Ждав тепла. Понаписував до братів своїх і родичів грамоти довірливі. Як то водилося в ромейських імператорів, зі звичаями яких гаразд був ознайомлений з грецьких книг Константина Багрянородного, Льва-філософа, придворного Філофія, звелів Золоторукому вирізьбити княжу золоту печать з зображенням Юрія-змієборця, і по тому взірцю роблено потім печаті свинцеві й золоті, які Ярослав сам дочіпляв до писаних власноручно на пергамені грамот. Звертався до братів своїх, що були в північних землях. Найперше до Бориса, який сів у Ростові на місці Ярославовім, і мав би в усьому слухати брата старшого й досвідченішого. Потім — Глібові в Муром, обіцяючи, якщо сяде на київськім столі, дати йому іншу волость, бо ж муромські язичники не пустили князя в город, і Гліб, одхилений, мусив од'Їха-ти аж на дванадцять поприщ за річку Ішмо та й ждати там, сам не відаючи чого. Писано було й до Судислава, який сидів у Пскові під рукою в Ярослава і мав чинити все так, як велить князь Новгородський, але Ярослав не хотів виставляти тут стар-шість, бо йшлася йому передовсім про те, щоб з'єднати навколо себе бодай половину братів, — тоді почувався б певніше. Не мав сумніву також, що відгукнеться на його грамоту й племінник Брячислав полоцький, який замінив свого батька Ізяслава, вмерлого надто рано й нагло, так що не набагато й пережив свою матір Рогніду.
Вдарило сонце, протряхали шляхи й стежки, з'явилися коло новгородських вимолів перші купецькі судна, роз'їхалися в усі кінці Ярославові нарочиті люди, Київ мовчав погрозливо, не було чуток і від Коснятина, дурне то було в такий час відсилати від себе'посадника; князь лютився, сам не знаючи на кого, в люті своїй згадав про Шуйцю, хотів бодай трохи відітхнути коло неї, але поїхав з мовчазним Ульвом, нікому не сказавши, в Задалля і з клятьбою повернувся через день, бо до двору під білими березами їх не впущено. Незнайома червонопика баба визирала з надворітнього віконечка в башті, поцяцькованій, мов пряник, сміялася князеві просто в очі:
— А не велено пускати сюди нікого. Звідки прителющились, туди й відтютюрюйтесь.
Ульв зацікавлено позирав на цей бабський притулок, бо ще не був тут ніколи, мабуть, десь у глибині своєї спокійної душі немало подивувався він отій нахабній крикусі, що посміла самого князя тримати перед ворітьми, але сидів собі на коні спокійно, ждав, чим воно все те обернеться.
— Я князь! — гукнув Ярослав, червоніючи на виду від такого приниження, коли вже вимушений був називати себе, майже випрохуючи, виходить, милості бути пропущеним на дворище. Але й те на бабу не справило ніякого враження.
— Багато тут вас вештається, козлів окаянних, — сказала вона ліниво.
— Поклич Шуйцю! — ще крикнув Ярослав.
— Не велено тривожити господиню.
Віконце зачинилося, перемови на тому скінчено. Князь ще погрюкав у ворота, хотів звеліти Ульву, щоб дістався в двір через частокіл, але потім передумав і скомандував рушати назад. Ще стримував коня, ждучи, що його покличуть, сподіваю-, чись, що був то просто жарт, витівка Забавина, але ніхто його не кликав, дворище стояло неприступно замкнене, куріло димком над теремом, мовби стріляло ним у князя зневажливо й насмішкувато: «А ось же тобі!»
Він подумав, що, видно, віщує серце Забавине про його одруження, а може, й так хтось приніс їй вість, вичуває вона вже заздалегідь, тоді коли він і сам ще не відає, як воно буде, з чим повернеться Коснятин; Шуйця, хоч і не вимагала від нього нічого, хоч і давала йому цілковиту волю навзамін за волю для себе, все ж, видно, коли дійшло до рішучої миті в князевім житті, не змогла перебороти в своєму серці оте жіноче, що штовхає людей часто на дикі, нез'ясовані вчинки. Жінка — як бог: вона хотіла б володарювати над своїм чоловіком неподільно. А чоловік нагадує поганина: йому завжди мало бога одного, а жінок і поготів. Дивно, чому ця поганська звичка пробудилася в його душі саме в такий складний час? Все збіглося доку-. пи: і суперечка з батьком, і намір одружитися з донькою ва-.рязького конунга, щоб утвердитися серед можновладців цілої Європи, і оця пагуба з Шуйцею. Якби хто знав, якби хто тільки .знав, на що пустився князь у своїх потаємних учинках! Обдурював людей, себе самого, навіть господа бога, перед яким грішив, а потім замолював гріхи навіть у недобудованій церкві після найбільшого гріха з Шуйцею, після тої незабутньої світлості, що лилася з її молодого тіла.
Тим часом стали надходити відповіді на його грамоти. Найперше від Судислава. Прислав бересту з видряпаними костяним писалом кривулями: «Роби, як знаєш. Судислав». Молодий ще. Проти отця йти боявся, але й старшому братові супротивитися не зважився. То й гаразд. Аби не ставав на заваді.
Від Брячислава з Полоцька теж надійшла береста, хоч і сам би міг прибути до дядька, все ж таки одна кров струміла в їхніх жилах, і образу на діда свого Володимира мав би успадкувати ще від батька, який знав найліпше всі муки матері своєї Рогні-ди. Але цей вилупок, відаючи добре, що Ярославові нині не до нього, не тільки не прибув на поклик, а ще й поглумився, надряпавши в грамотці відмовок закрутистих і хитрих. Таке щось:
«А се ми, полочани, всі добрії люди і малі не сміємо…» Мовляв, хай старші тузяються, а ми, малі, подивимось, Чи можна там буде щось усмикнути та вскубнути. Ярослав потоптав ту грамоту, довго кипів у той день, але, врешті, вгамувався в молитві, своею землею — Великому князеві Володимиру чи синові його, перелік достоїнств якого тривав би задовго.
Може, й не пробував поєднатися з Святополком, вважаючи, що перевищує його у всьому, не хотів мати суперника, молодших же братів намагався поставити собі під руку — не так для підмоги самому собі, як для людського ока.
Бач, не вийшло.
Новгород уже виставляв князеві своїх воїнів. Кожен кінець готував тисячу воїнів. Слали воїнів і волості — піших, бідних, озброєних дрюччям, саморобними луками. В Новгороді ставало тісно, гамірно, воїнл прибували й прибували. Таке військо в городі товктися довго не могло, воно не повинне стояти на місці.
Ярослав звелів вислати частину людей для направи волоків, попсованих за зиму й весну, мостити мости й класти шляхи, сам би вже мав виступити з Новгорода, та мав ждати Косняти-на„ чи той привезе йому жону, чи не привезе — однаково.
Діждався гостя й зовсім негаданого. Прибув до нього з жменькою людей брат Гліб із Мурома. Був ще геть юний, не відростив навіть бороди, лик мав ніжний і довгастий, як на ромейських іконах, були в нього ніжні, неначе в діви, очі, а голос мав дзвінкий і дужий.
І ось тут події почали намножуватися.
Поки Гліб мився в банці, а потім вони разом з Ярославом відстояли обідню в княжій церкві, бо Гліб не поступався старшому братові в богомільності, до князя Новгородського прибув гонець. Гридник шепнув про це Ярославові ще в церкві, князь відігнав його геть, брати разом вийшли до палат, старший провів молодшого до приділених йому горниць, запросив на вечір до братської трапези, а вже тільки по тому без поквапу, хоч у самого все горіло всередині, попростував туди, де ждав його гонець. Мав бути від Коснятина, бо й скільки ж можна мовчати! Приготувався князь побачити воїна або й пишного боярина, а стрів його невисокий обідранець, з світлою кільчастою бородою, з старими, пошмугляними, мовби й побитими вже трохи гуслями в руках, аж Ярослав відступив од нього.
— Ти що? — спитав. — Каліка перехожий?
— З гусельним дзвоном та піснею скрізь пройдеш незачеплений, — відповів той голосом молодим і дзвінким, мов у брата Бориса. — Маю до тебе грамотку, князю.
— Од кого ж? — насупився Ярослав.
— Сестра твоя Предслава звеліла кланятися.
— Сестра? З Києва-града? Іди за мною! Повів його до гридниці, посадив на лавку, налив у срібний ковш меду.
— Пий!
Того не треба було просити двічі. Вмочив бороду й вуса в густий мед, смакував довго й зі знанням.
— Довголітен будь, князю.
— Грамота де?
Посланець сягнув рукою за пазуху, дістав звідти згорток, видобув з нього скручений в трубку пергамен.