Бур’ян – Андрій Головко

— Ну, ну! —Тягнирядно скрутив руку, аж хрупнула в плечі, і хлопець, зціпивши зуби, глухо застогнав. Ззаду й Матюха ще підбіг і на ході чоботом ударив — аж хлопець як не впав.

Біля пильщицької ями спинилися. Тягнирядно схрестив Ількові руки за спиною й цупко держав їх, заломлюючи до потилиці хлопцеві. Хрупнуло в плечах з невимовним болем, і груди болем шарпнуло, мов розривало їх. Увесь зігнувся, витягши шию, обличчям до самих колін. А Матюха в пику ногою.

— Чого ти гнешся? Стань як полагається! Тягнирядно смикнув схрещені й заломлені руки донизу. Ілько, аж хлипнувши з болем, виправився.

— От що, ти…— почав Матюха важко.— Тільки ти мені не скажеш по правді про отой лист, так і знай: до ранку загребемо отут у ямі, як собаку! Уже й копиця з'їдів буде стояти на завтра на оцім місці. Отож, гляди мені! Де ти дів листа?

У руці в Матюхи хрупнув наган — то він курок звів.

— Та, дядьку, товаришу голово! Я ж не знаю нічого! Матюха довго й пильно дивився йому в обличчя, а потім одійшов на крок.

— У, гад! — вирвалось у нього. Чути було, як тихо спустив курок і почав витирати скривавлену руку об штани.

— Ну, щастя твоє, що ти не знаєш! І намотай собі — знайдеш листок який, не тич свою морду, а хазяїнам оддай! Кинь його, Оверку, к чорту! Та вмийся ти, сопляк, і щоб ні гугу нікому! Чув?

На тім Матюха з Тягнирядном і покинули Ілька. А як зайшли в хату, Сахновський скривив до Матюхи обличчя, сказав незадоволено:

— Ти знов, Корнюшо, дурницю, мабуть, якусь впоров? Матюха образився.

— Ніякої дурниці! А допитати треба! Чи як по-твоєму?

Він поділився наслідками свого допиту з товаришами. Нічого не знає Ілько. Ну, а що лист у Давида, про це не може бути й мови — ясно. Отже, до діла тепер. Що з ним робити і як? Гаяти й часинки не можна. Почали над цим міркувати.

Була зайшла Огириха — вечеряти несла. Але зять так потурив її, що аж на порозі спіткнулася: не до вечері їм тепер!

Морщили лоби й говорили багацько й гаряче. План ухвалили врешті Матюшин та Гнидин. План білими нитками шитий, але —хай. Хто там доскіпуватися буде. Тут аби як здихатися, то здихатись, а там уже й Льоньці робота буде. Ті два не дуже небезпечні. Ну, а Мотузці шлях хіба до шелюгів, а далі йому шляху немає. І це небарно. За цю ніч не вспіють — за он ту обов'язково треба. Не доки ж його.

— Да, волинити нема чого,— погодився й начміліції.— а на цей час треба пильно за ним стежити, щоб часом не втік. День і ніч ока з нього не спускати. А то ми — зараз оце сидимо, а він уже, може, й подався куди.

Матюха од самого цього припущення схватився з стільця стурбований і зараз же почав одягатись. І Яків. З ними й Тягнирядно їхатиме. Почав одягатись і начміліції.

Огиренко Ілька погукав надворі, але він не відкликався. Так і довелося самому та з рудим міліціонером запрягати коні Льоньчині. А Матюха сам свого загнуздав, і сіли втрьох у бричку.

Ще гукнув щось Сахновський од порога,— не розчув Матюха й уже не перепитав. Смикнув за віжки — аж вороний храпнув і об дугу головою вдарився. А тоді шарпонув з усіх чотирьох і скочки вилетів у розчинені ворота, в чорну ніч.

