— Я не знав, — знову повторив Отава, ще більше розгублюючись від присутності Таї і від того, що етюд належав їй, і від того, що хтось звелів прибрати етюд, аби не дратував відвідувачів своєю жорстокою правдою, і ще від присутності тут чужих, невідомих людей, які дивилися на Отаву осудливо, нищівно, так ніби саме він розпоряджався виставками і організував громадську думку…
— Сі-сі, — просвітило коло нього, — старий, ми од вашого Києва нічого й не ждали..,
Аж тоді, нарешті, Отава впізнав чотирикутного поета Диму, того самого, що тоді, в кімнаті з великим вікном, яке виходило на море… Як же це так? Чому знову цей Дима там, де вона, Тая? Бігла тоді з а ним, стукали її підбори по білих кам'яних плитах, вистукували мелодію зближення, чарівний, незабутній звук поспіху… А тепер знов коло неї цей чотирикутний, як шафа, надутий нездара!
— Я справді нічого не знав, — ще раз повторив Отава, і, мабуть, Тая повірила йому, бо лиховісні вогні в її очах зникли, вона подала Борисові руку і втомлено мовила:
— Знайомтеся. Це все мої друзі. З Москви.
Звісно, було там два чи три художники. Безіменні, але генії, видно з усього. Перегризуть горло, аби тільки був привід вчепитися. Був редактор журналу «В» і «З», тобто відкритого і закритого. Був ще якийсь вугруватий здоровило, схожий на відставного боксера. І, звичайно ж, чотирикутний поет. І все слухняні, тихі перед Таїсою, без вихвалянь і вихилясів. І справді, чому б мала проганяти відсебе таких людей, раз горнулисц до неї, об'єднувалися навколо, а він покинув її тоді, лиш знайшовши, покинув, нічого не обіцяючи, нічого не кажучи, попросту втік, — може, й назавжди? І ця їхня зустріч — чиста випадковість, а для Таїси потрібно було стале товариство, бо не могла ж вона жити, як він, фресками та мозаїками, а потім опівночі дзвонити до товариша й вимолювати бодай партію в шахи.
— Я був тут учора й звернув увагу, — почав Отава знову, — всю ніч…
Розумів, що говорить зовсім смішно й непотрібно. Якщо вони й ждали від нього слів, то не таких. Він повинен був виправдуватися в ім'я свого міста, повинен був виправдувати того невідомого, що звелів уночі зняти етюд Таї 3икової (аби їм то було знаття, що це вона!), а може, ждали від нього зовсім не таких слів, може, й самі ще не відали, що б їм хотілося почути від нього…
— Якесь непорозуміння, — сказав Отава, — просто безглуздя… Тим більше, що цей етюдик…
— Це великий твір, старий! — хрипко промовив поет, — Ви тут, у Києві, не можете зрозуміти! Не доросли! Я пишу сценарій по цьому твору. І сам ставитиму фільм. На студії «Мосфільм». Сі-сі!
Отава поглянув на Таю: невже це серйозно? Вона не відвела погляду, в глибині її різнобарвних очей відчитувалася затятість. «Так, так, — миготіли звідти вовчі вогники, — так, так, все це правда, я здатна на велике, ти мене ще не знаєш, ти не здатен поцінувати в мені незвичайний талант, а ось люди, мої справжні друзі, вони…»
Згадалася ота, що про Хрещатик: «Суцільний великий кошмар». Жінка в мистецтві завжди підозріла. У неї нечисті наміри.
Вона хоче подобатися. Будь-якою ціною. А може, навпаки? Підозрілі чоловіки, що липнуть до жінки, яка має справу з мистецтвом? І хочуть подобатися жінці? Чи не однаково? Всі хочуть подобатися. Він теж, мріючи про велику роботу над розкриттям таємниці спорудження Софії і всього…
— Якщо ви справді надаєте такої ваги, — почав Отава, звертаючись тільки до Таї, бо ж вона була авторкою етюда, крім того, хотілося говорити йому лише з нею, не помічаючи її вірних паладинів. Тая твердо хитнула. Вона справді надавала великої ваги.
— А тим більше розділяєте цю дурну балаканину, — він кивнув на чотирикутну шафу.
— Здається, я наб'ю тобі морду, — сказав десь йому з-під руки поет. — Сі-сі! Це буде великий мордобій, ще більший, аніж фільм, який я поставлю за Таїним твором…
— Тоді ви просто нездарна художниця, — жорстоко промовив Отава, не ворухнувшись з місця, хоч усі були переконані, що після таких слів він мусить якщо й не провалитися крізь землю, то принаймні бігти з цього залу. Бувший редактор журналу «В» і «З» зашморгав носом, вугрувате обличчя відставного боксера взялося брунатними плямами, поет став засукувати рукава, тільки Тая намагалася бути спокійною, і голос їй навіть не здригнувся, коли вона вимовила:
— Дякую.
