Фройд би плакав – Ірена Карпа

— Марло, ти вдяглася? — вийшов із ванної володар одного з предметів гіпотетичного оспівання. — Поїхали, ми, як завжди, запізнюємося…

Справ, на які можна було спізнитися, завжди вистачало. В хаотичному перебігу зйомок, презентацій, прямих ефірів, інтерв’ю і нескінченних переїздів Марла з Іллею не завжди встигали поїсти. Відбувалися їх таємні вечері вже, як правило, після півночі, коли вже Марла переставала патякати про черговий свій скандал, влаштований на центральному каналі ТБ, а Ілля змучувався бідкатися з приводу чергового провтику заняття в спортзалі.

— Бери, сонце, чисть гриби… І він чистив.

— Помий, пліз, посуд. Якщо дуже взападляк, я сама зроблю…, І він робив.

— Знаєш, Марло, я ж зовсім не такий насправді. Я з тобою інший. Я не нервуюся…

— Я також зовсім інша з тобою. Я, вибач на слові, краща…

— Я також кращий. Я себе не впізнаю. Гм, може, так воно і повинно бути? Просити пробачення, коли когось образив, не кричати, не дратуватися…

Марлі хотілося сказати Іллі, що з ним вона ніби реалізує експеримент «Яким би був мій тато, якби мама поводилася по‑іншому» Чомусь це питання страшенно цікавило її в дитинстві, а тут, у віці 22 років раптом випала нагода пожити «зі своїм татом».

— Пішов на хуй комплекс Електри…

— Прошу? — Ілля закидав чергового шампіньйона Марлі в мисочку.

— Ні‑ні, нічого, я так… А прикинь, я зара зникну? Я, може, просто з’явилася тобі, щоби продемонструвати можливості іншого життя. Це як мото нашого форуму — Another World is Possible [83]. Я пропаду на псячу маму, а ти просто повернешся до законної дружини і нічогісінько не пам’ятатимеш…

— Ні, гірше. Я все пам’ятатиму. А повернути вже нічого не можливо буде. Як у тих дурнуватих фільмах, котрі ти ненавидиш, у категорії «Б». Там часто такі фішки Сни, віртуальна реальність…

— Угу. Харе стібати мене за бе‑категорію. Дай їй, Боже, щастя‑здоровля, успіхів у навчанні. Давай‑но будьмо жерти!

Неналежність‑незалежність?

Марла куйовдила помаранчево‑брунатне волосся на голові, створюючи все нові й нові варіації штибу нео‑панк Сиділа на ліжку, склавши ноги по‑турецьки, і тупилася на себе в дзеркало.

— Дзеркало навпроти ліжка Задумане, аби люди нарцисячилися, займаючись сексом. Цікаво, як це минає в кобіт і мужичків шарпеїв, задрапірованих жировими складками? І ще цікаво, чому мій ріал‑таймовий (папка «темпорері») чоловік не любить так свого зображення? Ховається від мене, не дається на оглядини голого тіла, вимикає світло… Хоча, може, в тому і є його естетика. Чого, приміром, валанцатися помешканням, притрушуючи обвислим патичком на паркетну підлогу? Так робили всі мої мучачіки (папка «рісайклд») до нього, демонструючи свої принади там і сям, прикладали мені теплі біти до вуха — ні, садовили їх мені на плече, як папуг, а я папуг ненавиджу! — коли я працювала… Ну і які ж статті при цьому ти напишеш, Марлочко? І як же ж тут без фало‑подратування?! То ж ясен пень, що, крім феміністки, ніяк тебе не називатимуть…

Відтак вона вбиралася в помаранчеві майтки, помаранчевий бюстгальтер, сині джинси, білу майку, білі шкарпетки, білі кросівки, червонооправні нульоводіоптрійні окуляри і виходила з дому. Ні, вона ше навішувала на шию одну‑дві епатажні прикраси й виходила з дому. Тобто, брала до рук ще один‑два велетенські міхи зі сміттям (масштаби їхнього з Іллею консьюмеризму вражали!) і виходила з дому. Попрощавшись з усіма друзяками в ІСQ, вимкнувши музику, фен, праску, два‑три комп’ютери, холодильник, телефон, телевізор, пральну машинку, мікрохвильову пічку, настільні лампи, опалення, перекривши газ у газовій плиті, вимкнувши воду й позакривавши кватирки, срана Марла Фріксен НАРЕШТІ ВИПИХАЛАСЯ З ДОМУ!