XXVI

Марія все ще й досі жила в сестри Лукії. Після тої ночі про Тихона не могла згадувати, щоб не здригнутися од образи та від зненависті до нього. І тоді ще в неділю, як поверталася з сестрою та з Нюркою додому, а Тихін догнав,— лише блиснула на нього гнівно очима, а й словом до нього не обізвалася. І в хаті-читальні тоді — знає одна лише Лукія, який то сміх був у неї та веселість. Бо ніхто ж не бачив тих синяків у неї на спині, на грудях. І тільки Лукія бачила потім, як прийшла вже додому,— упала на піл ниць Марія й ридала, як ще ніколи, мабуть. До самого вечора. І світла не світили в той вечір.

Лукія тішила сестру. Говорила, що життя їхнє ще наладиться, що — кого чоловіки не били замолоду? — і проганяли, а потім одійде, скучить — сам ще й просити прийде.

Марія аж стогнала тоді:

— А, Лукіє! Хіба ж я того!..

Було поночі в хаті, і не бачила Лукія обличчя сестриного, як та звела його од подушки. По голосу чула лише всю ту журбу й одчай Маріїн, і по голосу знала, що очі заплакані й скорботні в неї. Казала тоді, ламаючи руки:

— Лукіє, ти зрозумій: прийшли вдвох, мов нічого не сталося. Був і глянув, та враз і одвів очі. І потім, як говорив він з-за стола, очей вже не зводила з нього, а він хоч би раз глянув. Для кого ж я пішла? Для кого синяки забула й сміялась?

Лукія зрозуміла її, аж чомусь зраділа немов.

— Ой яка ж бо ти дурненька, Маріє,— ласкаво журила й гладила рукою по голові,— чого ж ти раніш не сказала мені, не призналася одразу? І не плакала б оце ти! Хіба ж я не бачила, який Давид був отоді, хіба не знаю, чого такий був? Що прийшли разом з Тихоном — ну, що ж тут такого? Не тільки жінки хитрі, а хитрими й чоловіки бувають. Ось подивишся — все буде гаразд!

Вона довго ще говорила з сестрою, тішила її, розповідала випадки, подібні до цього, що вона знала їх. І навіть про свого щось небіжчика замолоду розповіла. А про Давида — правда: куди Тихонові до нього. Та, може, й умре незабаром. А чи ні — і так Давид візьме. Але ж треба часу виждати. Бо все ж таки — товариші вони з Тихоном і за одним ділом ідуть, так зараз одверто не наважиться. Можна буде поки що й тихенько собі любитися. Чи до них прийде коли увечері…

По паузі задумана казала ще Лукія:

— Хто його знає. І Тихін — дивитися на нього, то хіба до весни дотягне. Хата ж нова — удвох же мазали, і господарство сповна. Якби вмер, прости господи, краще б було. Ну, а хто ж його знає?

Того ж вечора були з Марією в баби Упирки. На картах випало: “Ранньою дорогою — радість. Думає про неї трефовий якийсь, та є в нього ворог — чирвовий король. Зле думає, і от — труна випала”. На короля чирвового кинула баба Упирка: “Хвороба. Ну, а нічого, одужає. Казьонний дім, мовби тюрма, чи що, ранньою дорогою рипав. Якийсь обман”.

Марія жадібно, не зводячи очей, дивилася в сухе, поморщене обличчя столітньої баби, на її запалий беззубий рот — як вона, шамкаючи, випускала слова. І кожне слово, як птах, жінці об серце крилами черкало. Ще згадувалося мимоволі, як отоді колись Лукії, ще під війну германську, ворожила Упирка і вгадала ж, що вбито її чоловіка. І ще кому не ворожила — все вгадувала. От про коні — розповідають же, що вгадала: що одну — знайдуть у ярмарку на схід сонця, а тих, хоч шукають хай, хоч не шукають — на картах випало: пропали. Тому й жадібно ловила молодиця кожне слово, і кожне слово було таке віще й значне. І все — мов у душі побувала в Марії — вгадала.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: