— Бачите, дорога, — нарешті почав він не то задумливо, не то сумно, — мені дуже трудно вам тепер од-повісти так чи інакше. Це буде залежати від багатьох (і то переважно незалежних од мене)обставин. Я дуже хотів би бачитись з вами. Але… Я маю вашу адресу і, коли ви не маєте нічого проти, дозвольте мені потім, коли я виясню свої обставини, написати вам. Добре?
Заболотова зідхнула й покірно прошепотіла:
— Добре.
— Повірте, дорога, що, може, й для вас так буде краще… — сумно додав Степан Петрович і, мляво підвівшись, почав шукати свого капелюха, — потяг уже входив у вокзал Москви.
Вони попрощались у вагоні, при чому Степан Петрович притиснув її руку до своїх уст, довго тримав її так, потім рвучко, по-колишньому, зірвав її з них, одвернувся і одчинив двері купе в коридор.
Вони обоє взяли різних носильщиків і Розійшлись при^о^вагоні, затягнені юрбою пасажу Олена Вікторівна витирала очі хусткою і не озиралась назад.
Розділ 20
Ранок був ясний, прозорий, теплий. Небо високе, у великих, русявих кучерях. Але Степан Петрович, їдучи візником, байдуже споглядав на вулиці й часом навіть заплющував очі. Від струсів і штовханів брички в боці зараз же з’являвся біль, неначе хтось там попереджав: “Обережно, не штовхайтесь!” І Степан Петрович починав думати про те, що, приїхавши додому, не можна буде лягти й лежати непорушно день і ніч, як у клініці, що, навпаки, треба буде таксамо як колись-колись давно, ще до виїзду з Москви, рухатись, сміятись, обіймати, жартувати. Треба, бо інакше Катерина занепокоїться, захворіє. Та й діти, та й брати. Всі ж вони десь там ждуть його приїзду, як визволення, як усунення всякого неспокою. І Бєлуґін жде списків термітів, адрес організацій і ордену собі. Правда, чи жде він, чи має підстави ждати, знаючи його пригоду в радгоспі? А Дев’ятий? ..
І, щоб більше не думати все те саме та те саме Степан Петрович розплющував очі й дивився на рух вулиць. Але біль у боці й сильна втома знову примушувала заплющувати їх і думати, думати, думати. Одначе перед дверима свого помешкання він зробив зусилля, вирівняв свою зігнутість, натягнув на уста колишню посмішку й подзвонив. Одчинила йому Маруся, яка саме збиралась виходити до університету. Вона так захвилювалась, побачивши батька, що навіть не мала сили скрикнути й тільки прошепотіла:
— Ой, Боже, таточку!
І тут же кинулась на Степана Петровича, обняла його за шию, і з такою силою притиснулась до нього, що він трохи не зойкнув од болю в боці.
” — Таточку, таточку! — жадно, зголодніло, бурхливо цілувала вона його всього.
А він з гострим болем в боці й болючим усміхом гладив її волосся, лице, плечі й бурмотів:
— Ну, от, ну, от. От і чудесно, от і чудесно…
На гомін із їдальні швидко вийшла Катерина Семенівна. Побачивши чоловіка, вона, забувши свою тачку, кинулась до нього й з другого боку почала його обіймати, тиснути, цілувати. Ніколи, ні після яких довгих його подорожей його так жагуче, так судорожно не зустрічали. І ніколи на лиці Степана Петровича не було такого зворушеного усміху, змішаного з виразом болю.
Нарешті, коли мати й дочка випустили його, Катерина Семенівна озирнулась і спитала:
— А де ж твої валізки? ; Семен Петрович веселенько хитнув головою назад на
двері й сказав:
— Унизу. Нехай Дуняша збігає й вивезе на ліфті. Я так поспішав бачити вас, що не хотів вовтузитись з валізками.
(В дійсності він не міг ігідняти велику валізку від колючого болю в грудях при зусиллі).
Дуняшу, зраділу від приїзду хазяїна, було послано по валізки, а Степана Петровича поведено до спальні, — йому треба було поголитися, вмитися, передягнутися. Потім йому треба було поснідати, послухати, розповісти.
— Але де ж Леонід, Ніна, діти? — спитав Степан Петрович, не бачачи звичних постатей. Катерина Семенівна і Маруся чи то зніяковіли, чи похмурились.
— Леонід і Ніна з дітьми виїхали від нас! — рішуче сказала Маруся, помагаючи батькові скинути піджака, а Катерина Семенівна повернула свою нетрську кучеряву голову до вікна і стала дивитись у нього.
— Куди виїхали? Чого?
Маруся кинула поглядом на матір і ще рішучішим і навіть злим тоном одривчасто відповіла:
— Йому дали ціле окреме помешкання. Мебльоване. Дві кімнати, кухня, ванна.
Батько пильно глянув на дочку і жінку. Гм, дала, розуміється, влада. Але таких дарів влада без особливих заслуг не дає.
— За що ж йому дали? — сгюкійно й байдуже кинув, він.
— Не знаю, — знизала плечима Маруся, — він нам не сказав. Виїхав і більше нічого. Тепер він ніякого відношення до нашої родини не має. Хоче навіть змінити прізвище: не Іваненко, а Іванов буде.
— Так… — все так само спокійно буркнув Степан Петрович і, кинувши пильним поглядом на дочку та жінку, пішов у ванну голитися.
А у ванні він сів на дерев’яний стілець, сперся спиною на стіну, приклав руку до правого боку, зігнувся і безсило заплющив очі. Він сидів так довго, але кінець-кінцем, мусів підвестися, гюгалитися, вмитися і натягти на лице все той самий спокій і усміх.
Поснідавши й вислухавши розповіді про Леоніда,. Ніну, Дунящу, сусідів і таке інше, Степан Петрович потелехкував до Бєлуґіна. Той, не виявивши жодної зміни у голосі, неначе вони говорили вчора ввечорі останній раз, призначив йому побачення зараз же, через півгодини. І оце “зараз же” тільки й показало, що він. немов би нетерпеливився.
Степанові все ж таки довелося трішки підождати в кабінці прийому товариша Бєлуґіна.Але тепер він з насолодою чекав. Зручно зігнувшись на стільці, він пустив усе велике, ниюче болем тіло на волю, заплющив очі й заплющив мозок. Якісь дрібненькі думки ворушились десь там у глибині його, але вони не гнітили, не шарпали, не рвали психіку тривогою, страхом, одчаєм. Вік би так сидіти в цій кабінці!
Нарешті товариша Іваненка ввели до товариша Бєлуґіна. Цей був абсолютно такий самий, як був колись-колись, до виїзду Степана з Москви. Той самий сірий тон лиця, та сама “сіра” байдужість дуже чорних очей, той самий олівець у руці, той самий Сталін над ним. Дійсно, ніби вчора ввечорі останній раз бачились.
— Ну, сідай, — подавши мляву руку Іваненкові, байдуже сказав він. — Про непорозуміння з тобою знаю. Усе ж таки розповіси сам. Але потім. Спочатку про-анкету твою і термітів.
І наготувався робити нотатки на папері. Степан Петрович, з усієї сили тримаючи на лиці належну серйозність і спокій, почав розповідати. Бєлуґін час од часу кидав у нього пронизуватим поглядом своїх гострих, єдино-живих на лиці очей і черкав на папері.
Коли Іваненко нарешті закінчив доповідь, Бєлуґін якийсь час переглядав свої папери, немов зрівнюючи сказане з записками. Потім підвів очі на Степана Петровича й сказав:
— Невже так таки всі твої нотатки були вкрадені, і ти не можеш пригадати всіх прізвищ?
Степан Петрович спокійно й сумно відповів:
— Не можу, Миколо Сидоровичу. Мушу сказати, що після цього “допиту” в радгоспі я не зовсім добре почуваю себе. Один час, зараз же після допиту, я взагалі мало що пам’ятав. Я майже все забув і з минулого. Тепер потроху вертається пам’ять, але не на все. Так, що коли я чого не пригадую, то це, можна сказати, нормально. Почекаємо, я, мабуть, пригадаю всі прізвища.
— Але ти добре знаєш, що жодної організації термітів ти ніде не помітив? — запитав Бєлуґін і знову гостро вп’явся поглядом у лице сексота.
— Ніде, жодного сліду! — твердо відповів Іваненко. — Пароль “ніч-ранок” нікому з тих, кого я провокував на нього, не відомий.
— Але ти вживав досить… гм!.. досить ризикованих засобів провокації, — зауважив Бєлуґін. — Ну, та про це ми будемо ще з тобою говорити. А деякі з них ти, очевидно, справді, “забув”. Наприклад, ти нічого мені не сказав про твою пропаганду колектократії в вагоні по виїзді з Києва до Донбасу. А той твій мітинґ був досить цікавий.
— Ага, так! — спокійно й жваво сказав Степан Петрович, — дійсно, зовсім забув. Одбили пам’ять. Колись я сміявся з таких виразів як: “одбитипечінки”, “одбити пам’ять”, а тепер бачу, що народ досить влучно називає явища.
Бєлуґін знову встромив свій чорний, колючий погляд в Іваненка, потримав його на одвертих, сіро-зелених, спокійних очах і сказав знову:
— Та й про мітинґ на шахті, який викликав розбиття і образу монумента вождя, ти трохи не так розповів мені. Але про це все, кажу, ми ще будемо говорити. Ти подай мені писаний докладний рапорт.