— От же бреше, — сказав хтось ліниво, аби лиш сказати, але Сивоок навіть зрадів тому. запереченню, бо вже була зачіпка, обізвався хтось живий з-поміж цих вмерлих од безконечних мук людей, він аж рвонувся до того чоловіка, але колодка, в яку був забитий разом ще з двома болгарами, не пустила його, та й ромейський воїн, що важко ступав поряд, замірився списовищем.
— Гей, не брешу, брате, — покрутив головою Сивоок, — просто мого духу коні не зносять. Телесуються на самий мій вид. Вибивають гопки, як тільки я підходжу.
— Тепер твій дух не той, — сказав йому один з товаришів по колодці.
— А чом би й не той? — підсмикнув Сивоок свою ясну бороду. — Дух у людині завжди лишається той самий. То лиш тіло маліє або більшає. Але від тіла користь яка? А дух возносить тебе і на зелені гори, і на саме небо… І на кінський ярмарок он вознесе незабаром…
Він добре знав, що на Амастріанській площі відбуваються прилюдні страти, може, й ще хтось із полонених відав про це, але ніхто не обмовився бодай словом, та й сам Сивоок розпатякував про кінський торг на Амастріанськім форумі, сподіваючись у глибині серця, що ведуть їх кудись в інше місце, може, щоб просто показати столичним жителям як військову здобич, бо тв столиці завжди повно нероб і дармоїдів, яким потрібні видовиська, а якого ж ще видовища треба, коли перед твоїми очима пересуваються, мов безсилі видива, колишні могутні воїни, які стрясали цілою імперією, воїни, що пройшли зі своїм царем Самуїлом по планинах і ріках, вміли прорубуватися мерами крізь найщільніші ряди візантійських катафрактів, самою тільки мужністю брали чужі твердині, а свої боронили з такою затятістю,- що взяти їх можна було лиш підступом і зрадою:
Але хто й сподівався, що женуть їх по головній вулиці Константинополя, щоб справити приємність столичним натовпам, то помилявся навіть той, бо це ще було не все, найстрашніше ждало попереду, поки що ж мали знову вертатися по тій самій Месі, але цього разу вже в лавах тріумфу.
'Тріумф розпочали чини синкліту. Вони йшли пішки, надаючи всьому шеству тої повільності, що завжди ототожнюється з торжеством. Попереду виступав проедр синкліту' в рожевому хітоні з золотими галунами, перепоясаний пурпурним, з самоцвітами лором, в білій хламиді, облямованій золотими галунами, з двома тавліями золотої парчі з листочками плюща. Синклітики й сіленціарії теж усі в білих хламидах з золотими тавліями.
За синклітом ішов загін сурмачів, добраних один в один, одягнених в сукняні скараники, прошиті золотими нитками з зображенням імператорів спереду на високих тронах, а позаду — на ще вищих конях. Срібні сурми вигравали тріумфальні марші не тай для надання ладу походові, як для того, щоб привернути увагу натовпів, прикликати ще тих, хто запізнився на видовище, розбудити сплячих, розбуркати байдужих. За сурмачами терплячі мули тягли важкі повози, наладовані військовою здобиччю, присланою з Болгарії імператором Васи-лієм. Кінні екскувіти, вбрані в царські барви, охороняли цінний обоз; а охороняти мали що, бо лежали на возах цілі стоси золотих і срібних монет і зливків, дорога зброя, коштовні оздоби й одяг, клейноти царські й болярські, золотий і срібний посуд дивної чеканки болгарських умільців, ожерелля з перлів, бурштину, агату, сердоліків, кінська збруя з золотими і срібними украсами, з бірюзою і рубінами, штиби свинцю й олова, різьблені з рідкісних сортів дерева предмети, яких у Константинополі й не бачено ніколи, рибальські сіті й весла, хутра й вовна, високі сосуди з вином.
. Слідом котилися штудерно поцяцьковані колісниці з виліпленими на них зображеннями найбільших твердинь Болгарії:
– Струмиці, Водена, Средця, Відина, ще інше колісниці мовби зображали окремі болгарські провінції, як їх називано у Візантії: Преспа, Пелагонія, Соск, Моліс. Потік повозів і колісниць переривався походом болгарських воєвод і священиків, які перекинулися на бік ромейського імператора. Воєводи й бояри в одязі мишачого кольору несли поперед себе подушечки з покладеними на них золотими вінцями, а священики тримали в руках хрести й книги, і ще безліч коштовно оправлених книг везено позад них на довгому возі з чотирикінним запрягом.