— Я говорю серйозно, — так само з тихою злістю продовжував Отава. — Мені вже не раз і не два доводилося чути про ці гак звані протести. Про це показування язика. У нас пішла навіть мода: все, що визнається, — то, мовляв, несправжнє. Шолохов, Шостакович, Тичина, Сар'ян — це для вас не те. Справжнє тільки те, що відкидають. Невидані твори, невиставлені картини, неприйняті скульптури, покладені на полиці кінострічки, що не побачили екрана. Ну, так. є там, можливо, і талановиті речі, бо ще не перевелися, на жаль, чиновники, які чомусь конче прагнуть відтручувати людей розумних і знаючих…
— Але я не хочу вас більше слухати, — сказала вона і скомандувала своїм: — Ходімо, «браття-населення…»
Вони були слухняні, як маріонетки. «Браття-населення»… Отава лишився сам у кутку, хоч розпинай його на стіну на місце того клятого етюдика — такий був виснажений і безрадний. Що тепер мав діяти? На гадку приходили найвульгарніші речі: піти напитися, розбити десь вітрину, вилаяти міліціонера. Ось коли самотність мстилася йому повною мірою. Знов шахи? Є два — Є чотири?.. Чи, може, знайти ще одну свіжу розповідь про Софію і підготувати для завтрашньої лекції відповідний коментар? Все життя коментуєш інших. А навіщо?
Він пішов до міністерства, став ходити по кімнатах, допитуватися, хто звелів зняти етюд Таї Зикової. Ніхто не знав. Винних не було. Десь хтось якось щось там сказав чи натякнув, от хтось колись якось там собі зняв. То й що? От подія! Не таке знімали. Щоправда, Отаву не хотіли дратувати. Все ж таки вчений. Ім'я. Знають за кордоном. Обіцяли розібратися. Він знав, що ніхто не стане розбиратися, але пристав на вмовляння, і пішов до «Театрального», попросив свій традиційний обід і зовсім не традиційні для нього двісті грамів чогось міцного. На приклад, горілки з перцем. І сала з часником до неї на закуску. А ще цибулі. Ближче до реальності. Довго обідав. Згадалися чиїсь слова: «Культура — це пародія й кохання». Ті, що навколо Таї, справді, мов пародія на людей. Але кохання… Де воно? Невже він міг закохатися в цю жінку? Тоді плакав уві сні. А вона плакала в горах, виходячи на етюди. Що з нею? Яке мала життя? Ні про що не розпитав, нічим не поцікавився. Звик мати справу з речами мертвими, з минулим, з сухою логікою, з писаннями й виповідями. А жива людина завжди складніша й дорожча за всі наймудріші писання й виповіді. Ну, та вже.
Він згадав, як закохався в студентку, коли вчився. Звичайно ж, блондинка. Звичайно ж, на два курси старша за нього. Звали Настею. Нічого їй не казав, навіть не був з нею знайомий. При зустрічах в університетських коридорах промовисто на неї дивився і в своїй наївності гадав, що того досить.
А потім його товариш, рудий Сашко, випитавши якось, хто йому подобається, свиснув:
«Ох ти ж і влип!»
«Чого свистиш? — образився Отава. — У мене чисті…»
«Та того, — не дав йому докінчити Сашко. — По-перше, вона замужем за майором, бо треба ж харчуватися, а друге, — тут Сашко прицмокнув, — поки ти там ото зітхав, то я вже…»
Отава тоді жорстоко побив Сашка, його розбирали на комсомольському бюро, вліпили догану, але…
Він вийшов із ресторану не крізь надвірні двері, які вже було замкнено через брак місць, а просто в готель, і тут йому спало на думку, що він би міг… Це чимось нагадувало давню пригоду з Настею і рудим Сашком, але хай навіть так. На нього, видно, подіяла з перцем, а може, в підсвідомості пролунав десь наказ, якісь там моральні гальма було відпущено, і професор Отава на якийсь час перестав бути тільки професором, перетворився на звичайного чоловіка, може, навіть на того задерикуватого й непосидючого хлопчиська військового часу, який, на відміну від свого батька, дивакуватого й розгубленого професора, багато встиг тоді, і якби батько хоч трохи був пішов йому назустріч, то — як знати — може, й уцілів би…