Фройд би плакав – Ірена Карпа

— Як убити сім днів часу. Практічєскоє руководство для домохазяєк. Блін.

Марла вже дочитала свою цікаву книжку, поплакала над її мудрим і світлим закінченням, спромоглася на 10 сторінок нудної і потрібної книжки, недостатньо прокип’ятила воду, випила з неї чаю і тепер скрючувалася від болю в животі.

— Ну, що тепер? Буду вмирати, ніхто і води не дасть. А вода мені потрібна, може, буде. З реґідроном на випадок срачки.

Зранку Х’ялмар полетів у Танзанію — чергова зустріч фінів «на виїзді» — а на квиток для Марли забракло грошей.

— Та й добре. Я собі вже звикла до самотності — це як бекту‑скул буде. Сім днів із заштореними вікнами — щоби сни не повтікали. Сім днів однакових готельних сніданків… гм, для двох. Ну та бо чого грошам пропадати? На обід з’їм. Генетична пам’ять в нас живе із 33‑го… Відтак Марла заходилася відтягувати шкіру собі на животі.

— Скоро буду, як шарпей.

М’язи почувалися важкими — тренування після майже двомісячної перерви далося взнаки.

— Ну та й що, що я майже 50 кг важу? Подумаєш — п’ять кілограмів нажерла в Тайланді. Зате ж як жерла!

До того Марла дала собі обіцянку, яку традиційно дає собі більшість жінок будь‑якого віку й традиційно її не дотримується: здорова їжа і спорт. Те, що Марла не вважала себе однією із більшості жінок, зовсім не звільняло її з тенет традиції.

— А може, я без Х’ялмара ні їсти, ні спати не зможу? Може, Х’ялмар для мене — як муха це‑це, тільки навпаки? Що, як без нього — безсоння? Хоч натягай джільбаб [4] і плач…

На згадці про джільбаб вона знову подумки пройшла весь шлях смердючою вуличкою слідом за двома дівчатами, зодягненими в ті покривала. Саме покривала ‑бо були значно довшими від звичного джільбабу‑хустки. Одна дівчина була в чорному, друга — в білому. Все дуже канонічне: перша ‑ліворуч, друга — праворуч. Одного зросту. і Марла назирці за ними. По дорозі їй трапився якийсь доволі дивний кіоск — освітлений червоним світлом прилавок і чоловік у червоному від того світла одязі. Він нічого не продавав і не привітався з Марлою, поки та розглядала його боковим зором. Чомусь їй подумалося, що тільки так можна було того чоловіка побачити.

— Ну та й що, що він там стояв? Тут і не таке стоїть бувало. От десь із тиждень тому на перекладині хлопчик голий сидів, на трубі грав. А міг же й упасти.

Біла і чорна примари спантеличено озирнулися на Марлу і пришвидшили ходу.

— Ну й на добраніч! — Марла знизала плечима і звернула в бік готелю.

Наступного ранку Марлу збудили зарано, не давши додивитися сну про голих дівок.

— Вибачте, ваш сніданок! — гукнули з‑за дверей.

— Ага, дякую! — Марла насилу продерла очі, щоби глянути на годинника, — от уроди! Двадцять по восьмій! Я ж просила о дев’ятій! То якийсь смертник харкався на весь готель о шостій ранку — хто б його дострілив, а ці вже й сніданок приперли, щоби я пошвидше забралася… Ну добре, пес із вами, встаю.

Попиваючи неспішне поганеньку готельну каву, Марла подумала, що варто би написати Х’ялмару листа. Але для того треба було позбавитися всього сміття в голові — порожніх егоїстичних думок, дріб’язкових мрій і мізерних уявлень про найближче майбутнє. Бо яким би просунутим інтелектуалом чи тонким митцем людина не була, більшість не зайнятого цілеспрямованим обдумуванням чи прочуванням часу вона з радістю викидає на думки про те, що скаже друзям, коли ті зустрінуть її в аеропорту, що вона із собою візьме і у що буде вбрана, як знайде правильне місце видачі свого багажу, що кому подарує, якими словами про яку мандрівку розповідатиме, що скаже у найпершому інтерв’ю і як постриже волосся для зйомок у кліпі, про який ще точно нічого не відомо. Марла вважала себе, щонайменше, майстром альтернативного способу чуттєвості…