Біпкала сигналізацією Іллєвого авта номер 2 (старішого і не шкода для Марлиного гроблення), тирлиґала в ньому на Інтернаціональну площу по Анджея, віталася з Анджеєвим котом, забирала Анджея в авто номер 2 і їхала на студію. Співала там, кричала й матюкалася, пила мате з молоком і доводила до сліз кохану дівчину свого ліпшого друга, відтак зі всіма розціловувалася і, затягнувши Анджея до ліфта, бербенешила на чергове анемічне паті до чергових журналістів (інтелігентів сраних, представників нац.еліти, зачуханого вел‑едьюкейтед бидла).

Або проробляла аналогічні операції, тільки за допомогою так‑сівки. Там уже пахло ладаном.

— Чуєш запах? — питала Марла в Анджея.

— Ага… Напевно, це священик. Вечорами підробляє таксистом.

— Або таксист. У вільний час катафалком підробляє.

— Або мерцем. Бу‑га‑га. Кожнісіньке таксі підвозить нас все ближче до могили.

— Ні, мене не до могили. Я вже попросив своїх, аби спалили тіло, як накриюся…

— І попіл понад горами розвіяли?

— Та ні, хай у вазочку зберуть і на поличку поставлять, щоби гарно було.

— Жлобська естетика. Але вже пес із тобою. Все одно ти пиздатий пацан…

А потім Марла отримувала sms‑и від Х’ялмара з іншого континенту. Він сидів собі сам‑самісінький на бамбуковій зручній бамбетлі, на подвір’ї великого будинку («Як іронічно, люба — тепер, коли я сам, то маю стільки простору, а вдвох ми тулилися по чужих тісних кімнатках і готеликах…»), зітхав і бідкався про те, що тепер йому немає для кого готувати їжу. Марла обіцяла при наступній зустрічі зжерти геть усе, в т.ч. самого Х’ялмарчика. Писала, що кохає його. І це було правдою. Відтак відповідала Анджеєві: «Я теж!» на його «Люблю тебе страшенно!» і це також було правдою. За кілька годин по тому видихала на вухо Іллі: «Я люблю… тебе…» (так тихо, що він навіть не чув) і знову не брехала. Жоден із них не був «одним із». Кожному належало ціле життя, наповнене і неповторне, наскільки це було можливим у світі спільної абетки й аналогічних органів чуттів. А Марла не належала нікому. Собі включно. Марла парціально належала всім, всьому світові, але собі не належала. Марла вважала, що належить лише Богові, і він один здатен навести лад з усіма її мутками, валанцаннями, екск’юзами і екс‑коханнями.

— Хоча чи може кохання бути «екс»? Воно ж існує позачасово. Якщо Бог=Любов, і Він є позачасовий, а Кохання — одна з еманацій Любові, то все сходиться. Все як в електричному колі з паралельно з’єднаними елементами. Хоча воно тут‑во і ні до чого.

Нuman behaviour [84]

Марла флегматично діставала несмачні мариновані мідії зі скляної банки чорними яванськими паличками. Підносила їх по одній до очей і, розгледівши все необхідне, клала собі до рота. Потім пережовувала. Перлів усе ще не було.

— Схожі на людські зародки. Скрючені і мариновані. Ось тут ніби хребетик, тут — кулька‑заготовка для голови. Хоча… Це швидше навіть не хребетик, а малі й великі статеві губи. Народилася би дівчинка, якби не маринад. Оцтові пренатальні води. Виготовлено for Country of New Castle, USA.

Марла почувалася трохи розчаровано. Щойно запримітила у спортзалі сексапільну дівчинку в рожевій футболці, з маленькими цицьками, великим (накачаним) животиком і довгим носом, як Ілля все поламав:

— Викапана моя дружина. Мене аж смикало. Таке саме тіло. Марла зітхнула.

А вдома, вже поїдаючи ті самі оцтові мідії‑аперитив, прочитала у листі від подруги з Ванкувера:

ekonomika to toje buvaye veselo . osoblyvo yakscho ii vyldadaye Profesor Kessler . vchora ya spala z ii knyjenziyeyu , tam poverkh angliys koi olivzem dopysano nimez kiy pereklad okremykh sliv . namagayusia v nei zakohatysia . v nei taki kliovi temno siri ochi , vona vmiye zminiuvaty poriadok integruvannia funkzii i dovodyty isnuvannia rivnovajnogo stanu .

— Не одній мені нелегко, ех. Екстраполяція фор ева.

А потім Анджей із Польщі (поїхав туди чи не на свій же власний поетичний вечір) писав їй листи про те, як із ним хочуть трахатися двадцятирічні польські католички, тридцятирічні польські критикеси і сорокарічні видавчині.

— Урра!!!! — писала Марла, — Давай їби їх усіх конем!!! Тільки без фанатизму, в презервативі. Не хочу потім їздити до тебе в гості аж до Кракова хвалити твоїх тлустозадих дітей і жінку‑католичку…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: