— Сумний, бо моя жона і вся родина — в руках у твого отця, в полоні, — сказав їй Ярослав.
— Виміняй їх за мене, — засміялася Регелінда. — Ти ж одна, а їх — он скільки. Бояр моїх також завів у Польщу князь Болеслав.
— Ну, то хоч жону свою — за мене.
Потім справді прислав Болеслав свого єпископа з жаданням розміняти на Бузі доньку на княгиню Ярославову і затято відстоював святий отець волю свого володаря, домагаючись ще й довикупу за княгиню, бо та вже була не сама, а з набутком: народила сина початком сього року. Мав торгуватися князь і жону, і за сина, якого не бачив і не знав навіть про його народини. Чи хоч хрещений? Але ж без отця як можна? Покликав Ситника, сказав збиратися в дорогу.
А торгування тривало й далі. Вигнав господь з храму свого ТОржників, то вони, виходить, засіли на князівських столах, чи що?
Прийшов Еймунд, став намовляти Ярослава, щоб спорядив його з відданими людьми в погоню за Святополком.
— Однаково, князю, поки живий твій брат, не матимеш спокою,— відвертаючи свої розбігані очкська, мовив варяг.
— Не зови його братом. Братовбивця.
— А хто вбиває, той і сам годеи смерті.
— Не стану вбивцею.
— На це є люди, — посміхнувся Еймунд, — княже діло — платити.
— Іди геть,— хмуро сказав Ярослав, — очі б мої тебе не бачили.
Еймунд сховав посмішку в бороді, вийшов з княжих сіней. А вночі взяв з собою десятеро кінних варягів та ще коня в запас, вирушив з Києва'на захід.
Ситник найбільше боявся, щоб його не обдурили. Підсунуть якусь бабу, назвавши її княгинею, а як розбереш, коли зроду не бачив Ірини Яросдавової? А ще ж цей Боаеслав — од нього сподівався всього. Тому довго метикував боярин, .кого взяти з собою, і надумався запросити врезвутера Берестівсььої церкви Ларивона. Чоловік бувалий, набожний, княже сімейство знає вельми добре, докластися на нього можна, хоч у сьому світі, взагалі кажучи, важко покладатися на будь-кого. До Бугу з того боку під'їхали першими польські посланці з руською княгинею. Ситник не квапився, бо могли ще й не приїхати, а він би стояв над річкою мов телепень. Так само не поспішав він з своїм посланцем і таки діждався, їхнього довноважно-го на перемови. Встановлено було, що з кожного боку попередньо мають упевнитися, чи то справді княгиня Ірина, а чи тут донька Болеславова. Каям й це зроблено і презвутер Ларивон повернувся з того берега і, кладучи хрест на себе, при-сягнувся перед Ситником, що підміни немає, боярин далі став морочити голову супротивним посланцям, домагаючись, щоб розмін відбувся на середині річки в той. спосіб, що два човни з високими княгинями зблязяться, гребці притримають човни вкупі, а кяягині перейдуть кожна до своїх, по змозі водночас, хоч бажано, щоб княгиня Ірина перейшла першою, бо ж вона з дитям, та и земля Руська більша эа Польську, а сказано ж: хто впокорюється перед вищим, той побільшує свою хвалу, і добротою проміниться його лице.
Все це розповідав згодом Ситник самому внязеаі Ярославу, і лице йому промінилося не так добротою, як прозорими краплинами поту вдоволення й пихи за добре виконане ведіння.
— Хотіли вони мене обдурити, та не внишло!
Болеслав, однак, обдурив не Ситника, що. було б занадто дріб'язковим для такого великого к славного чоловіка, — він обдурив навіть історію. Від своєї третьої жони Емнільди мав він синів Мішка, якни згодом успадкував престол (на жаль, нічого більше, бо не прозвали його Великим, як Болеслава, а — Гнусним) і Отгона, а також двох доньок, одна з яких. народилася її значними тілесними вадами і, власне, лишилася б у довічному дівуванні, аби не мала високого походження, друга ж була Регелінда. Першу доньку Болеслав видав за німецького маркграфа Германа, володіння якого граничили з польськими землями і якому, отже, доводилося запобігати перед таким могутнім владцею, як Болеслав. В свою чергу Герман эавжди ставав за свого тесгя перед германським імператором, хоч і докоряв іноді Болеславові за його калікувату донечку. Але польський князь добре відав, що розділив своїх дочок саме так, як треба: гіршу — для графа, бо що й таке маленький граф поміж двома землями? А ліпшу — для князя Київського, який перевищує всіх і славою, і багатством, і потужністю. Та коли з Святополком нічого не вийшло і Регелінда повернулася до батька з порожніми руками, хитрий Болеслав запропонував графові Герману одправити свою калічку в монастир, а пошлюбити її сестру. Це влаштовувало всіх, крім тої, що мала йти в монастир, але вона до уваги не бралася. Регелінда ж стала графинею, і коли пізніше в Наумбурзі споруджувано собор, то на порталі висічено поряд з постаттю графа Германа також постать Регелінди. Граф Герман стоїть задумливий і трохи сумний. Регелінда й у камені позосталася сама собою: з жіночим недбальством притримує на собі шати і сміється лукаво і заохотливо. Так її й прозвано Розсміяна Полячка. Болеслав же розпустив чутку, що мав дочок аж трьох, що Регелінда — це друга, а лиш третя була за Свято-.полком; ніхто не міг розібратися, в крутійстві польського владці, навіть єпископ з Мерзебурга Тітмар, який став учасником походу на Київ і однотовував кожний вичии Болеславів, а перед тим описав життя польського князя, почавши, здається, ще до постряжин, і той нічого не міг збагнути в заплутаності таємничого родившого життя Болеслава і не наважився подати імен дочок.
Ясна річ, ні Ситник, ні сам Ярослав не могли цього знати — бо а звідки?
А там погодя пізньою ніччю прискакали до Києва варяги з Еймуядом, і той пішов просто до княжих покоїв, попросився до Ярослава, відірвав його від читання священної книги грецької, поклав до ніг князевих так, щоб падало світло від свічки, щось темне, кругле, страшне.
— Чи впізнаєш, князю?
Ярослав здригнувся. На нього дивилися мертві окаянні очі Святополкові.
— Великий подвиг хоробрості звершили ми, — гордо мовив Еймунд. — Звелиш поховати брата з почестями?
— Подбай сам. А я молитимусь, — відповів Ярослав і відвернувся.
Еймунд міг би похвалитися. То була неабияка виправа. Доспіли до табору Святополкового аж коло Карпат. В старому дубовому лісі, прозорому й збадьорливому. Розкішний чотиряпілковий намет князів, з високим Святополковим стягом угорі (на білому полі два схрещені золоті списи), стояв під розложистим дубом. Такі дуби посвячувалися колись богам, а цього Еймунд посвятив смерті, його люди, перебрані в таку саму одіж, як і в Святополкового супроводу, не ховаючись, нагнули дубове гілля над князевим наметом, прив'язали міцною вірьовкою верх намету і стяг, мовби для покрепи від бурі або вихору. Коли ввечері князь став трапезувати, Еймунд перевдягся жебраком, начепив цапину бороду, обійшов табір, просячи мило-стилю і видивляючись де що. А вночі, коли всі поснули, Еймунд з двома варягами підкралися до намету, перерубали вірьовку, дерево розпростало свої віти, підсмикнуло весь намет одразу високо вгору, свічі всередині погасли, варяги кинулися в пітьму просто до княжого ложа, стали наносити удари. наосліп, але влучно й безжально. Потім з головою вбитого кинулися до втечі.
Все це міг би розповісти Еймунд князеві. Але нащо? Скальди, складуть про це сагу і співатимуть її довго й повсюди, і прославиться Еймунд ще більше, ніж досі, від князя ж йому потрібне золото, і він його матиме.
Дивно влаштоване княже вухо: воно чує тільки те, що. хочеться чути князеві. Вже й до цього серед люду йшов поголос про невинно вбитих юних князів Бориса й Гліба, але тільки тепер, по смерті свого найзагрозливіщого суперника Святополка. Стало відомо Ярославу про чудеса у Вишгороді, де був похований Борис, і про знайдення тіла Глібового на річці Смядині. Обпалило вогнем палючим ногу варягові, коли той наступив на могилу князя Бориса, ще одному варягові иокор-чило руки, бо хотів обіпертися об хрест на Борисовій могилі, потім з нічого спалахнув верх Вишгородської церкви святого Василія, і церква згоріла дощенту, але все її майно уціліло неторкане. Тіло ж Глібове, що лежало чотири роки непоховане, кинуте на розтерзання воронню, збереглося нетлінно, і вночі над ним являвся стовп вогненний, мовби свіча палаюча, і спів ангельський чувся всім, хто йшов мимо, і пастухам, і ловчим людям…