Про Святополка:
«І рече йому цар: зроби так, як він промовив: убий його й поховай, щоб зняти з мене й моєї родини кров, що Иоаб пролив безвинно. І нехай господь оберне кров його на його голову, бо він убив двох таких, що були безвинні й лучші його…»
Иоаб — то Святополк, а два безвинно вбиті — Борис і Гліб. Збігається.
Про Брячислава:
“Коли ж ізвідси вийдеш, хоч би поза потік Кедров, так зараз—знай се — мусиш умертщ кров же твоя впаде на твою голову».
На Судомирі так і сказано було Брячиславу. Збігається.
Про самого Коснятина:
«Так певно, як живе господь, що укріпив мене й посадив на престолі батька мого Давида, та по своїй обіцянці устроїв мені дом: сьогодні буде страчений Адонія. І дав цар Соломон наказ Банеї, і вбив його той, і вмер він».
Адонія — Коснятии. Банея ж — боярин Ситник. Збігається.
І ще безліч разів, як і в Соломона: «І повелів цар Банеї; він вийшов і стратив його, н тон умер».
Де взявся Ситник? І нащо він? Чи послухатися слід було княгиню в її гидливості до пітливого боярина?
Сказано князеві, що з Деревлянської землі вийшов старий волхв. Мав на собі шмат берестяної корн, щоб прикрити сором, та на плечах вовчу шкіру для підстилки, годувався даровизною, мав тоболи, повні берестяних збитків, у яких записано слова великі і жахаючі. Гине вся дідизна, палиться, топчеться, сходить кадильним димом під хмари, а на землі не лишається нічого, земля стоїть гола й обдерта, погинули давні боги, а які й лишилися, то підривають їх у пущах дики, шмагають дощі. Переповісти все казане святим ие надавалося. Треба було чути від нього. Він ішов понад ріками з диких пущ, брався на Чернігів, огинав Київ здалеку, мовби ловив його у зашморг своїх намов, люди звідусюди стікалися слухати святого. Земля Деревлянська споконвіку насилала з своїх потаємних лісів усілякі чуда, але це було чи не найбільше.
Між людьми пішов поговір, що волх — святий. Упокорював лютих звірів так, що хвости їм закручувалися собачим бубликом, а голови лагідніли, мов у жінок. Мав коло себе отрока велемудрого, який потверджував усі слова старого волхва.
Літо стояло палюче, горіли ліси, трави, спалахували села й городи. З'явилися знамення ва небі. Насувалося, по всьому видно, лихо.
Ситник довго крутився, поки наважився доповісти князеві про святого чоловіка.
— Святий? — князь навіть не здивувався. — Як то?
Але Ситник був переляканий навсправжки.
— Дивись на мене, князю. Поглянь меиі в очі. Мовлю правду. Всі кажуть: евятни.
— А ти?
— Не знаю. Вперше в житті не знаю.
— Святому не місце серед людей, — спокійно сказав Ярослав, — нащо його до них пускати?
— Ага, так, — Ситник умирав од задухи. — То що ж?
— Сказано тобі.
— Ага, так…
— Іди…
Той щез, а князь пішов до молитви.
В порубі — незбагненність. Вся справа в тому, що вже не можеш зупинитися, якщо посадиш бодай одного чоловіка. Виявляється: це зовсім просто і легко, тв ве бачиш його, він не бачить тебе, і ти живеш собі далі, мовби нічого й нб сталося, і княгиня тебе цілує так само палко, і віддані завобтгливо зазирають до очей, і бог тебе не карає. Тоді ти пробуєш посадити ще одного і ще (а причину завжди легко відшукати, причина завжди та сама: для загального добра!) — і знову все йде заведеним чином, все гаразд, бо держава постійно вимагає пожертв і треба її вдовольняти.
Опріч того коли відбираєш волю в ішішх» здається тобі. що додаєш її собі. Тоді народжується дика хіть позбавити волі якомога більшу кількість людей, ие розбираючи,, вивні воии чи ні. Але відміряно завжди кожному — лиш на одного. Від народження до смерті.
Згодом спитав Ситника:
— Де святий?
— Тут, у Києві.
— Де?
— Там, де слід. У порубі.
— Приведеш крийома до мене. На Берести.
— Але ж тут нема порубу! — Ситник був трохи ображений:
як то так ие мати на князівському дворі порубу?
— Викопай печерку в глині. Глина суха, гарна, заспокоює людину. Ніде нема такої глини, як київська.
— Ага, так. Обох?
— Хто там ще?
— Отрок з ним.
— Отрока пристав на послугу святому.
— Втече, — сказав Ситник, — Як тільки випущу з порубу — втече.
— Чи тебе вчити? Печеру замкни дубовими дверима. А отрок і так не відійде від свого навчителя. Ти ж од мене нікуди не втікаєш?
— Тож я, князю.
— Всі люди однакові.
— Але ж ти, князю…
— І князь — чоловік. Аби ти не був такий темний, то міг би взнати дещо про владик земних. Римський імператор Марк Аврелій, великий трудівник і філософ, — а що може бути вищого за володаря земного й філософа — так от він сказав, звертаючись до кожного з нас на високому місці: «Остерігайся, щоб не сцезарився, утримайся скромним, добрим, щирим, поважним, натуральним в умилуванні справедливістю й богобоязністю, будь зичливим, милим, доступним, витривалим у виконанніобов'язків».
— Сова про сову, а всяк про себе, — Ситник усміхався трохи погірдливо, — писано не про нас.
— Грамоті не тямиш і досі? — спитав Ярослав.
— Лічба мені мила.
— Меди продавати?
— Які меди, князю! Тепер не продаю — лиш купую. А купувати тяжко: багато треба. Як сам варив, то тільки-куштував. Тепер варити забув, пити навчився. В стольному городі ніхто нічого й не вміє робити, тільки п'ють та їдять.
— Нащо таке кажеш? Зібрано тут найбільших умільців. Цінний люд у Києві мешкав.
— А по мені — то ніхто ні до чого не здатен! Сидять сиднем та супроти князя змови готують. І так по всій землі. Якби на мене то Дав би я кожному чоловікові властиве число, щоб знати, де, хто і як. І прибуває тоді до тебе воєвода чи тіун і доповідає, що Харько з Вовчої Пущі, який має число таке й отаке, лихословив про всеблагого князя нашого. А вже що князь тоді звелить — карати Харька чи милувати, — те й збудеться.
— Де б же ти настачив часу на всіх людей, коли й землям ради не даси? Велика наша держава. То там у ній щось колотиться, то ще десь хтось голову піднімає.
— Тоді, князю, так: довірені люди. Посадовити скрізь таких сповірених, перевірених, передовірених.
Ярославові набридла балакучість Ситникова. Не звик, щоб той довго затримувався в горниці, ніколи не садовив його перед собою, тримав на ногах, щоб той знав міру, але сьогодні, мовби в передчутті лиха, боярин розбазікався.
— Були вже такі, як ти, — сказав з неприхованою насмівікою, — багато літ тому назад в грецьких містах Кротоні й Мегапонті запанували філософи, що над усе ставили числа. Під приводом обожнювання лічб філософи оголосили реєстрацію всіх чоловіків, при тій оказії ув'язнюючи запідозрених у бунтарських задумах…
— Оце ж і я…
— Тоді, — не слухаючи його, вів далі князь, — збунтувався весь народ і поогнав філософів. Чи й ти цього хочеш?
— Що ти, князю!
— Ну, то гаразд. Іди.
Рано вдарили морози; вибили всю ярь і озимицю, заповідався й на той рік голод, а в північних землях вже й так пішов мор, неспокійно стало в Новгороді; Ярослав зібрав дружину, пішов на втихомирення, на всіх п'яти кінцях, навіть на Неревському й на Славенському блукали по Новгороду зчорнілі, опухлі люди, щодень юрмовища голодних насували на княжі житниці, грозилися, вимагали, просили, благали, але сторожа стояла твердо, голодних відштурхували списами, надто настирливих били, люди падали коло житниць, повних того самого хліба, що вирощений був руками цих людей, лежали тихо, неспроможні підвестися, вмирали, так і не збагнувши дивної речі: як же так, що он там, за товстими дерев'яними стінами житниць, лежить хліб, надбаний ними, а вони вмирають з голоду, чому це так і навіщо?
Коснятин з свого порубу перед смертю все ж, мабуть, встиг-таки переслати до Мстислава грамотку, а може, старший брат і сам надумав позмагатися з Ярославом за Київ і вже давно вистежував його дії, бо, як тільки Ярослав кинувся на втихомирення Новгорода, Мстислав, зібравши свою дружину, взявши за союзників нещадно до того приборканих ним касогів і хозарів, вийшов з Тмутаракані, швидко добрався до Києва і став вимагати, щоб йому відчинено брами города.