Довгі роки прожив кат у цілковитій невідомості, загублений серед безлічі євнухів, якими аж кишів Великий палац, плекаючи, як усі євнухи, мрію відплатити світові за свою ганебну відмінність від усіх інших людей; йому ще пощастило в службі, він сам став караючою рукою, з насолодою виконував своє катівське ремесло, але незабаром переконався, що від тривалого заняття тим самим ділом злість з нього кудись зникає, не відчував тепер нічого, крім утоми й байдужості, далі тримався за своє ремесло, бо нездатен був більше ні до чого, боявся, щоб не відібрали в нього хоч цього, тому вважався одним з найретельніших катів.
Але сьогодні в ньому прокинулося давнє, сьогодні на ньому схрестилися всі погляди, сам імператор стежить за кожним його порухом, сьогодні він їм усім відплатить за свою неповноцінність, він покаже, як це робиться, вони ще ніколи не бачили і, мабуть, ніколи й не побачать такого вправного, такого точного й нещадимого ката, як він. Ось він їм покаже.
І кат ішов на Сивоока всіма своїми роками ганьби, приниження, ніс до нього всю свою нерозхлюпану злість, жигало стало мовби продовженням його рук, він посував його наперед себе, неначе свою відплату, а отой дивно «білий молодий болгарин», що кинув виклик долі, мав стати для нього втіленням виплеканої в катовім серці помсти.
Імператор заніс долоні для плескання мужньому болгаринові за його витримку. Бо не кожен здобудеться на такий вчинок: відмовитися від ланцюгів і стоячи зустріти найстрашнішу кару! Константин хотів належно поцінувати поводження «білого болгарина», імператорові долоні мали сплеснути в ту саму мить, коли червоне залізо випалить бранцеві очі; мить наближалася з кожним новим катовим кроком, кат ішов швидше й швидше, всім було видно затятість на його безбородім обличчі, всі бачили, як вправно націлюється він своїм жигалом у очі полоненому… І тут сталося чудо.
Кат, мовби наштовхнувшись на щось невидиме або ж спіткнувшись на рівному, спрожогу зупинився і став присідати повільно й безпорадно. Жигало випало йому з рук, а він осідав нижче й нижче, потім незграбно перекинувся на лікоть правої руки, ще, видно, спробував затриматися бодай у такому положенні, але не спромігся й на це, впав навзнак і лежав так, ніби ждав, що прийде інший кат і випече очі тепер уже йому самому.
Ніхто нічого не міг збагнути, не розумів, що сталося, й сам Сивоок. Він уже бачив, як наближалося йому до очей страшне жигало, відчував його палання в себе на обличчі, зосередився на одному лиш намаганні — не заплющити очей, ще бодай раз глянути на світ, хоч уже не бачив нічого, окрім тої ядучої червоності, яка наближалася невідворотно.
І зненацька впав кат. Що з ним? Може, побачив він у глибині очей приреченого весь жах і всю незміряну злочинність зробленого ним за довгі роки вірного служіння василевсам? Та де там! Просто серце в ката від надмірного напруження розігрілося злістю так, що притягло до себе з усього тіла зайву речовину і шкідливі соки.
Ката облили водою, але це не допомогло, йому спробували дати ліків з перцю, кинули кров з руки — він не подавав ознак життя. Тоді його відтягли набік, щоб не заважав, а на місце ката став один з його підручних, знову вклав жигало до горна, а звідти вихопив нове, і Сивоок все те відмічав, так ніби йшлося не про нього, а про когось стороннього, на нього найшло якесь здерев'яніння, він знов готовий був стояти й ждати, поки наблизиться новий кат. Бо, може, й цей не знесе погляду його сивих очей, теж прочитає в них те, що прочитав його попередник, і його теж відтягнуть, як здохляку.
Але тут раптом вибухнув натовп, якому вперше доводилося бути свідком такого чуда, і через те спершу запанувала розгублена мовчанка, сам імператор трохи розгубився від такого дивного збігу обставин, він не зміг подолати своєї розгубленості вчасно, не встиг випередити натовпу, а натовп ревів у одне горло: «Помилування! Милосердя!»
