Стратор, якому припало споряджати нового конюха, спробував крикнути чи тупнути на Сивоока, обізвати його сяким-таким болгарином, тоді Сивоок розсміявся йому просто в ніс:
— Не так злегка і не так прудко, панцю-дранцю! Скажи там кому маєш сказати, що вдягатися хочу так, як сам хочу, а ще скажи, що я, опріч усього, русич, а з руським князем у ваших Імператорів мир, отож годилося б мені піднести скаргу проти Того вашого Коміскорта, який ловив до своєї тисячі людей на всіх шляхах і кого він привів до столиці, того не знає й дух святий, не те що там хтось…
Євнухи сміялися. Сміялися з незграбної ромейської мови Си-воокової, сміялися з його сподівань на те, що хтось там стане слухати його оскарження і вимагатиме справедливості для такого відчайдушного брехуна, або ж просто Ородника. Бо якщо ти й русич, то чого тиняєшся аж у Болгарії чи Македонії? Упійманий — бранець, а раз так, то й жди, що з тобою вчинять. Не викололи очей — молись богові, дякуй імператорові. Послано на конюшню — шануйся, щоб не накликати нової біди на свою дурну голову. Не хочеш надягати ошатного одягу, а надаєш переваги варварському вбранню? Темний і затурканий єси, отож таки справді місце тобі — серед коней, і то на роботі най-бруднішій: вичищати гній, вишкрібати дошки в станках, жити тобі теж на конюшні, засинаючи на купі теплого гною, знову ж таки дякуючи богові, що послав під боки таку теплу і м'яку Підстилку.
Вже на кінець того ж дня запроваджено Сивоока до конюшні, але відразу ж забрано звідти, бо сталася дивна річ: коні не зносили нового конюха.
Перелякано хропли, іржали, рвалися з прив'язі, били копитами в станки,- в конюшні творилося таке, неначе вселилася туди нечиста сила.
Як тільки виведено звідти Сивоока, коні стихли. Щоб упевнитися, його знов послано — в конюшні зачалося ще несамовитіше.
— То як, панове ромеї? — реготав Сивоок. — Чують ваші конячки руський дух чи ні? Аби ви так чули, то було б вельми добре, а то що ж?
І чи то ця подія ще додала до слави Сивоокової, чи досить було й чудесного його зцілення, то другого дня посунула дивитися на нього маса всілякого столичного люду від найвищих верхів аж до звичайнісіньких пройдисвітів, і вже тут ні про яку роботу не могло бути й мови, Сивоок сидів собі на сонечку, зодягнений у довгу білу сорочку, з накинутим на плечі колові-єм, насмішкувато мружився на прибуваючих, знічев'я викреслював пальцем босої ноги візерунки на піску, іноді вступав з ким-небудь у бесіду, дивуючи ромеїв знанням книжної премудрості, або ж трохи зневажливо, з підсміхом мовлячи про їхнього бога, якого шанувати ще не навчився, ненавидіти ж мав дедалі більше підстав, але про це, ясна річ, говорити вважав тут зайвим.
Прибували магістри й воєначальники, придворні дами і вельможне панство, хазяїни ергастеріїв і махлярі, що на час лишали навіть свої столики в портиках Меси, щоб поглянути на те диво. на ті чудом врятовані очі.
Ніхто з них не знав, що то очі художника. Бо хіба ж про це можна взагалі дізнатися? Хіба в художників не такі очі, як у всіх? Навіть сам Сивоок, хоч і відав про властивість своїх очей жадібно вбирати всі барви, якби сказав йому хтось, що він, може, й великий художник, засміявся б так само легковажно, як учора, коли йому обіцяно долю конюха.
Власне, хто там і придивлявся до його очей? Хотіли просто глянути на врятованого. Сивоок став на день чи на два для всієї столиці такою собі химерою, яку гріх було б не побачити; цього вимагали неписані закони знудьгованого, пересиченого до краю города, наповненого на добру третину, може, людьми, які задихалися від розкошів, отих, що ходили в шовкових, золото-тканних шатах, кроплених східними ароматами, жили в домах з позолоченими покрівлями, з дверима слонової кістки, мозаїчними підлогами, спали на ліжках з слонової кістки, їли з золотого й срібного посуду. Була казочка про філософа, який, потрапивши в гості до одного з таких константинопольських багачів, довго дивився, куди б сплюнути, але не найшов такого місця і вимушений був плюнути хазяїнові в бороду. Сивоок зиркав краєм ока на пиховите, мальовничо прикрашене панство, і йому теж кортіло вибрати таку бороду над унизаним перлами опліччям і наплювати в неї з усім смаком, — ото б було сміху, крику, обурення й погроз!
Подумки Сивоок став вибирати підходящу бороду, хоч ще й не був певен, що неодмінно наплює в неї, якщо вподобає якусь, але це вже була якась робота, незабаром «борода» справді підпливла до самих Сивоокових губ — бери та плюй! — то була прекрасно доглянена, кругла, розчесана, густо напахчена, чорна борода, яка розкішно вирізнювалася на тлі бузкового шовкового хітона, і Сивоок втримався від спокуси тільки тому, що не помітив на хітоні жодних прикрас. Тільки застібка-фібула з щирого золота, але й тут впадало в око не саме золото, а форма фібули.
Орел пластаний, наче розп'ятий Ісус, роботи тонкої й вишуканої, розміру також добрано вельми вдало, найдивовижніше ж, орел не сприймався як царський знак, багатий поблиск золота на бузковому тлі хітона в цього чоловіка не мав нічого спільного ні ч візантійською розкішшю напоказ, ні з сервілі-стичними позначками, звичними серед того напахченого й чванькуватого тлуму, який обсідав сьогодні Сивоока. Борода в ромея була гарна, а орел ще ліпший, аж закортіло Сивоокові глянути пильніше на цього чоловіка, та й у того, видно, цікавості до врятованого було більше, аніж у інших, бо приступив він майже впритул до Сивоока, чутно було його неквапливий густий віддих, сопіння, чи то погірдливе, чи то вдоволене; стояв на землі міцно, ледь розставивши могутні, короткуваті, щоправда, ноги, взуті в ремінні сандалії, 'ноги якось теж відразу опинилися в полі зору Сивооковім після бороди й хітона з орловидною фібулою, а вже потому охопив він поглядом усю постать прийшлого і .переконався, що перед ним чоловік не зовсім звичайний, принаймні зовнішньо мав могутню величезну голову з мальовничо покудланим чорним заростом, не покритим, як то водилося у ромеїв, ніякою шапкою, товсті, мов у арапа, губи, грубезного носяру і до всього цього великого, незграбного, грубого — довгасті, жіночої краси очі!
В цьому чоловікові було повно невідповідностей. Якщо вражали на циклопічному обличчі просвітлені майже неземною красою очі, то не менше зднвуваяня вятаикалзд і його руки: маленькі, білі, пещені, дочеплеиі до атлетичного торса, який виказувався навіть під широким эитоташ, йоги ж, хоч дебелі й товсті, аж ніяк не пасували до важкого, задовгого, мабуть, тулуба, від чого було враження, ніби чоловіка знизу підпиляли, вкоротили, як на тому ложі Прокруста. Якодо борода в нього являла взірець дбайливості й догляду, то чуб на голові мовби належав до іншого власника — такий безлад панував у ньому. З цього могутнього, грубезного тіла ждався трубний гол-ос, мов у день страшного суду, насправді ж чоловік заговорив до Сивоока так м'яко, неначе вистелив шовком.
Він недбало махнув своєю (а чи й своєю!) пещеною ручкою на Сивоокову босу ногу й поспитав:
— То що?
— Нога, — весело відповів Сивоок, згадуючи свій намір наплювати цьому чоловікові в його розкішну бороду.
— Дурню, — так само лагідно, — поплямкуючи губами, наче після солодкого, сказав чоловік, — питаю тебе, що то там на піску?
На піску було склубочення ліній. Покошланість чагарів у нічній пущі. Сивоок аж тепер придивився до того, що виробляла його права нога. Добре хоч не ліва. — Ото? — поспитав він. — А нічого.
Він провів ногою — зітер усе вималюване, вигладив; знову чиста поверхня піскова, незаймано-спокійиа, мов у перший день творіння. Сивоок підморгнув до ромея і провів пальцем на тій поверхні ногами кілька ліній спокійних і водночас бентежних своїми вигинами.
Ромей розвів руками, потім обіперся в боки, похилив свою важезну голову правобіч, потім лївобіч, неквапливо, зі смаком поплямкав товстими губами, обличчя йому взялося плямами заздрощів і недовір'я, але він переміг у собі дух заздрощів, сказав розважливо:
— Тут щось е.
Тільки тоді виявилося, що він не сам, що його супроводжує, може, з півдесятка, а то й цілий десяток людей, але всі вони не годилися стати й тінню цього небуденного чоловіка, затерті, посполиті особистості, непоказні постаті, сірі в людському зол наковінні обличчя.