Грамотка від Предслави була скупа: «Отець наш. Великий князь Володимир, упав у недуг кріпок, але покладаємося на Бога, що видужає, завдяки сльозам і молитвам з багатьох сто' рін. Молися й ти, коханий брате мій…» . Ярослав згорнув грамотку. Не так вразила його звістка про хворощі батькові, як заболіло серце за сестру. Два літа тому, коли цей розпусник Болеслав ішов на Русь визволяти зятя свого з дочкою, то поставив ще перед Володимиром доконечну умо-ву, щоб видав той- за нього доньку свою Предславу. Дяка отцеві, що не пристав він на зальоти цього старого й негідного бабія, бо страшно було й подумати, щоб їхня єдина сестра, їхня красуня стала аж четвертою жоною в цього товстопузого Болеслава! Серед усіх дітей Рогнідиних Предслава вирізнялася незвичайною вродою, була мовби не з їхнього гнізда, не схожа була ні на батька, ні на матір, а вже між нею й братами то ніхто б не постеріг жодної рисочки однакової. Мстислав — великий чорний, булькатий, мов гречин; Ізяслав був слабий, хворобливий, золотушний, зжовклий з самого малку; Ярослав — з грубим обличчям, сердитими очима. Вона ж уся — лагідь, вся — просвітленість, вся — ніжність, тільки й було в ній темнощів, що нелюбов до батька, передана матір'ю Рогнідою так само, як і всім синам, однак ось тепер, коли Володимир впав у хворощі, донька пересилила ворожнечу, і молить за нього перед богом, і шле мовби докір братові коханому, який, може, багато в чому спричинився до стану батькового.
Але грамотка Предславина й доречною стала для розмови з Глібом, яка розпочалася за трапезою і яку повів не Ярослав, як він сам того сподівався, а Гліб.
Першим заговорив Ярослав, але далі довелося йому тільки виправдовуватися перед молодшим братом, який відразу перебрав розмову до своїх рук і вже не випускав до кінця і завершив теж на свою користь, бо на своєму боці почував силу й справедливість.
— Чи одержав, брате, мою грамоту? — спитав Ярослав після першого випитого на повітання ковша.
— Негоже чиниш, брате, — намагаючись надати суворості ламкому своєму голосові, сказав Гліб. — Завернув я до тебе, щоб сказати не від самого себе, а й від брата нашого Бориса, бо мався б їхати через Брянські ліси, на Брянськ, Карачев, Чернігів просто до Києва, як поїхав туди Борис, та й я кажу тобі: тяжку провину вчинив ти, виявивши непокору Великому князеві. Ніхто не виступить разом з тобою, всі брати збираються в отця нашого. Поки не пізно — впокорйся, Ярославе.
— Вже пізно, — сказав похмуро Ярослав, — та й отець сам звелів мости мостити й путі правити, щоб іти на мене військом. Не я перший.
— Ти відмовився сплатити дань.
— А треба було спитати, чом відмовився. Може, недорід, може, мор пройшов по землі Новгородській. А він нічого не питає, сидить у Києві, роздуває черево, розсилає куноємців по всій землі, гребе золото, а потім розкидає його навсібіч, як полову. Та й нащо це?
— Тільки в негідному серці могли зародитися такі нечестиві думки про рідного батька свого, — підвівся, не докінчивши трапези, Гліб. — Як знаєш, брате, а тільки гірко мені чути від тебе такі слова. Ти ж бо книжну мудрість вивчив, перевищив усіх нас знайомством з різними науками.
Ярослав хотів крикнути: «Тому ж і повстав проти князя Київського, бо я там маю сидіти, тільки я — і ніхто більше!», але змовчав, насуплено стежив за гнучким і вродливим князем Глі-бом, який ще сподівався на вдале завершення свого посольства, не йшов одразу з трапезної, звертався до старшого брата з останніми вмовляннями.
— Важко опиратися бурхливому потокові, — сказав Гліб, — а ще важче — потужному чоловікові, як наш отець. Пам'ятай, брате, що поконані рідко або й ніколи не добиваються прощення. Покайся, поки не пізно.
— Пізно вже, — повторив Ярослав. — І там, і тут зготовлені війська. Опріч того, князь Володимир у тяжких хворощах. Може, поки ми тут бесідуємо, й розпрощався з світом сим.
— О горе нам! — затулив руками обличчя Гліб і швидко вийшов з трапезної.
Ярослав пішов за ним, хотів спитати, чи довго прогостює, ал« той ішов надто швидко, гнатися ж за ним старшому братові не личило. Звелів тільки: якщо молодий князь захоче вдосвіта від'їздити, то не відчиняти йому воріт. Хай ще побуде тут день чи й два. Якось легше воно, коли бодай один брат, навіть незгодний з тобою, все ж тут, і люди бачать і знають, і вже в них веселіше на душі.
Гліб, неначе вгадавши думки старшого брата, лишився без примусу, може, сподівався, що вдасться йому намовити Ярослава до покори, цілий день молився він ревно в церкві, а Ярослав тим часом їздив по Новгороду, оглядав, може, востаннє, все наготовлене до війни проти батька і лютився незмірно на Коснятина, що так довго бариться за морем.
І мовби вичарував тою злістю своєю прибуття Коснятинове, та ще й прибуття щасливе!
Князь був на торговищі, скаржились-бо йому новгородці, що купці захожі луплять по три шкури за все, і вже за кадь жита правлять по п'ять гривен, а віз ріпи — нечуване діло! — продають за гривну, хоч що таке — ріпа? Вода! Вже бували випадки, що чорний люд громив багаті двори й купецькі заїзди, розповзалися лихі чутки, з'явилися знамення, які віщували лихо. Так, хтось бачив після перших півнів зникому, летючу світлість на небі в тій стороні, де лежить Київ, а ще були такі, хто спостерігав на небі три сонця, три місяці, також зорі, що взаємно знищувалися.
Ярослав велів одправляти молебні в храмі Софії,, та знав ще й те, що самі молебні не поможуть, бо поганства в Новгороді було набагато більше, ніж християн, та й не самими молитвами живе чоловік, треба йому й жита, треба й одежини. Тож сам їздив по торговищу, супроводжуваний тисяцькими й своїми варягами, чинив скорий суд і розправу над хапугами й здирцями і хоч ламав тим право новгородське, яке забороняло князеві самочинні суди в самому городі, але з огляду на стан військовий роблено для Ярослава поступку, та й треба визнати, що суди Ярославові були справедливі, бо керувався він єдиною хіттю: бодай трохи довести до втихомирення в збуреному, головному, набитому військом, стягненим з волостей, городі.
І ось тут, на торговищі знайшли Ярослава нарочиті, які стерегли підходи по Волхову, прискакали кінно, в кілька голосів одразу закричали ще здаля, порушуючи звичай і порядок:
«Князю, пливуть лодьї!»
Так і став Ярослав на головному вимолі, вдягнений у просту полотняну одіж, ще не зігнавши з обличчя втоми й турбот щоденних, княжого тільки й було на ньому, що багатий пояс з коштовною зброєю та ще чоботи м'якого тіму, зелені, шиті жовтим шовком, бо любив князь вигідну обувку.
А по Волхову, обминаючи острови, нлив корабель — паруси шовкові, чардак муравлении, сходні золоті, за кораблем довгі варязькі лодьї числом чотири і кілька стругів новгородських. Королівський штандар майорів на кораблеці — жовте з синім, і на вимолі теж стало знамено Яроедавове — архангел Гавриїл на блакитному тлі, а воєвода Буднй, який знав звичай, вже розпорядився заквітчати пристань зеленим гіллям, приготувати жито, щоб посипати його під ноги королівні чужоземній, прийшлій княгині їхній, а також привезти з княжих комір хутра, щоб пройшла по них невіста, бо завжди повинна м'яко ходити по цій землі.
Так і зроблено. Ярослав зсів з коня й стояв, трохи розставивши ноги, наче боявся, що повернеться давня хвороба і не втримається він, упаде, а кораблеця дзвеніла зброєю невелика, але до лиха загрозлива варязька дружина, потім показалася й невіста: висока, русява, чистолиця, одягнена в довгі дорогі шати, блакитні й жовті, як королівське здамено в неї над голевою, коло невісти виріс пишний і усміхнений Коснятин, повів її до сходнів, притримуючи край її одягу, а з другого боку, так само тримаючи за край довгого невістиного вбрання, важко стуа-аа високий варяг, видно, ватажок дружини, вона заети Інгігерду на вимол, стали перед Ярославом, який і досі стояв, розставивши для певності ноги й нерішуче покліпуючи очима, Косиятин вклонився князеві, прокричав гучно-соковитим своїм голосом: