— Ти, княже, сину Ааронів, поки стоятимеш коло вбивці твого батька і підкорятимешся йому? Відкрий, княже, сей город і одержиш царську милість і любов!
Воденський воєвода Драгшан відповів ромеям:
— Тук няма курви като Добромира!
Тоді ромеї заспівали бойовий тропар «Спаси, господи, люди твоя» і подерлися на стіни Водена. Після падіння кріпості Іван-Владислав зумів утекти назад до Преспи, а воєводу Драгшана Василій звелів набити на палю.
Імператор пішов далі, беручи по дорозі одну за другою твердині і руйнуючи їх. Ромеї, що вміли по-болгарському, казали про цю страшну роботу: «Да няма къде да се криє ни едно българско кучеі».
Так Василій розтяв навпіл Болгарію і вийшов на Дунай, взявши в облогу найбільшу дунайську твердиню Відин.
Війна велася дивним робом. Здавалося б найпростіше: Самуїл мав з військом напасти на ромеїв під Відином, який тримався твердо й мужньо, вдарити на них спільно, та насправді болгарські сили були набагато менші за візантійські, цареві доводилося покладатися тільки на вірність своїх воєвод і мужність залог, сам же він, щоб хоч якимось чином відвернути увагу Василія і спробувати якщо не налякати, то бодай стривожити імператора, залишивши сина Гавриїла з старшим воєводою Івацем у Скопле, несподівано вторгся в ромейські землі й понад Білим морем, тримаючись осторонь шляху між Солунем і Царградом, пішов на город Одрин. Вздовж ріки Хебар Самуїл пройшов майже до самого Одрина, потім спинився за два поприща від города і якийсь час стояв, мовби намірюючись повернути на Царград, який, власне, нічим і ніким не був прикритий, якщо брати до уваги, що імператор Василій ще й досі туп-цювався під стінами Відина, а його брат, імператор Костянтин, хоч і перебував у столиці, до військової справи не мав жодного відношення і виходив у поле хіба що на лови перепілок.
Кастрофілакс Одрина, спершу переляканий нашестям болгар, згодом заспокоївся, побачивши, що Самуїл не йде на нього, а там, почекавши, відчинив городську браму, бо на успення богородиці в Одрині щороку відбувався великий собор для цілої Адріанопольської феми, в городі розпочалися торги, лунали пісні, музика, лилося вино, і ось у самий розпал свята двадцять тисяч болгар несподівано опинилися перед стінами города, залога якого складала ледве що тисячу, опір ромеїв був недовгий, бо Іван-Владислав, який командував у Самуїла полком, пообіцяв своїм людям тиждень вільного грабунку в Одрині, якщо вони його візьмуть, і найбільші відчайдухи проникли в город відразу; вже з першого приступу браму розчинено, болгарське військо ввірвалося в сп'янілий і нажаханий Одрин, розпочався грабіж, обіцяний Іваном-Владиславом, потім їдво й питво, потім гвалт. Було це в місяці руєні, місяці щедрот земних і небесної лагіді, болгари верталися від Одрина ситі й обтяжені здобиччю, а тим часом Василій зрадою взяв Відин І розташувався там на зиму.
Перезимувавши у Відині, Василій пройшов Маторієві гори, спустився в долину Тімак, а звідти на Ніш і досить легко взяв його. Самуїл ждав ромеїв коло Скопле. На Великдень стали два війська навпроти одне одного: Самуїл на правому, Василій на лівому березі Вардара. Напнуто намети, розпалено вогнища, почалися готування, ромеї збирали човни, збивали плоти, болгари вистежували кожен їхній порух, виставляли сторожу в загро-жених місцях. Але темної ночі тисяча ромеїв голі, з мечами перепливли Вардар, а на правому березі, там, де ромеї мали пробиватися до сущі, всю болгарську сторожу перебили зрадники-болгари, очолювані царським зятем Ашотом Таронітом, сином вбитого колись Самуїлом солунського воєводи Григорія Та-роніта. Сонні болгари не змогли спинити ромеїв. Самуїл, Прикриваючись ніччю, відступив з військом у гори, сховався в старих лісах і дебрях, куди імператор поткнутися побоявся, згадуючи давню подію коло Траянових воріт.
І хоч Василій вимушений був у тисяча четвертому році покинути Болгарію, щоб стати з військом проти арабських племен і сусідніх з ними емірів, та вже видно було, що не вернути болгарам втраченого могуття. Половина Болгарського царства тепер була в руках у ромеїв: Верхня Мізія з Преславом і Відином, нижнє царство — нижче Водена, Верея, Сервія, Ларісса, все твердині, де пройшов з тагмами Василій, зруйновано; табуни диких коней блукали там, де ще недавно жили люди, посліплені ромеями колишні царські воїни ходили по дорогах від села до села, випрошували трохи хліба і вина до хліба, сумно виспівували:
Царят болен лежи, болен три години, Войска се разтуря, царство се разтуря, Кон му жално цвили, празни ясли гризе…
А старий цар ще не здавався. Пустив гінців по всіх усюдах, зібрав до війська чоловіків од вісімнадцяти до п'ятдесяти років, поставив свої сили в Охриді, Скопле, Средці, іноді виходив у ромейсьхі землі між Вардаром і Струмом, брав здобич, повертався назад, ждав ромеїв. Пускав додому тільки немічних або тих, що мали женитися. Переспи з молодою жоною кілька ночей, зачни нового воїна для болгарського царя — і назад.
Занепадала земля. Нікому було сіяти хліб, стригти овець, вбирати виногрона. Пішли жебраки по крем'янистих тропах гірської землі, з'явилися розбійники і волоцюги. Самуїл не зважав ні на що. Ждав василевса. Ждав терпляче, запекло, знаючи, що повинні вони зійтися ще раз, може, востаннє за своє життя, був упевнений, що на світі немає більше таких тяжких і довголітніх ворогів, як він і ромейський імператор, а раз так, то не можуть вони, поки живі, не звести обрахунків, бо йдеться про вищий принцип: служіння рідній землі.
А Василій не йшов. Теж, певдо, відав, що всі його справи й клопоти маліють поруч з головною справою життя — боротьбою з болгарами, — і вже не міг іти в ту незламну країну без найретєльніших приготувань, не давши гаразду в своїй величезнії імперії, не втихомиривши сусідів, не подавивши повстань, не вдовольнивши зажерливий Константинополь їдвом, питвом і розвагами, що ними бавитиметься з народом царствений брат Константин.
І так минав рік за роком, літо йшло за літом. І треба ж було Сивооку в своєму незборимому прагненні до волі потрапити до цієї згорьованої землі, яка в скорому часі мала перетворитися на суцільну велику неволю, може, найбільшу в тодішньому світі.
Той, хто хоче слухати історії, повинен озброїтися терплячістю.
По весні тисяча чотирнадцятого року вірні люди донесли Са-муїлові, що цього літа слід ждати василевса. Ромеї могли ввійти в Болгарію двома шляхами: з Андріанополн на Пловдив, через Траянові ворота, або ж з Мосинополя і Солуня край ріци Струмешниця і далі через Рупельський перевал, поміж Беласицею і горою Сегнел. Траянові ворота для Василія назавжди полишалися місцем ганьби, він щоразу уникав їх, певно ж, мав обійти й цього разу. Тому Самуїл став ждати ромеїв у Струмиці, за Рупельським перевалом. Знов, як і всі роки перед тим, у василевса була значна перевага у війську. Василій зібрав сімдесят тисяч воїнів, тоді як у Самуїла налічувалося ледве що сорок тисяч. Знову кожен із них обрав властивий спосіб діяння: Василій перся напролом, упевнений у незборимості своєї сили, а Самуїл брав розумом і хитрощами. Він не став замикатися в захмарній твердині Струмиці, не наважився вийти в Серське поле, щоб дати остаточний бій візантійцям, знав-бо, що йдеться не про його власну честь як полководця і не про царську славу чи хвалу, а стоїть за ним ціле царство, стоїть Болгарія, що за неї полягли його брати Мойсей і Давид, він сам стратив рідного брата Аарона, Болгарія, якій він віддав сімдесят літ свого життя, яку довів до найбільшої могутності, а тепер мав або все втратити, або ж відстояти.
Самуїл вибрав найзручнішу тіснину між горами Беласиця і Огражден по течії річки Струмешииця і звелів будувати між двома хребтами високу непробивну стіну з величезних кам'яних брил. Та ущелина звалася Ключ, або по-ромейськи — клісура Клідіон. Хто хотів проникнути в Болгарію, неодмінно мав пройти крізь Клідіон, а пройти тепер не міг тут ніхто, бо клісуру перетинала страхітлива стіна, яку з другого боку охороняло щонайменше двадцять або тридцять тисяч болгарського війська, на стіні горіли незгасні вогнища, в мідних котлах клекотіла смола і олія, на площадках височіли гори каміння для катапульт, в добре обладнаних схованках чатували вмілі стрільці з скорострільними кутригурськими луками.