Новий кат уже йшов до Сивоока, він не прислухався до того, що там реве натовп, тоді імператор, щоб не було запізно і щоб не прогнівити милосердного бога, який поклав перст вибавлення на плече білому болгарину, махнув рукою, щоб кат зупинився, і весь форум загойдався од привітальних криків на честь василевса Константина, найдобрішого і найсправедливішого серед царствених, кат відійшов назад, Сивоока відвели вбік, той, хто стояв за ним, став жертвою нового ката, а його, чудом порятованого, віддаля поставили навпроти імператора, який кинув на нього погляд цікавості і щось сказав своїм препозитам, чим було виявлено до білого болгарина вже найбільшу ласку як до обранця високого Провидіння, і довго потім в столиці розповідали про те чудо, про перст божий, що вказав на дивно білявого болгарина і послав йому порятунок.
Сивоок не достояв до кінця на форумі, не бачив він, як осліплено першу сотню і дано їй одноокого поводиря, як введено з Філадельфію нову сотню, далі ще й ще, до самої ночі продовжувалося страшне діло на Амастріанському форумі. Константинополь вдовольняв свою жадобу крові й знущань над беззахисними болгарами, а цього, порятованого богом і василевсом, ведено через усе місто ще для одного тріумфу, цілі юрмища збігалися, щоб подивитися на нього, його похід через столицю тривав безконечно довго, хтось пробував по путі годувати його, хтось давав вина, хтось кидав квіти, а хтось плювався, зустрінуті на Месі блазні спробували увінчати голову Сивоокові баранячими кишками, але він розкидав блазнів з такою самою силою, як перед тим на -форумі розжбурляв катівських підручних, нарешті, приведено його до імператорських конюшень, де супровідники передали білого болгарина до рук протостратора з імператорським повелінням вимити бранця в бані, переодягти в нове ромейське вбрання й узяти до служби на конюшні. Протостратор щось сказав Сивоокові, до того долинали ро. мейські слова, більшість з яких він, здається, розумів, але хіба йому було тепер до того, хіба обходили його якісь слова, хіба потрібно йому було тепер будь-що? Він дивився знетямлено на протостратора і мовчки плакав, плакав не над собою, не над своєю долею, а над долею своїх товаришів, що гинули десь на тісному, обступленому з усіх боків розбещеними натовпами Амастріанському форумі, він плакав мовчки, а в душі в нього ридав на весь голос маленький хлопчик з далекої темної ночі посеред грузького невідомого шляху.
Протостратор, як і той кат з Амастріанського форуму, був євнух, так само ненавидів він усіх бородатих, бо ненависть у дрібних душею завжди зароджується до тих, які мають те, чого не мають вони, але цьому врятованому чудом він пробачав його бороду, і його молодість, і його дику силу, бо своїм плачем той принижував сам себе, а чого ще треба начальникові, коли його підлеглий добровільно виставляє себе на посміх своїми слізьми?
Так мав минути цей день для Сивоока: в ганьбі чужого тріумфу, в мучеництві товаришів на тісному, обставленому хижими натовпами форумі, в дивовижному порятунку, в сльозах, пролитих чи то над самим собою, чи, може, більше над тими, хто зазнав муки від рук безбородих катів, — а потім судилося Сивоокові розчинитися в анонімовості сотень імператорських прислужників, цих зодягнених у кумедно поцяцьковані шати, що повинні були засвідчувати чиюсь там могутність; йому відведено один цей лихий, трагічно-щасливий день, щоб опісля зітерти будь-яку згадку про нього як про людину. Принаймні так міркував той Протостратор, до якого спрямовано Сивоока. Знав тільки одне: принизити цього варвара якомога дужче, а там — хай зникне серед таких упосліджених і затурканих, яких приставлено було до коней, догляданих для колісниць, і до коней верхових, до коней самого імператора і до коней кувуклію, хай собі надягне належний за приписами одяг: червоні чаги, червоний скараник з дешевим шитвом, лимонний ковпак, перські хози для верхової їзди, хоч навряд чи дозволено йому буде бодай раз сісти на коня з цих конюшень, — а вже коли на людину надягнено так чи інакше позначену одіж, то не лишається від людини нічого, а є тільки вдягачка, яка свідчить про місце її власника в складному, позірно заплутаному, а насправді точно розміреному світі царственого міста. Але ніхто не спитав самого Сивоока щодо його бажань розпорядитися своєю долею, а він, виявилося, і в гадці не мав покладатися на когось там. Блазенського, розцяцькованого одягу брати не схотів. — Обійдуся, — сказав просто. — Коли вже хочете мене зодягти, то дайте сорочку, але з простої білі, а не з александрійського царського полотна, та міцні чоботи, та якусь-просту вдягачку, найліпше б хутряну, але ж у вас того хутра чортма, тільки імператор має там сяке-таке…