— Що речеш, богохульнику! — схопився Жидята.
—Мовлю, що думаю. А до слів не чіпляйся, хоч ти й піп,— теж підвівся Сивоок. — Півжиття віддав твоєму богові. Ставив церкви і здобив. Бачиш оце? Для слави бога твого зробив я, може, більше, ніж усі попи нинішні й будущі. Досить з нього. Питав про мову — я тобі відповів. А тепер іди й не заважай мені робити діло. Можеш сказати пресвітеру, можеш іти до митрополита, до князя — не боюся нікого. Мого вміння не відбере ніхто. І не передасть нікому теж. Воно моє і зо мною позоста-неться. Затям, попе!
Жидята сплюнув і поліз донизу. Сам умів бити людей словами, але тут вимушений був визнати себе покопаним. Бо той розпатланий русявий велетень з сивими загадковими очима, здається, мовив слова не лише гнівні, але й мудрі. Про Візантію хоча б. Всі знаючі люди виразно бачили, як розхитується більше й більше таке могутнє ще недавно царство. Силоміць одружений з донькою Константина Зоєю, Роман Аргір процарствував ледве що два роки. Зоя таки зморгалася з молодим пафлагонцем Константином, коли той чухав імператорові п'яти, і сталося врешті, що василевс, купаючись перед сном, мав необережність пірнути в ванну, а слуга притримав його під водою саме стільки часу, щоб той засьорбнувся. Коли імператора згодом витягли з ванни, він ще був живий, але тривало те недовго, віддав він богові душу, так і не прийшовши до тями; Зоя не прождала й дня по смерті чоловіковій, мерщій оголосила ім'я нового свого обранця, що ним був, ясна річ, Константин-пафлагонець, — і ось Візантія вже мала свого імператора. Цей виявився не ліпший за свого попередника, вдарився в святенництво, а державні справи передоручив дядькові своєму — євнуху Иоанну та його братам Микиті й Константину. В цій великій імперії люд був до того обдертий і збайдужілий, що вже, здавалося, втратив хіть ї спромогу до повстань і протесту. Податки вигадувано такі, що соромно їх і називати. Засухи, град, сарана, мор, землетруси терзали велику землю. Нема пафлагонцям божої милості, казали в народі. Тільки розсилала ще по-давньому Візантія повсюди своїх священиків, хизувалася зблисками своїх розкошів, багатств і розпутства. Ще тривало засліплення давньою величчю, навіть у здрібнінні своєму імператори константинопольські вважалися взірцем для інших володарів, для всіх тих, що для них добро і зло в значенні буденнім не важать аж ніскільки, для тих, хто осягнув владу і смерть в однаковості, хто керується у вчинках своїх невидимими потребами щоденності, а прихованими, часом темними й заплутаними причинами.
Жидята не раз і не два мав тривалі бесіди з князем Ярославом, хотів одкрити князеві очі, закликав його до рішучості. Саме час покінчити з ромейськими прислужниками в рідній землі, щоб запанувало своє, питоме, очиститися від чужинців. Князь молився до обережності, на князя не діяли вмовляння, на нього не діяли доводи, на нього не діяв крик. Він мав свою мудрість, лею жив, приступу до діл своїх не давав нікому. «Царства стоять на терпінні», — любив повторювати. І вмів терпіти й ждати сам.
Несподівано вмер князь Мстислав у Чернігові. Як і син його три літа тому, поїхав на лови, гнав оленя, розпалився, потім напивсь холодної води з джерела, — і вже ніякі трави, ніякі вра-чувателі не помогли. Та й не сказати: дожив до тих самих літ, як і отець його, князь Володимир, хоч і очікувано при його здоров'ї, що перетриває всіх братів своїх і сяде бодай у старощах на київськім столі. Не вийшло. Вмер — і насіння не по-зоставив. Не добудував і собору Спаса, стіни якого виведено лиш на висоту піднятої руки ведшника, як той стане на коні.
Ярослав став самовладцею всієї землі Руської. Він пішов до Новгорода, повіз із собою старшого свого сина Володимира, щоб настановити його князем землі Новгородської. Взяв Ярослав і Луку Жидяту, і незабаром прийшла вість, що поставив князь Луку єпископом у Новгороді, а Єфрема, який учив там віри по-грецьки, усунув, бо той сану не мав через те, подейкували злі язики, що вчасно не дав митрополитові Феопемпту відповідної заплати. Ще казали, що Ярослав за віщось посадив у поруб останнього свого брата Судислава псковського, і вже тепер мав цілком запанувати тільки Ярославів рід. Та все це мало обходило Сивоока, бо він тепер горів новою своєю роботою, здобив вежі, відводив душу, нарешті творив не те, що хтось велів, а своє, бажане, вимріяне!..
Йшла остання весна, мали ше літо для довершення своїх робіт — князь заповідав після повернення з Новгорода освячення храму, йому залежало передовсім на якнайшвидшім відкритті церкви, пов'язував, мабуть, з цим якісь свої заміри, але про те знати належало самому князеві — на долю майстрів випадало лиш одне: поквап.
Зроблено в Софії силу-силенну роботи мистецької. Окрім мусійного убору, рівного якому важко було й пошукати ще десь у світі, написано фресок многоличних двадцять і п'ять, на них же постатей сто п'ятдесят і чотири майже в повний людський зріст, фресок одноличних на весь зріст написано двіста і двадцять, а поясних — сто і вісімнадцять. Викладено в усьому соборі підлоги теж мусією з різнобарвного каменю, прикрашено опріч того всю серединність церкви візерунком мусійним і писаним, приліпами мистецькими, горорізьбою по червоному шиферу овруцькому. Тепер антропоси тулили ще своїх ромейських святих зокола собору, вибираючи для того всі виступи й площини, які надавалися до малювання. Сивоок звелів, щоб не чіпали стін обабіч головного входу до церкви, бо мав намір по завершенню розпису своїх веж розмахнутися попід отими пісноокими святими безмежжям слов'янського сонцевороту. Він змалює з одного боку осінній сонцеворот у пишності золотолистих лісів в щедрості ланів, у буйнощах людської плоті. Хай костеніють у заздрощах висхлі християнські святі над цим вічно триваючим святом великого народу. Бо хіба ж відають вони про великі радощі весни, освяченої проростанням трав, струмуванням березових і кленових соків, пробудженням городів, сіл, цілого люду, коли всі городи розбентежаться і села сколотяться, мужі й жони вийдуть в луги й болота, в пустині й діброви, починаються нічні хороводи, безчинний гомін іде понад усією землею,. пісні лунають, голоси сопілкові і струни гудуть, б'ють у бубни» вигинисте походжають у колі молоді дівчата, знадливо покивують досвідчені жони, наосліп блукають руки, витупцьовують ноги, гарячі доторки, темні поцілунки в мнмойдучій ночі. А осінь… Хіба вернуться тепер давні осені з їхнім багатством, достатком і спокійними радощами, в червіні, золоті й прозорості? Новий бог ніс за собою бідність, голод, чвари, тісняву. Читав колись Сивоок гіркі нарікання святого отця-пустельника на безлад, що запанує повсюди, де піднято над землею хрест: «Почнуть люди надаремними бідами рятуватися, і повсюдно за такії гріхи почнуть бути голод і мор часто, і многі всякі труси, й потопи. і міжусобні війни, і всяко стануть гинути в світі городи, і тіснява настане, і см'ятіння в царствах будуть великі, і жахи, і, ніким не гнані, стануть зникати люди з сіл і волостей, і почне люд християнський всяко убувати, і земля почне просторішою бути, а людей буде менше, і тим позосталим людям буде на просторій землі жити ніде».
Голодранці завжди міцніші в своїй вірі, бо в них не лишається нічого. Не дай народові розбагатіти — матимеш отару слухняних овець, сліпих у своїй покірливості. На цьому стояло християнство.
А Сивоок хотів показати свій народ у багатстві, серед щедрот його рідної землі, які належали колись йому без остачі та й належати мають завжди і вічно! Осінній сонцеворот. Ввижався він йому пишнішим за всі багатства й пишноти Візантії і легенд про царства минулі й навіть неіснуючі, йшов до змалювання сонцевороту через терпіння й великий труд над мозаїками, через спочинок душевний лід присадистими склепіннями веж, готувався поволі до ще одного свого вичину на рідній землі, яку хотів вославити найвище. Та чи судилося йому доконати задумане?
"Київ приймав церкву Софії дивуванням і захопленням. Ішли поглянути на диво свої люди — багаті й бідні, тупоголові й вразливі душею, приходили, приїздили, приповзали немічні в сподіванні зцілення, були тут удови, сироти, жебраки, сліпці й хромці, завзяті каліки перехожі в своїй скруті калічій. Не всі діставалися досередини, багато хто дивився на церкву зокола, та й того було досить, щоб розносити вість по всіх землях про київське диво.