Диво – Павло Загребельний

«Мені страшно усвідомити, що я тебе втратила назавжди, але… Ти викинеш цей лист, забудеш його, але… Борисе! Зрозумій, що людей об'єднує нині безліч речей! Колись, ти це знаєш набагато ліпше за мене, об'єднували людей урочисті гробниці й перші храми над ними, це був пункт збору людей докупи і, може, найперша власність, яка належала всім, навіть тим, хто нічого не мав. Чи ми повинні ще й дотепер стерегти своїх великих небіжчиків, забуваючи про живе життя?»

«Чого їй треба від мене? — з болем думав Отава. — Адже це найпростіше: зрівняти з землею всі могили минулого, зруйнувати всі храми й будівлі, щоб не мозолили очей і не заважали «жити живим», виконувати плани, ставити панельні будинки, їсти з пластмасового посуду… Історичний парадокс: людям дістався такий багатий спадок, що не відають тепер, що з ним робити, її пригнічує велич минулого, бо з минулого ми помічаємо лиш велике, вони намагаються відплатити за свою малість вандалізмом, руйнуванням, знищенням. Жінки теж люблять нищити все довкола себе, лишаючи тільки їм потрібне. Може, тому з царства амазонок не дійшло до нас жодної пам'ятки. Видно, вони нічого не мали, тільки гасали на конях на степах…»

Не було рації читати лист до кінця. Власне, прочитано головне. Йому винесено вирок. Може, й справедливий, хто знає. Досі не думав про жінок. Жінка несе світло ніжності або ж стає каменем урази. Для нього — камінь урази. Собору мало для людини… Але й людини теж мало для цілого собору — ось у .чому лихо.

Борис дістав рукопис, над яким працював усе життя його батько, а тепер ось уже скільки років і він сам, поклав грубезну папку на стіл, поклав на неї долоні, зітхнув. Збирано по крихті, відтворювано історію по найменших її уламках, здавалося, ось і робота, гідна пошани й подяки найбільшої і найвищої. А прийшла жінка і…

Він згадав, як покинув усе і гайнув до Москви. Відчував тоді себе хлопчиськом, але іноді багато можна віддати за таке відчуття. Ще згадав: початок війни в Києві. Чомусь найбільше запам'яталося, як вивозили звідусюди, вантажили на машини сейфи. їх виносили з великими зусиллями, товпилося коло них завжди багато чоловіків, але підступитися не могли, бо сталеві скрині були занадто малі. Так колись обтікали хвилі людського муравлиська будовану Софію в Києві. Кожному хочеться доступитися, а місця не стачає. Але чому ті люди так прагнули вивезти з Києва передовсім сейфи, малий Борис тоді не міг збагнути. Лишали Київ, лишали собори, музеї, пам'ятники, Богдана й Шевченка лишали, а тягли якісь незграбні, вугласті залізні скрині. Мабуть, і ті люди тоді гаразд не знали в запамороченні, що діяли, везли що-небудь, аби лиш везти, а потім, повернувшись до рідного міста і побачивши в ньому уцілілі собори й пам'ятники, зраділи їм, як рідним людям, і тільки тоді збагнули, що є цінністю найвищою, і то було святе почуття в їхніх душах. Бо хіба ж у час війни не звернули погляд усього народу в глибину століть і не нагадали йому великих імен, щоб зміцнити всіх у почутті патріотизму, яке виростає й формується в серцях поколінь протягом віків і віків, а не прищеплюється за одним замахом, як віспа.

Все це було так, і все це звучало тепер непереконливо. Бо на столі лежав лист від жінки, яку він покохав по-справжньому вперше в житті, а за листом вимальовувалася висока гратниця Александровського саду… І його ганьба, його приниження, і ота спина, і сміх, і вже ніколи не повернеться вона до нього, як ніколи не може воскреснути людина, що вмерла, і прожити ще одне життя на землі, ніколи, ніколи…

Він рішуче розгорнув свою папку, дістав останню сторінку рукопису, не глянувши навіть, на чому там обірвано речення, рішуче дописав з нового абзаца:

«Тут я припиняю розповідь про забуті й загублені події давнини, даючи змогу всім бажаючим слідом за мною дозбирувати й дописувати решту».

Зв'язав рукопис. Отак він і віднесе його видавцеві. Бракує завершення, але — не біда, не біда.

Відійшов, збоку довго дивився на рукопис. Ціла гора списаного паперу. Якби ж то просто списаного! Там було вже не тільки життя його батька і його власне — жили там люди забуті, невідомі, але великі. Повинні були ожити. Він людина одної ідеї? Ну, так. Він нудний? Згода. Дивак? Але саме отакі диваки гримають на своїх плечах один з наріжних каменів будівлі сучасності.

Ієрогліфами було виписано в нього з єгипетського папірусу й уміщено під скло шафи: «Ті, хто будував з граніту, споруджуючи прекрасні творіння… їхні жертовні камені так само пусті, як і тих утомлених, що впокоїлися на березі, не полишивши по собі спадкоємців…»

Ніхто за тебе не дозбирає і не докінчить, не довершить!

РІК 1037

ОСІННИЙ СОНЦЕВОРОТ. КИЇВ

… святей Софьи, южн созда сам…

Літопис Нестора

Було в Сивоока відчуття, неначе вмирає невпинно й нестримно кожною часточкою свого тіла, кожною жилкою, умирає думкою, прагненнями, надіями. Собор здіймався вище і вище, виростав із землі велетенською рожевою квіткою, позбавленою стебла, збунтованою проти всіх відомих сил і стихій природи, проти людей, проти самого будівничого, і Сивоок ніяк не міг позбутися жахного враження, ніби оті камені й плінфи, ніби ота рожева цем'янка, якою скріплювано стіни,— то частки його власного єства, ніби перевтілюється він у цю споруду, сам зникаючи непомітно, поступово, неухильно!

Коли ж стало будування готове посеред київських снігів і звідусіль заквапився люд, щоб поглянути на те диво, ще й не докінчене, тоді раптом знову мовби ожив Сивоок для нового діла; довгі роки неймовірного напруження вмить відлетіли геть, їх неначе й не було, і отого виснажливого вмирання душі й тіла теж не було — народилися в ньому нові сили, нова потуга, так, певно, буває з тим сміливим птахом, який, розмахавшись, вганяється в найвищу височінь і в найкрутішому зльоті лякається, що не стачить йому снаги, і летить що вище, то важче й важче, ось-ось упаде каменем донизу, але потім, досягнувши все ж найвищої точки, несподівано для самого себе відкриває в собі безмежні запаси легкої летючості і нестримно ширяє в блакиті, пронизаній сонцем.

Така пташина летючість з'явилася в душі Сивооковій, коли забрався він на височезні риштовання в головній бані храму іпрчав викладати найбільші софійські мозаїки. ГБайдуже йому було до всіх суперечок поміж пресвітером Ларивоном і митрополитом Феопемптом, найменше дбав про думку князеву тепер, коли їм із Гюргієм удалося стати на своєму і збудувати церкву не ромейського кшталту, а саме таку, як привиділася вона Сивоокові в години його першої зустрічі з рідною землею по довгій розлуці.Тепер зродилося в ньому щось ніби рослинне; мов рослини — квітками й листями, він тепер жив і промовляв до людей тільки барвами, і все для нього вкладалося в мову барви, він знову почав своє вмирання в творенні, спливав крізь кінці пальців на свої мозаїки небаченими кольорами, він хотів би упіймати в барві й показати людям усе на світі: дівочий спів, пташиний політ, блимання зірок з чистого неба і сонце, сонце. Сонце було скрізь, воно рухалося в соборі, собор повертався слідом за ним, мозаїки мовби виступали з своїх заглиблень, вони ставали вільно між стіною і людьми, яш дивилися на них знизу, вони рухалися.по колу, оберталися слидом за сонцем, і все оберталося разом із ними в урочистій тиші й нелюдській красі. Для нього тепер головне полягало не в тему, що мав зображувати, а як. Саме мистецтво важливе, а не постаті, які воно передає. Постаті змінюються, одним подобаються такі, другим — ще якісь, а малярство, якщо воно є, зостається навіки.

Не важило, як називатимуться ті чи ті мозаїки. Пантократор, Оранта, Євхаристія з двічі намальованим Христом і апостолами, які бігли до бога за його тілом і кров'ю,—так уявлялиздоблення собору самі попи. А для Сивоока там було тільки сонце в тисячних розблисках смальти золотої, синьої, зеленої;

зелене сонце деревлянських лісів, жовте сонце ранків його дитинства, біле в розпеченості болгарських планин і свинцеве сонце в емволах константинопольської Меси перед тим, як його мали осліпити, і тихе золото сонця над вечірніми садами, і співучість променів на жіночім волоссі…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: