Герої оповідань Івана Корсака — прості, земні, звичайні люди з властивими їм радощами, болями й переживаннями, нерідко — й з драматичними, покрученими долями. Автор книги глибоко проникає у їх перипетійні життейські будні, з яких уміло вихоплює найголовніше, найтиповіше, де великодушна добропорядність одних вступає в гострі протиріччя з душевною убогістю, нідступною байдужістю інших, з дефіцитом духовності і культури.
ІВАН КОРСАК
ПОКРУЧ
СІМЕЙНЕ ЖИТТЯ
Замолоду Ліда Григорівна любила свого чоловіка. Любила ще із студентської лави його отакого: худорлявого, незавидного зросту, тоненького як патичка, що нагадував чомусь підлітка, задля пустощів вдягнутого в офіційний дорослий костюм. Інколи їй кортіло просто торкнутися гладенької, мов дитячої, його шкіри, навіть вщипнути хотілося, зробить боляче — аж щеміло.
Коли вийшла заміж і приїхали вони в це районне містечко, чоловік її, Петро Никодимович, швидко, мов граючись, йшов по службі, легко ішов, без видимих зовні зусиль, і, може, якраз через те небавом досяг завидного у районі становища. Ліда Григорівна дмухала біля нього як біля малої дитини, чепурила і причепурювала, довго не бачила інших чоловіків: для неї вони не становили найменшого інтересу, були мов без статі — просто службові особи, колеги по роботі, перехожі на вулиці. Завжди кудись поспішала, а якщо й загається, бувало після уроків в учительській на якусь хвилину, то враз схаменеться, сплесне долонями, підхопить на руку, мов дрова оберемок зошитів, і біжить чимдуж додому виготовлювати щось хитромудре йому на вечерю чи прасувати свіжу сорочку та прати шкарпетки.
Ліді Григорівні тоді видавалося, що вона не могла жити інакше, без цих дрібних і приємних клопотів, вона не могла не віддавати близькій людині увагу і ніжність, які природно збиралися в ній, як в молодому дереві тугі соки весною.
Петро Никодимович, довгі роки тендітний і щуплий, все той же підліток, вдягнутий у дорослий костюм, цінив увагу дружини і іншою не мислив собі її.
Жили вони дружно, одна біда — не мали дітей. Об’їздили всі курорти і клініки, куди їх лише направляли, тихцем навідувались до знахарів, знахарок і шептунів, та жаданий отой бусел, якого малюють із немовлям у дзьобі, все обминав їх дім.
А дарма… Тихий Петро Никодимович так само тихо, без зайвого галасу і метушні, звів дім як дзвінницю, трудолюбивою бджілкою виповнив його добром — був він служакою собі на умі, з людьми вельми не заїдався і його машина, коли не їхав в колгосп, те й робила, що вививалася по складах і базах.
Дім приніс радість Ліді Григорівні і нові клопоти, які проте ніяк не могли заступити клопотів про чоловіка. З безпосередністю одинокої жіночої душі вона віддавала йому все тепло і ласку, аж доки раптом не впевнилась, що він не вельми цього потребує.
Спочатку в неї було відчуття людини, яка йшла рівною, добре знаною їй дорогою і негадано та дорога під ногами пропала: людина летить десь, інстинктивно зажмуривши очі, несподіваний холод стискає груди, простір стає безіменним, безкінечно порожним і чорним, а час розтягується до немислимого в очікуванні жахливої миті удару.
Це відчуття безіменного простору і бездонного лету тривало для неї доти, доки Ліда Григорівна не дізналась випадком, що у Петра Никодимовича є інші жінки.
І хоча холодніше стало на світі, поколюючі протяги низали у спину, зате в неї тепер знов було під ногами дно.
Відчувши зміну у жінчиній душі, у вигаслому її ураз погляді, зовні безпричинній холодності і байдужості, навіть у ліжку, чоловік себе не картав докорами, не запобігав і не перепрошував, він просто зовсім пустився берега, став гуляти не криючись.
Ліда Григорівна на все те тільки махнула рукою.
Відтоді вона стала помічати чоловіків як таких. Вона дивилась спочатку на них без природного потягу молодої здорової жінки, без затаєної гріховної думки, дивилась просто із звичайнісінькою цікавістю, як дивиться натураліст на щойно відкритий ним, незнаний ще досі, вид.
А якось Ліда Григорівна з чоловіком була на маївці. Взимку звично гуляли у спеціальному льосі-бункері, збудованому потай у лісі за вказівкою Петра Никодимовича і оздобленому різьбою вигадливих тутешніх майстрів — вздовж довгого столу там горіли товсті свічки у старовинних бронзойих канделябрах, їх світло кидало полиск на лаком покриті стіни із щирої, без підсочки сосни, те світло іскрилося та переломлювалось у вщерть наповнених келихах, кидало і в лютий мороз примарний осінній відблиск на лиця гостей. А як змінились часи, то сам же Петро Никодимович і розпорядився замести негайно сліди — під холодною лапатою гусеницею тріщала щира сосна, в щепу ішли вигадливі папороті і химерні вирізьблені птахи, а як розвернувся бульдозер і кілька разів пройшов, мов праскою, то й знаку не лишилось від місця, де, бувало, темними вечорами виривалася із під землі придавлена пісня і жахала заблукалого звіра чи дядька, що стомлено плівся із лісосіки.
Тепер же вибране районне товариство гуляло, розстеливши скатертину по-простому, демократично на галяві, на свіжій, незайманої зелені ще траві. Товариство виголошувало тости, одне одному говорило приємні слова, які Ліда Григорівна вивчила вже напам’ять, як і вивчила, хто і як кого ненавидить, ладен першої-ліпшої миті штовхнути ліктем, посісти чуже, хоч трохи більш хлібне місце під обласним і районним сонцем.
Тої маївки вона вперше зрадила чоловіка.
Зрадила негадано й легко, коли збігла від набридлого товариства пошукати ранньої скороди, тихої білої вісточки прийдешнього літа; зрадила із чоловіковим підлеглим, що так проникливо щойно проголошував тост за Петра Никодимовича. Ця легкість, з якою переступила заборонену досі межу, її саму немало подивувала, подивувала відсутність бодай найменших докорів— в думках, що злегка шумеляли і плутались від шампанського, змигувала одна лиш цікавість. І коли чуже дуже, пружне й невситимо спрагле тіло зім'яло її і зіжмакало, причавило і виповнило усю, вона лише в першу мить знайшла нове для себе, терпкий смак недозволеного плоду, ляк і знічення, що холодили спину; далі все було звичне, як над собою сопіння задиханого мужчини. Вона сподівалась на досі незнане й незвідане, вершину, нехай і гріховну, але нездолимих пристрастей, про які їй інші жінки багато оповідали; вона сподівалась на свято, а був звичайнісінький будень.
Згодом їй пам’ятались чомусь не масні і все ще не вичахлі очі коханця, а слова, коли він, застібаючи паска на штанях, скрушно бідкався, чи не вижене, як крий боже дізнається, Петро Никодимович його із роботи.
Згодом знала вона багатьох чоловіків: молодих, в яких губа тіпалась від нетерпіння, і бувалих в бувальцях, що роздмухували дотліваючий жар уже вигаслої жаги у зів’ялому тілі, білявих як ячна солома і засмаглих в вуглину — вона шукала почуття тихого й світлого, шукала пристанища душі, а знаходила лише похіть. Так і не спіткавша ту єдину людину, що саме для неї прийшла у світ, звірившись врешті просто бути потрібною комусь, вона зналась надалі з чоловіками, аби завагітніти; Ліда Григорівна впевнилась, що відшукати душевну рідню зможе хіба в кровній своїй дитині.
Чоловіки тасувалися, як старі, залапані і заяложені, із потрісканими картинками, гральні карти, вони з'являлись і знов безшумно зникали в житейській колоді буднів, а завагітніти Ліді Григорівні ніяк не вдавалося. Врешті один із коханців набрався сорому, перецінивши своє спалене в пристрастях, вичахле тіло, і вона гребонула з ліжка його від себе, гребонула вперше з такою безжальністю, нічим не прикритою грубістю і відразою. Відтоді він при зустрічі ховав винуваті побиті очі, а Ліда Григорівна, зневірившись стати матір’ю, більше з чоловіками не зналася.
Між тим, сімейне життя її йшло старою, добре узвичаєною, утоптаною, вичовганою і вишмуляною колією. Вранці Петро Никодимович, йдучи на службу, цілував манірно дружину у щічку, і з підробленою, недбало наклеєною усмішкою махав рукою з порога:
— Па-па, мамко.
І помах руки, і усмішка були завченими настільки, що з часом Ліда Григорівна навіть фальш бачити перестала.