Далі йшов загін флейтистів-пайгністів. У голубих хлацидах. Флейтисти вигравали щось жваво дурнувате, надто ж коли взяти до уваги, що за ними сунуло стадо зі ста білих биків, а потім котилася низькими білими валами тисяча болгарських овець. Погоничами биків і овець були воїни з загону Сірійця, так само запорошені й оброслі, так само пропітнявілі й захриплі, як у довгому переході перед тим, їхня темна, аж ніяк не парадна, зношена військова одіж, весь їхній обладунок, увесь вигляд чорно-похмурий ще більше підкреслювали білість тварин, які завтра мали стати здобиччю константинопольських різників, отих самих, які гордо виступали позад овечої отари з ножаками й важкими сокирами в руках, з засуканими рукавами, в чорних шкіряних передниках, з чорними бородами, з нещадимими очима.
Далі атлети вели на ланцюгах кількох ведмедів, упійманих у болгарських шумах, звірі погрозливо ревли, трясли головами, ланцюги дзвеніли, злякано скрикували з боків меси ромейки, але атлети міцно тримали ведмедів, мовби показуючи тим, що найбільше страховисько нічого не варте, коли воно закуте в залізо.
І то таки була правда, бо відразу за приборканими ведмедями чалапкало тисячу бранців, ще недавно грізних воїнів, а тепер безсилих і відданих на милість звитяжців. Звитяжці йшли по боках такі самі, як і ті, що супроводжували гнаних на заріз биків і овець, велемудрі євнухи-препозити імператорського двору продумали все аж геть як уміло, будь-який дурень із константинопольських роззяв міг без зусиль провести в своїй пустій голові зіставлення отих безсловесних тварин з оцими бранцями, що хоч і мали людську подобу і, може, наділені були даром слова, але заслуговували на ту саму шану, що й звірина. Бо й що там мова, коли лунає всемогутній дзвін зброї! А ромей-ська зброя — найславніша в світі!
Замикали похід бранців таємничо-загрозливі люди. Всі, як один, безбороді, всі з дивними дворогими вилами на плечах, всі зодягнені в однакові голубі з золотим шиттям безрукавки, підперезані широкими червоними хустками, поверх безрукавок мали блідо-голубі грецькі плащі-епілорики, на головах — башлики з тої самої тканини, що й безрукавки, йшли збайдужілі, з пустими, мовби білими очима; ромеї впізнали їх одразу, щось гукали до цих аж надто голубих євнухів, які марно намагалися приховати свою похмурість за небесним вбранням так само, як не могли втаїти свою безбородість перед тисяччю чорних закудланих велетенських болгарських борід, — неважко було здогадатися, хто такі оті євнухи. Сивоок, власне, відразу й здогадався, але мовчав, бо й що мав казати товаришам?
Тяжкий сморід хмарою повз над колоною бранців, тому в тріумфальному шестві зроблено невеличку перерву, по Месі пройшли храмові служки з кадильницями, в яких згоряли миров ладан і східні пахощі, а вже тільки потому з'явився в тріумфі сам царствений Константин, усміхнений до натовпів, в правій руці тримаючи лаврову гілку, а в лівій — берло з слонової кістки, саджене смарагдами й діамантами, з велетенським рубіном зверху. Два препозити вели імператорського коня, а від тих двох розпочиналися дві шеренги препозитів в світло-зеленім одязі, гаптованім левами у великих колах. Препозити ступали в маестатичному непоспіху, і в такт їхній ході причаєно просувалися вперед леви на одязі, мовби вершили дозор навколо священної особи імператора, і від того Константин був ще усміхненіший, ще вдоволеніший, плив над зеленими левами, неначе небожитель, всеблагий і сяйливий. Що ж, деспотизм часто буває усміхнений.
За імператором на конях, покритих дорогоцінними чепраками, їхали магістри, патрикії, з ними, теж верхами, спафарії-євнухи з мечами і спафарії бородаті з спафовакліями, тобто алебардами, йшли за царем також гетерії варязькі, цакони з фігурами левів на панцирах, турки-вардаріоти в червоних плащах і високих ковпаках лимонного кольору з палицями-манк-лавіями на поясі й жезлами в руках.