— Не знаю, — сказав Отава.
— Ви можете подумати. У вас багато часу. А завтра о дев'ятій або навіть о десятій ранку, хоч я не думаю, щоб професор любив довго спати, але однаково… ми можемо прийти сюди о десятій…
— Я не можу, — твердо промовив Отава.
— Ну так, я розумію вас. Вам би не хотілося… Все ж таки в даному випадку я — окупант… Але не будемо афішувати нашого знайомства і… Хай кожен з нас прийде сюди сам по собі… Домовимося так: я чекаю вас завтра від дев'ятої до десятої чи навіть до одинадцятої… Просто для невеличкої екскурсії… Адже в листах ви стільки разів обіцяли показати коли-небудь мені софійські фрески й мозаїки.
— Обставини змінилися, — нагадав Отава.
— Але не змінилися ми, сподіваюся.
— На жаль.
— І все ж таки я.дуже просив би вас…
— Вам не треба мене просити… В ваших руках могутні засобя примусу…
— Не стану ж я вдаватися до цих засобів, щоб мого колегу…
— Вважайте, що ми не колеги, а вороги.
— Я б не хотів цього.
— В даному випадку від хотіння окремих людей нічого не залежить. Після того як до мого рідного міста вступили чужі війська, кожен, хто до них належить, мій ворог.
— Сміливо сказано. Але я розумію: ви мені довіряєте, і це мене тішить.
— Кажу те, що думаю.
— Але в таборі, наприклад, ви не висловлювалися так відверто.
— Найбільша трагедія табірного буття полягає, на жаль, якраз у тому, що там ніхто не питає тебе, що ти думаєш, взагалі тебе ніхто ні про що не питає, людину там розглядають просто як матеріал для знущань і знищень, і це нестерпно.
— Але я визволив вас з табору, і ви можете висловитися до кінця.
— От я й висловлююсь, — Отава спробував засміятися, але в нього нічого не вийшло. Добре, хоч темрява приховала болісну гримасу, що мала правити за усміх.
— Мені все-таки хочеться, щоб ми зустрілися завтра в Софії. Для нас з вами — це прекрасне місце для розмов. Просто вимріяне.
— Не можу поділити вашого переконання.
— Але ж повторюю: у мене е прекрасна пропозиція для вас.
— Вдячний вам за допомогу, яку ви… Але пропозицій ваших… не можу прийняти…
— Але ж, професоре Отава, — зміненим голосом сказав Швурре, — якщо забули ви, то, дозвольте, нагадаю вам я. Найдеться про працю вашого життя. Я трохи старіший за вас і знаю, що то таке, коли ти вже забачив обрій свого життя і коли думаєш тільки про те, щоб скінчити розпочати. Відчуття того грецького воїна, який добігав до Афін, щоб передати вість про перемогу під Марафоном. Вичерпаність і нестача часу. Жах! Ви мене розумієте? Я не знаю, над чим саме ви працювали, але впевнений, що така робота у вас є, бо ви справжній учений, ви — людина одної пристрасті, одної мети.
— Війна зашкодила не тільки мені, — нагадав Отава, — а цілому народові моєму.
— Ми вам дамо змогу продовжувати свою наукову роботу! — вигукнув Шнурре.
Цього разу Отава спромігся навіть на посмішку. Бо хто б же, який учений, силоміць висмикнутий зі звичного трибу життя, мерщій не поспитав би після цього: «Дозвольте, а як вия ще зробите?» Бо живеш на землі не самою працею, не тільки роботою, яку взяв на себе, а передовсім твердим переконанням своєї незамінимості. Якщо не зроблю я, то й ніхто не зробить. Якщо вмираю, то вмирає зі мною цілий окремий світ, відновити який нікому не дано.
Але якщо вмирає, гине цілий той світ, у якому ти жив? Чи має тоді сенс твоє поодиноке буття і чи потрібна будь-кому твоя, нехай і найунікальніша робота, коли вона не слугує на-хистові, порятункові, обороні твого питомого світу?
Отава посміхнувся навіть не з наївної прямолінійності вигуку Шнурре. Просто згадав, як багато років тому вперше сформулював тему своєї роботи, яка мала стати змістом цілого його життя. Назва ось яка: «До питання про авторство художників, які здобили Софію київську». До питання, до питання… Це звучало смішно сьогодні, коли фашистам здано мільйонний Київ і всю Україну, коли танки Гудеріана рвуться до Москви, коли оточено Ленінград, коли за колючими дротами тисячі, а може, й мільйони, коли в ярах і перелісках вдень і вночі розстрілювано безвинних людей, коли… До питання…
Ще добре, що були вони вже на сходах і Отава не встиг наговорити Шнурре такого, після чого знову (тепер уже навіки) опинився б у гестапо. Але рятівні сходи в півтемряві вели Отаву нагору, він мовчки схитнув головою, мовби за давньою професорською звичкою хотів поклонитися, і пішов, а Шнурре дивився йому в спину, задерши голову, і все ж не витерпів, гукнув ще:.
— Отже, завтра я жду вас до одинадцятої.
Борис одчинив батькові ще до того, як той стукнув у двері. Було таке враження, що хлопець простояв тут з самого ранку, дослухаючись до кроків на сходах. Був аж синій од виснаги, очі йому блиснули гострим ляком, певно, ще не вірив, що батько повернувся цілий і неушкоджений, може, ждав, що за батьковою спиною виросте понура постать вартового, та коли й пересвідчився в марності своїх побоювань, однаково не зміг зігнати з обличчя стурбованості й болю.
Вихований без матері, Борис не звик до виявів чулості, тому й не кинувся до батька в обійми, хоч як хотілося хлопцеві, навіть не повітав батька вигуком радості, хоч той вигук рвався йому з грудей, навіть не спромігся зачинити за батьком дверей.
Отава сам поворожив коло замка, а коли обернувся, то за Борисом, в освітленому квадраті кухонних дверей, побачив бабу Галю з свічкою в руках.
— Все гаразд, — обом відразу сказав Отава, а потім обійняв сина за худенькі плечі й повів до кабінету.
— Сідай он там, — вказав синові на венеціанське крісло, усвідомлюючи, може, вперше в своєму житті безглуздя всього, що його оточувало: і багатого зібрання ікон, і книжкових раритетів, і спорохнявілих манускриптів, і цього венеціанського крісла, яке різьбив славетний майстер Брусталоне, чи що, він зробив за життя всього лиш кілька таких крісел, одне зберігається в Ермітажі, ще одне десь у Англії, і ось у нього, в професора Отави, теж, але тепер це стало цілковитою дурницею, тепер це смішно й жалюгідно.
Борис сів на краєчку крісла, мов чужий, дивився на батька ще й досі наполоханими очима, потім сказав, і в голосі в нього був докір:
— Я думав, що ти не вернешся.
— Могло статися, — спокійно відмовив Отава.
— Не треба було ходити до гестапо! — ожвавлюючись, сказав Борис.
— Пізно чую слушну раду, — Отава теж сів.
Вони обидва поверталися до життя, між ними вже проскочила іскра іронії, такої характерної в їхніх стосунках; Отава помітив у Бориса іронічність ще змалечку і свідомо культивував, вважаючи її першою ознакою гострого розуму, бо хотів передовсім мати сина розумним.
— Але куди б же я мав іти? — поспитав батько.
—Втікати! — Борис зіскочив з крісла, пробігся по кабінету, став навпроти батька. — Втікати на фронт, ось!
— Пізно, — вже без тіні іронії; навіть утомлено, чого не треба було б собі дозволяти, вимовив Отава, — справи мої, Борисе, не поліпшилися й після того, як я видобувся з-за колючого дроту. Все лишається по-давньому. Уявляй, що я досі за дротом, а ти з другого боку.
— Нащо! — вигукнув син. — Нащо це тобі?
— Уявляй, бо так воно є, — спокійно вів далі Отава, — і прошу тебе, вислухай усе, що я сьогодні казатиму, і запам'ятай. Може статися, що я… Одним словом, тобі доведеться докінчувати те, що я почав багато років тому. Ти розумний хлопець, багато вже знаєш… На жаль, я нічого не можу тобі дати з того, що зробив, але ти знайдеш це по війні… В інститутських сейфах, вивезених Бузиною… Ну, ти це знаєш… Але я розповім тобі…
— Ну що ти, батьку. — Хлопець підійшов до батька зовсім близько, вія мужньо долав бар'єр стриманості, він сповнювався чулістю, його обличчя відм'якло, стало гарним, добрим хлоп'ячим обличчям, він стояв коло Гордія майже впритул, варто було лиш простягти руку, але вони обидва ще стримувалися, вони . не звикли до зовнішніх виявлень чулості, надто добре знали ціну жестам, однак цього разу все мало бути інакше, ніж завжди, і все сталося справді інакше, батько простягнув одразу навіть не одну, а обидві руки, а син майже впав до нього в обійми і, ховаючи на батьківських грудях обличчя, захлинаючись від сліз, майже закричав: