Сивоок, здавалося, не мав ніякого наміру розбалакувати з князем. Прийшов з останньою розмовою, з останнім попередженням.
— Мала церква, — сказав з темряви.
Ярослав і собі ворухнувся, щоб уникнути світла, яке падало йому на обличчя, так само з темряви відповів Сивооку:
— Вже чув.
Тепер настала черга Гюргія. Всі вони гралися в піжмурки з темрявою, троє дорослих і поважних чоловіків, між ними й князь, не було в цій горниці нічого, окрім тоненької свічечки, темряви та їх трьох; князь мав перевагу над своїми двома відвідувачами хіба що в тому, що десь за темрявою чаїлися його вірні люди з усемогутнім Ситником, але то було десь, а ось тут вони змагалися тільки втрьох, і кожен прагнув взяти в свої спільники темряву, кожен заслонявся нею, відхитувався від гострого проблиску свічечки і кидав у супротивника слово чи два. Гюргієві не пасувало отаке перекидання словом-двома, в ньому завжди готові були вибухнути цілі лавини слів, гарячих, склубо-чених, іноді навіть безладних, але тут він стримав себе, мерщій посунувся в темряву, сказав коротко до Сивоока.
— Покажи йому.
— Мала церква, — знову вперто повторив Сивоок, мовби міг цими двома словами переконати впертого князя.
— Та покажи! — вже нетерпеливлячись, гукнув Гюргій.
— Ну, що там маєш? — нарешті виявив зацікавленість і Ярослав.
Горіла свічка, окреслюючи світляне коло посеред горниці, порожньої, сказати б навіть убогої, як для князя, десь, мабуть, попід стінами тулилися неширокі лавки, та ще, може, був стілець для князя, та якась книга на підставці, як то любив Ярослав, — і більше нічого, ніяких розкошів, нічого цінного, так ніби проводить тут довгі ночі не можновладець, а простий чоловік, темрява й геть зодинаковлювала їх усіх, десь вони без-шелесно й причаєно стежили один за одним, перевага Яросла-вова зникла, як тільки він вимовив оте «що там маєш», тепер уже Сивоок заволодів становищем, він мав з собою щось тут, у темряві, тоді як Ярослав не мав нічого несподіваного.
— То що? — знетерпеливився князь.
І Сивоок не став випробовувати терплячість Ярославову, мовчки, непостежено просунув з темряви якусь велику річ, сам не показався, знов відхитнувся назад, а посередині світляного кола просто на підлозі став зліплений з жовтого воску храм. Віск тихо світився, мов жіноче тіло, і князь не витримав, вийшов з темряви, доторкнувся рукою до подобизни храму, так наче хотів переконатися, що то справді віск, що то не чари, не омана; тепер Ярослав теж був частково освітлений, він загубив навіть ті рештки переваг, які давала йому темрява. Сивоок і Гюргій, самі лишаючись невидимими, могли стежити за князевим обличчям, мали змогу постерегти, яке враження справляв на нього восковий храм з його тихим світінням. Як храм ніби розпростався, виповнював усе світляне коло, спихав князя на самий край, так що виднівся тепер лиш крає Ярославового одягу та звисла в нерухомості рука, облич-ж сховалося зовсім, храм ріс і ріс, з досконало виважених вжніх його громад піднімалися високі круглі бані, мовби посвиджені медові борті з прадавніх пущ, бані поступово вивищуізійся до середини, ступі нчасто, хвилясто сполучалися, щоб поки з-поміж себе баню найвищу, найближчу до щереба, найголовнішу, а вже від тої бані всі частини споруди мовчки опадалщзнов ступінчасто йшли донизу, в неоднаковості бань чула прихована гармонійність, безупинність руху, кам'янистих дявас, церква мовби плавала поміж землею й небом, внизу вона теж розтікалася, розпліскувалася то хвилястим бігом заокруглень—апсид, то довгою кам'яною опасанню, що пов'язувала бані в нерозривність, то двома великими баштами, які й всім одбігали од церкви, тільки й подаючи їй здалеку тонкі кам'яні руки-переходи.
Князь дивився на церкву згори вниз, так мовби дивився на вже збудований свій храм бог з високого неба; в безлічі бань, у їх нагромадженні, у їх розспіваній красі Ярослав упізнав од голоси дерев'яного храму святої Софії в Новгороді; немало довелося бачити йому схожих чимось на цю споруду дерев'яних поганських святинь у землях Деревлянській, Сіверській і Полянській, тоді палили всі ті святині, гадалося, що вже ніколи не відродяться вони з попелища, а виходило, що мав слушність отой закудланий у велетенську бороду святий чоловік у печерці: не вмирають старі боги, відроджуються в новій іпостасі, в новій силі й красі, не лякаються всевладдя візантійського мистецтва, в силі й нездоланності духу свого піднімаються над ним — і від цього відкриття князеві стало страшно, але водночас і радісно: відчув Ярослав, що аж тепер, може, нарешті зуміє подолати ерою роздвоєність, яка мучила його стільки років: народжений під знаком Терезів він намагався урівноважити нове, чуже з старим, своїм, але нічого не виходило, старе бунтувалося, нове часто йшло всупереч з видимою потребою, він був послідовний у введенні нової віри, отриманої від князя Володимира, але в церквах ішли відправи й грецькою, і слов'янською мовами, він хотів вивести Русь на широкі простори світу, але бачив водночас, що розгублює багато свого, ріднрго, без чого в світі показуватися нема ні потреби, ні слави. І ось перед ним — церква, храм, собор. Завершення й поєднання всіх його мріянь, намагань, сподівань, розчарувань і вагань. Хай народиться з протиріч його життя, боротьби й влади, хай стане пам'яткою цього каламутного й великого в своєму неспокої часу, коли народ руський являв світові не лише велич своєї сили, а й велич духу хай тоді кажуть про князя Ярослава, що хочуть.
Але так тільки думав князь, а не сказав нічого, не зворухнувся, так само загадково тримався на межі світла й темряви, нічого не могли в ньому запримітити ані Сивоок, ні Гюргій, марно ждали вони від князя захоплень а чи осуду. Він стояв, дивився, а може, й не дивився на зліплений з воску храм, рівного якому ще не бачив ніхто ніколи.
— Хто зліпив? — нарешті порушив мовчанку Ярослав, але спитав таким буденним і безбарвним голосом, що Сивоокові не було охоти відповідати і він змовчав.
— Хто? — повторив Ярослав, і тепер у голосі в нього вже пробивався гнів.
— Він зробив! — вискочив на світло Гюргій.— Нащо питаєш, князю? Він це зробив! Ніхто більше не зможе!
Князь відступив від світла і ляснув тричі в долоні. Гюргій завмер коло свічки,- здивований і обурений. Що б то мало значити?
Нечутно відчинилися двері, Ситник став на порозі, подав з іємряви свій голос:
— Я тут, князю.
— Звели послати тому, в печерці, дичини з княжого столу і меду в срібному посуді, — сказав спокійно Ярослав, — посилати щодень моїм іменем.
— Ага,так.
— Іди!
Ситник з муркотом зачинив двері. Примхи княжі незбагненні. Не спитав навіть, чи живий ще той дідуган, у якого вся сила пішла в бороду.
Але ще більше спантеличені княжими словами були Сивоок і Гюргій. Не знали вони ні про якусь печерку, ні про якогось чоловіка, ще менше в'язалося все це з розмовою про церкву. Та Ярослав і не дбав за те, щоб його співрозмовникам стало все ясно. Він наблизився до воскового храму, схилився над ним, розглядаючи тепер уже пильно й уважно, сказав тихо:
— Пояснюй.
Стосувалося це Сивоока, в князевім голосі було не так веління, як припросини, але Сивоок мовчав. Чи то давав князеві час вивчити церкву в усіх її частинах, чи то й взагалі вважав, що будь-які пояснення тут марні й недоречні.
— Пояснюй, — знову повторив Ярослав.
Тоді не стерпів Гюргій. Нарешті в ньому прорвалася його природна палкість і нестримність. Він змахнув обурено руками, крутнувся в світляному колі, мало не зачіпаючи князя, гукнув:
— Слухай, князю! Коли ти робиш дітей? Ти ж так усі ночі пробалакаєш! Чому такий балакучий!
— Тебе не стану кликати в поміч дітей робити, — посміхнувся князь, — а розмови треба вести, бо не для мене — для держави все робиться, для слави божої і на віки вічні. Ти покладеш камінь та й підеш собі далі ще десь класти, а церква стоятиме на цій землі віки. І казатимуть про неї всяке, якщо ми, перш ніж збудувати, не подумаємо як слід та не скажемо всього, що треба й можна сказати. Пояснюй.