Покруч – Іван Корсак

— Нічого зайве постіль м'яти, — сказала Люда, і лунко пошлопала босими ногами у Мишкову кімнату. — Підсувайся, — почула тітка отой її хрипкий, мов давно безнадійно простуджений голос.

Так ввійшла в їхнє життя нова невістка, тітці Онисі здалося ввійшла, як входять без стуку чужі у дім і застануть господаря з непідметеною хатою, від чого зашаріється зненацька і гість, і господар. Тітка ще довго розминалася з Людою, ніяково опускаючи очі, по невістці це помічалося не особливо, тижнів два вона відлежувалас на дивані, чистила нігті і слухала магнітофон, який виспівував таким голосом, що Онися ніяк не могла второпати: жінка то верещить з переляку чи чоловік — начебто і не те, і не друге, а щось середнє.

Зникла невістка так само негадано, як і з'явилася не обмовившись ні словом, ні півсловом. Мишко що по вернувся додому, здавши трактора напарнику, і тітка, яка допорала, нарешті, свої буряки, застали в хаті лиш попільницю, переповнену недопалками з ледь помітними слідами губної помади на них. Мишко і цього разу не сказав матері нічого, тільки ображено крутнув носом, серце ж тітки Онисі обнадійливо тьохнуло, що, може, якраз вона збігла, як і попередня невісточка, очистила її хату і душу, збігла, як збігає весняна вода з видолинок над рікою за одну ніч; та надто марною виявилася її надія, бо вже через день Люда стояла на порозі з двома смаглявими, як галченята, дітками.

— То Анжела, — мовила Люда до тітки Онисі і підняла рученя малої, як суддя на рингу руку переможця. — ЇЇ не можна годувати яйцями. Діатез.

Тоді вона підняла руку другої дитини.

— А то Жорж. Підстилатимете клейоночку на ніч: малий ще, забувається.

— О, — тільки й сказав Мишко, розглядаючи дітей, про існування яких він підозрював у такій же мірі, як і про існування марсіан, а в тітки Онисі аж волосся заворушилося на потилиці, в горлянці з'явилася незрозуміла хрипота і тихе ричання, мов вона ось-ось мала гавкнути на негаданих гостей.

В перші дні, коли сімейка тітки Онисі приросла враз, ще на дві душі, тітка не переставала чудуватися усім тим, що діялося у її хаті. Але жити якось треба, і вони жили — Люда тепер не відлежувалася на дивані, а їздила ранками на роботу у місто на завод, тітка Онися прала дитячі колготки і прасувала сорочечки. Мишко ж водив дітей у колгоспний садок і забирав їх.

Диво було Мишкові: діти подружилися з ним майже відразу — чи то тому, що маму рідше бачили, чи просто прив’язалися, але з усіма своїми клопотами і безкінечними запитаннями і розпитуваннями зверталися тільки до нього. Жоржик, виглядаючи ввечері через вікно, побачив місяця, що недавно ще був кругловидий, а то лишилася раптом лише половинка.

— Тат, а місяця хто поламав?

Вкладає він Анжелу спати, розказує, шо в лісі під кущем вухатий заєць давно заснув, сонце он вже на заході, теж думає спочивати, то й Анжелі пора у ліжечко.

— Тат, а в сонечка теж ліжечко є?

Навіть в вночі, коли мама була вдома, як надумає хто з малечі на горщик, то лопаткуватиме босими ногами і будитиме не її, а його.

Звиклася й тітка Онися, обпираючи і годуючи, і вже в ланці розказувала жінкам історії, що нового втяли чи набалакали її внуки.

— Бабусю, людей же не купують і не продають. А чого мама казала, що нас у лікарні купила?

І тітка Онися перестала ображатися, якщо помічала на те у когось з товарок недобру, лукаву усмішку.

Якось непомітно діти приростали, як приростають тоненькі, гладенькі, зовсім тендітні пагінці, прищеплені до старого, з шорстою корою стовбура; непомітно зросталося чужорідне і ставало рідним, і ось вже дужий, бувалий корінь жене деревиною спільні соки, і неможливо від'єднати колишнє чуже, що давно своє, від’єднати без болю і рани. І так само непомітно звикалася тітка Онися й до невістки, от тільки вона з якогось часу вряди-годи почала вдома не ночувати. Перший раз Мишко, завше неповороткий і неспішний, бігцем побіг телефонувати на завод, чи не трапилося чого, але звідти сказали, шо зміна закінчилася, навіть цех вже закритий.

Приїхала Люда вранці, мов з крижа знята, зблякла, змарніла , жовті мішки під очима протитуманними фарами світять, а з рота горілчаний дух пашить. Мишко подивився на неї довгим мовчазним поглядом, поглядом, у якому змигували, злегка потріскуючи, загрозливі і колючі дрібненькі іскри, подивився так, шо навіть Люда не витримала, опустила, злодійкувато сховала очі.

— День народження у подруги, — тернула рукою по шорстких, засмаглих, аж синіх губах. — А потім автобуса не було.

Вдруге, як не приїхала на ніч, брехати не стала.

— А я пожити думаю так, щоб на старість було що згадати.

Після третього разу Мишко стелився в дитячій і спав уже з дітьми.

Люду й до цього до хатніх справ не чіпали, але якось восени, коли приморозки забіліли видолинками, в Мишка на полі з ділами завізно було, а тітка Онися не встигала поратися з городом, то й сказала, аби Люда помогла їй картоплю копати: може, з роботи відпроситься?

— Ба, — хмикнула невістка. — Я її не закопували, я й відкопувати не збираюся.

А як ще раз приїхала досвітком п'яна, то взялася Онися її журити.

— Прийшла в нашу сім'ю, то будь вже людиною, сивої голови моєї не ганьби.

Крізь примружені щілини очей Люда зиркнула на свекруху так, мов відважила їй помордаса, а толі вперше в цім домі голосно і щиро розсміялася.

— Тобі скільки, шістдесят? Як вже шістдесят, то ховай від того сірники. А будеш ніс у моє встромляти, то я влаштую тобі таку житуху, що по дроті ти у мене в туалет ходитимеш.

Більше Онися її не чіпала, сиділа собі вечорами з дітьми, і ті щебетали, розказували.

— А ще у нас татко був такий з вухами, він як не п’яний, то грався з нами, показував, як вогонь ковтати,— згадувала Анжела.

— От і ні, вогонь ковтав в окулярах, — сопів носом Жоржик, що завше не згоджувався і задирався з сестрою.

— Забудька-переплутька, — висовувала язичка, дражнячись, Анжела, і личко її, скривлене у гримасі, баченій у когось з дорослих, враз старіло, морщилося, жмакалося і вся вона ставала схожою на маленьку бабусю, в яку перетворив знічев'я дівчинку невідомий злий чарівник. — Ти ще скажеш на Васька-цигана чи отого тата, що я не вимовляла — Дата…шішілі…

Якось в надвечір'я під самісіньку хату, вилискуючи боками на призахідному сонці, підкотили «Жигулі», з яких долинала гримлива музика, і з переповненої пасажирами машини вийшла Люда, вийшла, спотикаючись і дирдаючи на високих каблуках та здивовано і голосно гикаючи.

— А в тебе нічого теличка, — вишкірив зуби довговолосий господар машини. — На знак якості тягне, всі четверо можем підтвердити…

Машина жикнула шинами і гнояні вила, шо запустив, у неї Мишко, забряжчали навздогін по дорозі, підстрибуючи і знімаючи куряву.

В хаті збілілий Мишко довго дивився мутними, мов запотілі шибки, очима, як Люда цілилася пройти у двері спальні, і те ніяк не вдавалося, бо чи то двері виявилися завузькими, чи в останній момент зрадливо відпливали убік, врешті, він встав, взяв за комір і вивів її із хати, штурхнув у спину і клацнув замком. Діти мовчки дивилися, одночас, мов зачудовані галки, крутили чорними головами.

— Відчини! — Люда стояла під вікном і грюкала в раму, скло жалібно бряжчало й просилося, а діти скривились на плач.

— Цитьте, дітки, то мама грається так, — сказав Мишко.

— Відчини! Бо пацанів приведу, фотокартку тобі пошкрябають… Тиждень по тому Люда ходила шовкова, така тиха, що й сметана на голові встоялась би, раптом здобрадива, без нагадки взялася опале листя в саду загрібати, вдягнувши потерту свекрушину куфайку, — навіть цуцик їхній Рябко не впізнав невістки, і, ошелешено витріщивши очі, здивовано задер голову вгору та голосно гавкнув. А через тиждень Люда знову не заночувала вдома, і Мишко, не сказавши нічого, хряпнув дверима, пішов на пошту та вдарив Людиній матері телеграму.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: