Антонюк мовчки потиснув йому руку, пробубонів щось і побіг уперед. Степан Петрович, узявши клунок під пахву, повільно пішов у тому самому напрямі. Коли він одійшов кроків на десять од пишно-обдертого будинку, робітник у сіренькій кепці витрусив на Голови дітей шматочки хліба, підхопив під пахву свій клунок і, не хапаючись, пішов за Іваненком. А Іваненг ко в задумі й ваганні завернув у якийсь провулок і пішов ним на широкий обрій, який голубів у кінці дороги. Робітник у сіренькій кепці помаленьку посунув за ним. Коли хати скінчились і за ними розляглося поле сивого жита, Степан Петрович повернув на першу межу й попрямував нею між низеньким, зелено-срібним тинком хлібів. Над головою йому десь високо вгорі відразу зачулось срібне дзеленчання жайворонка, залітали жовті й білі метелики; запурхали з-під ніг якісь сірі птички; запахло давнім-давнім дитинством; ворухнулися у душі ніжні, трошки шершаві від роботи руки матері; вистрибнула улюблена пісня сестри “На городі верба рясна”; в душі зчинився заколот. Гей, сексотам, кореспондентам і анкетерам “Правди” у жита ходити небезпечно!
Степан почув чи то втому, чи зворушення, чи сум і ліг на межі, підклавши клунок під голову. Жайворонок, зрадівши слухачеві, ще дрібніше та ніжніше задзеленчав угорі. Сонце задоволено і гаряче припало поцілунком до лиця необачного анкетера і засміялось золотими проміннями в прижмурених очах. Потім очі потроху заплющились зовсім, у них заплавала жовта півтьма, задзвеніли мухи над вухом, і Степан Петрович заснув.
Робітник у сіренькій кепці кілька разів обережно підходив до великої постаті, що розляглась на межі, і знову відходив у сусідню межу, лягав на ній і теж куняв. Нарешті, коли сонце почало вже ставати червоним, немов од роботи за цілий день, Степан Петрович прокинувся, вийняв годинника з кишені, глянув і злякався: було вже по шостій. Шахтарі вже десь повернулись з роботи і, мабуть, уже вечеряють!
Степан Петрович розтер рукою колюче, заросле жовтою щетиною лице, неначе вмиваючись, закинув клунок на спину й швиденько пішов на дорогу. За ним через дві хвилини потюпав і робітник у сіренькій кепці.
Дійсно, шахтарі з денної черги вже повернулись із копальні. Деякі вечеряли перед хатами, деякі грали на гармошці, деякі, п’яненькі, вже співали або сварились. Степан Петрович забіг у крамницю і купив дві пляшки горілки. Потім повільно пішов вулицями, вибираючи щось очима. Нарешті вийшов на невеличкий майдан. На ньому стояв пам’ятник Сталіну, коротеньке погруддя з якогось сірого матеріялу, а біля нього кроків на десять були великі бараки для шахтарів. Перед дверима їхніми стояв довгий стіл, за яким ще сиділо душ сім шахтарів. Вони вже, видно, повечеряли, бо перед ними стояли порожні миски, а люди курили. На одному кінці столу, на окремому ослінчику, сидів шахтар, схиливши; розпатлану, чорнобуру голову на схрещені на столі руки. Перед ним стояла велика пляшка горілки та чарка. Шахтар, видно, не спав, бо час од часу водив головою з боку на бік, підводив її й знову падав нею на стіл.
Степан Петрович підійшов до шахтарів, потягнув за козирьок кепку й сказав:
— Добрий вечір добрим людям! Чи дозволите подорожньому присісти до столу? Вашої горілки не питиму, бо моя скучає без ужитку.
І він поставив на стіл пляшку з знайомою всім наліпкою.
— Сідай, сідай! —— охоче заговорило кілька. — Здалеку, земляче?
— Здалеку. Забився у ваші краї роботи шукать. Водиться таке добро у вас?
А сам, сівши, спритно вибив з пляшки корок, вийняв чарку з торби і зараз же налив її по вінця. Операція ця видалась присутнім настільки серйозною й захопливою, що питання його лишилось без відповіді. Подорожній узяв чарку й з побожною поштивістю підніс сусідові з рожевим і круглим, як спіла цибулина, носом і крихітними очима, які не відривались од рухів земляка.
— Ану, дядю, — сказав він з ясною сердечною посмішкою, — заспокой мою коханочку, щоб не скучала. Поцілуй та до дна.
Усі засміялись і аж головами притакнули: — Правильна діялехтика! А дядько з цибулиним носом делікатно взяв чарку в чорні від вугілля пальці (лисуваті на випнутих місцях), попередливо крекнув, немов трошки соромлячись цілуватись при всіх, і тоді припав до чарки жагучим, ковтливим поцілунком. Коли в ній не лишилось нічого гідного його жаги, він поставив її на стіл перед подорожнім. Той знову налив її по вінця й так само поштиво та ніжно підніс другому сусідові.
— Ану, покохайся й ти з нею.
І коханці і кандидати засміялись ще веселіше й поглядали на подорожнього вже зовсім закохано: ну, й славний же “діялехтик”! Та так кохання з стрункою та гарячою коханкою дійшло аж до шахтаря з покладеною на руки головою. Але тут сусіди на запитальний погляд “діялехтика” зробили йому головами знак, шо цього чоловіка чіпати не треба; та в нього, мовляв, своя коханка є, — і показали на недопиту пляшку.
Тоді подорожній почав новий сеанс кохання в супроводі сміху, вигуків, живої розмови. А коли перша коханка вичерпала свої сили, на її місце вилізла з торби друга. її зустріли такою овацією, що патлатий шахтар наприкінці столу підвів голову і понуро обвів усіх очима. Степан Петрович не міг розібрати, яке в нього було обличчя, бо воно все було в чорних плямах од вугілля і буре волосся пасмами спадало йому на чоло, а вуса звисали через горішню губу, як почорніла солома з полудрабка воза. Він знову поклав голову на руки, але зараз же підвів її, налив собі чарку горілки, вихилив її між вуса, кинув чарку на стіл, біля пляшки, схопився на ноги й почав ходити туди й сюди біля столу, крутячи; головою та стогнучи так, неначе в нього нестерпно боліли зуби.
— Що йому таке? — тихенько спитав Степан Петрович у сусіди зліва. Той прихилив до нього лице й трохи гундосо забубонів:
— Неприятность дома случилась. Він з села Кучугу~ ри. Там у нього була сім’я: батько, менший брат га жінка, всі в колгоспі працювали. Ну він звідси помагав їм, — найкращий забойщик у нас. А голова колгоспу спонравив його жінку й присилував її собі на полюбовницю. А коли батько його засирчав за це на голову, так той його побив і заслав на каторжні роботи, за бунт, значить, проти совєтської власти. А менший брат утік та прибіг сюди, щоб попередити старшого, бо й йому може бути неприятность. І сам утік куди далі. А цей от запив і отак щодня п’є та стогне.
Забойщик, кремезний, з випнутими грудьми під розеті бнутою, чорною від вугілля сорочкою, з навислим чубом, знову сів і впав головою на руки. Всі на мить притихли, але зараз же знову загомоніли, закружляли чаркою.
— Ну, а ти ж сам звідки? — ніжно обнявши за плечі Степана, спитав сусіда з рожевим носом.
— Та здалеку, я ж сказав. Дуже здалеку: аж із самої Франції.
— Та що ти кажеш?!
— Та ні?
— Та як?! — посипались вражені запитання. — Та хто ж ги такий, француз чи що?
— Та ні, я — українець, старий емігрант, ще перед першою війною як утік од царизму до Франції та так і задубів там аж на тридцять років. Зробився фарме-ром, маю там хазяйство, жінку й дітей.
— А чого ж ти сюди приїхав?!
— А будувати з вами СОЦІАЛІЗМ.
Всі обличчя витріщились на нього повними непорозуміння й навіть страху очима.
— Який соціялізм? Наш??
Тут навіть чубатий шахтар підвів голову, вражено подивився на подорожнього й так зареготав, що, здавалось, аж Сталін повинен був озирнутись зі свого п’єдесталу. Всі обличчя скривились чи то ніяковою, чи недовірливою посмішкою.
— А хто ж тебе, серце, направив на цей шлях? — з співчуттям і страхом запитав хтось.
— Та ви ж самі. Ваша революція. Багато людей з Европи та Америки поїхало в Радянський Союз будувати соціялізм.
Обличчя все ж таки мали такий вираз, ніби вони слухали якогось милого, але нещасного, психічного каліку. Він може собі розповідати все, що хоче, але ставитись до нього можна тільки з жалем.
— Отака-а сто-орія! Так тобі, значить, до такої міри заманулось нашого соціялізму, що ти покинув жінку, дітей, господарство й приїхав його куштувать у нас? Так чого ж ти аж до нас у шахти забився?
— А куди ж йому забиватись? — вставив цибульний ніс. — У нас же соціялізм шйкращий. Правильно. Ну, а у вас там, у Франції, мабуть, усе ж таки соціялізму немає?
— Та нема ще. А от ви нам привезете, то й ми матимем.