Якщо набрати в миску чистої води й, обертаючи миску за годинниковою стрілкою, писати по тій воді послання самим мізинцем, а потім виплюснути те послання в річку, за якийсь час воно вже буде в океані. і якщо Х’ялмару не пощастить виловити його глибокою мискою коло того берега, де він зараз сидить, то вже точно пощастить побачити із літака. А що — вода ж випаровується? Те саме і з водяними листами. А Х’ялмар в мене не дурний — із хмар читати вміє…

Пізніше, попереносивши свої речі в іншу готельну кімнату — аж у самому кінці темного коридору, поряд із мушолою, мусульманською молільною кімнатою, — Марла запалила паличку лотоса і почала думати про білу стіну з квадратними дірками. Ароматична паличка спопелялася на кінці й дивилася вниз засмученою змією. Лампа‑сова, між ніг якої запихалася та паличка, ображено позирала рожевими очима в бік Марли. Такі ж самі очі, тільки вже червоні, мала й лялька вуду, а порцеляновий слоник і весела корова взагалі повідвертали голови.

— Щось тут не те, — сказала Марла в одну з дірок білої стіни, — не те щось, присягаюся Кастанедою і Павичем, і батьком їх Саксоном Граматиком… Хоча данські хроністи в цій стіні не ходять. Саксон тільки раз мені показувався — у Ваті Фо, в Бангкоку. Там, де Будда найдовший у світі лежить. Хотіла подивитись я на химерну скульптуру стража храмового крізь віконце, аж раптом поверх неї — так само, як письмена по воді — проступили обриси середньовічного старця. Не знаю звідки, але в голові десь взялося, шо то — Саксон Граматик. А чого саме він — то взнаю, як сміття повикидаю…

Щоби створити білу стіну, треба спочатку якось змайструвати білу тишу. Для цього Марла понапихала собі в вуха білої вати — не допомагало. Щоправда, гуркіт мотоциклів за вікном уже не був таким нестерпним, і від музики вже доходило тільки те, що має знайти собі місце в білій тиші, але сама тиша однаково залишалась якоюсь темно‑червоною, із частим морганням по ній Марлиних кольорових шаликів. Марла ні сіло ні впало подумала, що має собі розмалювати живіт. Якими‑небудь перманентними фарбами.

— Хоча ні. Почекаю ще до Індії. Там це зроблять хною — швидко і безболісно. Та й стану я собі священною індійською коровою…

І Марла почала співати. Співати з позатиканими вухами — найрозумніша річ у світі. Спів тоді нікуди не дівається, залишається в голові, поміж вухами, починає відбиватися від однієї стінки тіла до іншої, збуджує органи, примушує кров шурхотіти у правильному напрямку і, врешті‑решт, просто зігріває того, хто співає. По тому, натхненна ідеєю перетворитися на священну корову, Марла заходилася танцювати, перестрибуючи з ліжка на ліжко готельної кімнатки з далеко не білими стінами. Відтак роздяглася і облила себе з голови до ніг холодною водою. Підлога зробилася мокрою, а Марла — спокійною.

День без Х’ялмара минав на диво швидко, подекуди болісно, але загалом той день Марлу втомлював саме безглуздістю всього того, що пропонував. Найпотворнішим видавалося онлайнове спілкування з зіркою російського шоу‑бізнесу, котра хотіла, щоби Марла знялася в її наступному відео. Переліт оплачувався, місце зйомок — Київ, роля Марли — головна, естетика запланованого відео — щось поміж французьким «Леоном‑кілером» і французьким же «Доберманом», уявне місце дії — звичайно ж, Франція. Марла мала б зіграти дівчинку‑кілера, що ходила на високих підборах, мала великі борги перед «босом» і не меншу рушницю у валізці. Зірка, перелякана, видно, Марлиною блискавичною згодою щодо участі у зйомках, відразу ж попросила її надіслати свої знимки «как ти виглядіш тєпєрь». Марла це зробила, і вже за кілька хвилин зірка цікавилася, чи має Марла чоловіка.

— А я, бабисько дурне, сказала, що не маю… Фе, яка стидоба. Ну, так, не одружені ми з Х’ялмаром, то й що? Що за слабкодухість незайманої селючки? Якого рожна завжди залишати при собі зайвий простір для зайвих чиїхось уявлень?

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: