжди, сміливіші дивилися на князя, щоб з його обличчя вгадати, як поставитися до Бурмаки, але Ярослав сидів з завченою посмішкою на устах, дивився на свого блазня заохотливо — мовляв, мели далі, хіба не знаємо, який ти базіка.
— А тут, — кричав далі блазень, бризкаючи навсібіч слиною, — село на путі — і весь люд у ньому вимер! Вже й проїхав село князь, аж виповзає йому з-під коня дівчинка — тінь од дівчинки, а жива! «Чого вона жива? — питає милостивий князь наш.— Нащо вона тепер, коли всі тут вмерли? А приберіть-но дівчинку!» І затовкли її на смерть, щоб не було від того села й розплоду, раз воно таке убоге та нікудишнє!
Ситник схаменувся перший. Підскочив до Ярослава, нахилився до нього, прошепотів:
— Дозволь, заткну йому пельку!'
— Хай каже! — голосно промовив Ярослав, і всі відітхнули звільна, дехто навіть потягнувся до кубка, дехто став дожовувати застрягле в зубах, справді, хай каже, мало чого там не принесе слина на язик цьому бовкалові, однаково наш князь найдобріший, найсправедливіший, наймилостивіший, най…
— А там вийшов з Дерев святий чоловік, — розкрикувався собі Бурмака, — та впіймали його за повелінням нашого кня-зенька і за шию поворозом вели до самого Києва, а воно ж аркан — не тарган, хоч зубів не має, та шию гризе. От який у нас князюсик!
— Іди, Бурмако, вип'ємо з тобою, — покликав блазня Ярослав.
— А хай з тобою лукавий п'є! — крикнув блазень.
— Горло в тебе, бачу, пересохло, — спокійно мовив князь,— може, хто б промочив його тобі. Гей, люди, поможіть блазневі!
Бурмаку миттю стягли з лавки, накірчило його відразу чоловік з десяток, кожен пхався з повним ковшем або кубком, силоміць заливали блазневі в рот, у ніс, у вуха, лили межи очі, він захлипувався, смикався вивільнитися, ось-ось мав задихнутися, але жалю до нього ні в кого не було, та він і знав це добре: все тут залежало від одного тільки чоловіка, від його слова. Бурмака спромігся перевернутися долілиць, поповз поміж смердючими брудними чобітьми по запаскудженій підлозі, звиваючись вужем, відпльовуючись, прочмихуючись, благально простогнав:
— Князю!
— Напоїли вже, досить, — засміявся князь, — а тепер випиймо й ми всі за здоров'я нашого Бурмаки, бо й що б робили без його жартів та сміхів!
— Го-го-го! — заіржали найближчі.
Ой князь, от так князь, ну й князь! Пили, їли, трощили, запихалися, дивилися, витріщали очі. От так-так, оце воно, ох і князь же ж у нас!
А Ярослав дав знак, щоб не припиняли учти, підвівся, непомітно вийшов у сіни, за ним вискочив Ситник.
— Хай проведуть мене до того в печері,— сказав тверезим голосом Ярослав.
— Пізно ж, князю, а йти далеко. Над саму кручу дніпровську.
— Сказано тобі!
— Покличу зараз отрока. Він тут недалеко.
Отрок прибіг заспаний і стривожений. Від нього пахло теплим молодим тілом; був високий, тонкий, видно, гарний хлопець, хоч це й не мало значення.
.— Зовешся як? — спитав його Ярослав.
— Був Тривога, а тепер Пантелій.
— Веди.
— І я з тобою, княже, — попросився Ситник.
— Іди до учти. Щоб люд не розходився.
— Хоч свічку візьміть, бо там нема, — сказав Ситник.
— Покажу я колись тобі свічку, — пообіцяв йому зло Ярослав, — приліпився до мене, як кліщ!
Важкий замок на дубових дверях заіржавів, мабуть, не відмикався з тих пір, як посаджено до печерки святого чоловіка; отрок Пантелій, мало не плачучи, вовтузився коло замка, але відімкнути не міг.
— Дай сам, — відіпхнув його Ярослав, — запалюй свічку! Святий чоловік чи то від грюкоту заборів, чи від передчуття відвідин, а може, й просто за своїм звичаєм, не спав уже, зустрів князя сидячи на глиняній призьбі, скорчений, висхлий до непомітності, величезна сіро-жовта борода прикривала все його тіло, мов щитом, над бородою вгорі виблискувала кругла, ніби велике яйце, лисина, а між лисиною і бородою плавало в темряві двоє чорних блискучих очей, виповнених перестояною тугого.
Один прийшов з широкого світу, прийшов з волі, хоч, закований у залізний обруч державних обов'язків, і не вмів цінувати тої волі, а другий, народжений не для послуху, не знаючи обмежень і утисків, мав тепер тільки тугу в очах і настороженість, мабуть, він здогадався, хто прийшов до нього, бо мовчав, тільки дивився на князя з спокійною байдужістю. Так тривало довго, один стояв, весь ще обвіяний свіжим вітром з Дніпра, з запахами вин і смачних наїдків, а другий скоцюрб-лений на глиняній лежанці, прикривався бородою і зблискував очима, не маючи охоти говорити першим. Однак ув'язнений був великодушний. Він помітив, як незручно переступив князь своєю покульгавленою ногою, сколихнув бородою, посунувся на призьбі, дав місце коло себе.
— Сідай, — сказав тихо, — стояти тобі важко.
— Звідки знаєш? — здивувався Ярослав.
— Та вже знаю. Єтеством кульгаєш змалку. А може, й духом. Князь повинен кульгати.
— А може, я не князь.
— Хто б же то сюди ще прийшов? Хіба вбивці? Сідай отут. Смердю лиш вельми, але сморід не так вдаряє, як правда.
Князь примостився на самий краєчок призьби, дихаючи вбік, щоб не дійшов винний дух до в'язня, спитав:
— Чом думаєш, що правда лиш за тобою?
— Бо страждаю, — сказав той так само неголосно. — Худий і упосліджений. А з жирних, зледащених уст правди не почуєш.
— Наші священики в постах перебувають, смиряють і плоть, і дух. Хіба ти вважаєш себе ліпшим за них?
— Не наші то служебки — чужинські, — нагадав старий.
— По всій землі тепер нова віра заволоділа всіма душами.
— Не заволоділа й довго ще не заволодіє, а може, й зовсім погине твоя нова віра.
— Про це й людові мовив у своїх блуканнях? — суворо спитав Ярослав. — Вийшов ти з темнощів, і темні твої слова. Всі людове наші ховалися в ліси, а нова віра виводить їх на широкий світ, прославляє по всіх землях, бо народ наш гідний прослави. Але не завжди люди. виходять до слави добровільно. Іноді доводиться вдаватися до насильства.