Розправа чинилася скора й неголосна, та чутка про неї прокотилася, як то часто буває, майже вмить по всій Торговій стороні. Найперше ж відлупилася вона коло весільних столів. а Хтось там прибіг, хтось гукнув одне лиш слово, але те слово відразу було витлумачене в давно очікуваний спосіб, вилилося в перший вигук: «Наші варягів б'ють!» — вигук ненависті, відплати за довголітні приниження, за топтання честі вільного люду, за іноземницьку зневагу до господарів цієї зеленої тихої землі, які звикли працювати багато й тяжко, добувати звіра, рибу, тесати дерево, торгувати заробленим, а не вкраденим інаграбованим з поміччю грубої сили, коли ж треба, то вміли й протистояти будь-якій силі; але для того треба було назвати ту силу ворожою, варяги ж топталися в їхньому городі мовби на правах сили здруженої, а насправді велися гірше забудь-яких загарбників; і ось, нарешті, слово кинуто, слово впмовлене, слово впало: «Бити!».
— Наші варягів б'ють!
І вже кинуто наїдки й напитки, зчинився лемент і метушня, вискакували з-за столів, забули про князя й княгиню, про лад і звичай, не лякалися наїжаченої списами княжої дружини, бо й що тепер дружина, що тепер князь і княгиня, коли впало велике слово «бити!».
— Наші варягів б'ють!
І хоч ніхто й не казав, де і за що б'ють, всі бігли в напрямку Поромониного двору, збройні зготовлялись до бою, неоруж-ні на бігу щось там норовили вхопити в руку; ні посадник, ні тисяцькі, ні старости, ні десятники не могли стримати людського знавісніння; Косиятин тільки безрадно розвів руками, повернувшись до князя трохи пом'ятий і пошарпаний у колотнечі, його жона кинулася до нього з плачем, бо не звикла бачити його в такому стані, але Коснятин відіпхнув дурну бабу: йшлося не про нього, найперше слід було захистити князя й княгиню; дружина вже шикувалася довкола них, обставившись непробивними щитами, але посадникові видавалося й цього замало, змалку він перейняв од новгородців усі теслярські хитрощі, тому мав напоготові міцно збитий з дубових брусів і пакіл-ля переносний досить просторий вор, який і поставлено тепер перед князем і княгинею, щоб вони ввійшли туди і так, забезпечені від будь-якого стиску й румовища, прослідувалії спокійно до палат; але Ярослав блиснув гнівним оком на Коснятина за таку вигадку, він лякався осмішитися в цім дубовім ворі, зате Ірині сподобалася посадникова вигадка, вона першою ввійшла в вор, подала руку князеві, той, щоб не суперечити жоні, слухняно пішов за нею. Коснятин дав знак носіям, вор піднято трохи над землею, і він плив, оточений кільцем варязьких дружинників, тихо й маєстатично, достосовуючись до плавної ходи молодої княгині і розтелесованого князя, що вимушений був гамувати свою лють, до часу не виказуючи її. Чи не найдужче злостився князь на Ірину. Висіла тепер у нього на шиї, мов млиновий камінь. Якби не вона, кинув би оце все, взяв коня й поскакав за ліси до Шуйці, і ніхто б не знав, де він і що з ним, на колінах би благали князя повернутися, бо народ без князя — що отара без пастуха, безборонний і невлаштова-ний, а він би собі мав тиху втіху з своєю навісною Забавою, і знову б світилося її молоде, незабутнє тіло і сам він молодів би серцем, переживав би те, чого й не пережив у своєму житті, відразу постарілий і споважнілий своїм князюванням і великими книжними мудрощами.
Коснятин ішов по той бік дубової огорожі, намагався вловити княжий погляд, але Ярослав уперто відвертався од нього, злий на весь світ, тоді Коснятин проговорив князеві в бік, простромлюючи крізь пакілля носа і просовуючи свої пшеничні вуса:
— Присягаюся тобі, князю, що знайду всіх винуватців.
Але тут проштовхався наперед рухомої клітки хтось з варягів, гукнув сполохано:
— Торд-старший убитий, і Торд-молодший, і Ульв, і ще багато наших…
— Всіх убивців поставлю перед тобою, — знов сказав Коснятин збоку.
— Що вбивці? — гірко всміхнувся князь. — Вже мені тепер І; не воскресити ні Торда, ні Ульва, ні будь-кого з вмерлих.
Коснятин відійшов од двору. Міг би покинути князя на півдорозі, то відразу б кинувся виконати свою обіцянку, щоб потішити Ярослава бодай трохи, але ще мав відпровадити княжу пару цілою й незачепленою до палат, а вже лиш по тому взятися до діла.
Ще й день не кінчився, не втихомирився ще Новгород, який кипів тепер у всіх своїх кінцях, далеких і близьких, а посадник, відсвіжений, у новому вбранні, усміхнений і урочистий, підвів до брами княжого двору так само урочистих Жировита, Тверяту й ще кільканадцятеро воїнів Славенської тисячі — всіх тих. хто вранці сьогодні спричинився до небувалого в Новгороді.
— Князь давно хотів провчити кількох варязьких гультяїв, щоб не вносили вони ворожнечі між дружиною й Новгородом, — казав Коснятин Жировиту і його товаришам, — бо виступати в такий похід треба здружено й одностайно. А паршиву вівцю — геть!
— Прибрали! — пробурмотів Тверята, що встиг порахуватися й з своєю безпутною жіночкою, а тепер, щоправда, й шкодував уже, бо важко було уявити йому, як далі житиме без її палких стисків нічних, але однаково діло зроблене, мав з чим стати перед князем.
Жировит мовчав, він без надмірної охоти пристав на вмов. лання посадникові йти до князя за винагородою, якось не дуже вірилося йому, щоб Ярослав, ще вчора задивлений тільки в своїх варягів, сьогодні готовий був давати золото людям, які прибрали кількох його вірних дружинників, а з-поміж них навіть найближчих княжпих охоронців, знаних усьому Новгороду. Але Коснятин усміхався так ласкаво й засліплююче, що не вірити йому було б просто гріх.
Коснятин усміхався й тоді, коли вони проходили браму, пильновану похмурими варягами, які підозріло дивилися на озброєних бравих новгородців, що й собі всміхалися слідом за своїм веселим посадником: Коснятин ніс свій посміх і до княжих палат, виніс його й звідти, з'являючись па ґанку разом з Ярославом, і навіть понуре князеве лице мовби освітлювалося тим сяйвом, що оточувало посадника, і новгородці ще більше повірили в бажання князеве не тільки побачити їх, а й належно винагородити. Тільки Жировит, воїн досвідчений, знов відчув у серці поколювання і важко переступив з ноги на ногу, але мовчав, ждав, що буде далі, спробував навіть видавити собі на уста посміх, переймаючи його від посадника, і Ярослав уловив, здається, його намагання прилучитися в своїх веселощах до Коснятина, нахилив голову, зиркнув на новгородців з-під брів, наставив на них свого важкого, набряклого від багатоденного пияцтва носа, спитав коротко:
— Оці?
— Вони, — радісно мовив Коснятин.
— Взяти їх у мечі, — так само неголосно й спокійно сказав князь, і кілька варягів, які стояли внизу на східцях, гакку між князем і новгородцями, вмить оголили свої широкі двосічні ме-чі й ударили на спантеличених новгородців, а з усіх боків двору повалило варягів сила-силенна, і закипіла кривава баня перед очима в князя і посадника. Ярослав так само був похмурії, а Коснятин посміхався сяйливо й безжурно. Може, зітер він свою посмішку тільки тоді, як увечері вибрався до города і сказав там комусь про побоїще на княжому дворі, а може, й не він те сказав, а сама чутка викотилася з княжого двору, бо в лихих чуток є здатність видобуватися звідусюди, і тепер уже по Новгороду лунав не той піднесений вигук, що над Волховом при княжій учті, а болісний зойк: «Наших побито!»
— Воїнів славенських побив князь!
— Варяги вбили воїнів Славни у князя!
— Жировита з товаришами вбито!
— Варяги б'ють наших!
Отак воно й перевернулося: «наші б'ють варягів» — «варяги б'ють наших!» Натовпи збиралися коло княжого двору, горіли вогнища, люто бився люд у браму, а посеред ночі проштовхалося до брами троє змучених верхівців, стали мовчки добуватися наперед. Юрба, зачувши лихо, стягала верхівців з коней і була б, може, розшматувала нещасних, якби один з них не гукнув голосом, що пересилював увесь вереск і лемент:
— Люди, вгамуйтеся! Вісті несемо князеві! Горе велике! Князь Володимир…
Тоді юрмище стало потроху стихати, і посланець вигукнув ще голосніше, так, що почули не тільки найближчі від нього, а й багато хто ще: