Врешті Андріян, безнадійно крутнувши ще раз диск затятого глухонімого телефона, схопив свого старого і затертого картуза, що виблискував засмальцьованою підбивкою, мов хрусткою фольгою. В нього лишалася остання і не вельми певна надія — попутня машина, грибники, що могли вертатися отаким надвечір’ям з недалекого тутечки, сповненого шерхотом глиці під ногами і тихого зітхання осіннього лісу.
Втомлений день хилив голову, скрадливо насувалися сутінки, за спиною темніло та гущало небо, і Андріян пішов дорогою до району впідбіги, що мав духу, відпущеного йому літами: він ішов, припадаючи на праву, вшкоджену під Лібавою ногу, і час від часу озирався. І попереду, і позаду було безлюддя, тиша мостиласи і влягалася над осінньою, швидко схололою землею, і гіркуватий, ледве вловимий димок з картоплищ, що доповзав від сільських околиць, лишався у надвечір’ї єдиною згадкою вічної людської суєти.
Мотоцикл зблиснув фарою несподівано, аж серце тоненько тенькнуло в Андріяна, та він не спинився і не став чекати, а й далі впідбіги шкандибав дорогою, і лише, коли той майже порівнявся з ним, благально замахав руками.
Мотоцикл збавив швидкість і дід подумки дякував щасливій нагоді, але в останній момент фара круто взяла уліво; описавши навколо діда дугу та вереснувши вихлопними, мотоцикл пронісся мимо, накривши подорожнього теплою хвилею сірої куряви і бензинового чаду.
Дід Андріян, провівши червоний вогник заднього ліхтарика мотоцикла довгим і тоскним поглядом, далі зачеберяв; він міг би й ще трохи швидше, та боявся, що не дійде, а дійти мусив: перед ним стояли Олеянині очі, здивовані раптовим болем, дивилися точнісінько так, як в першу мить їхньої зустрічі, коли повернувся він, зжовтілий і висохлий, із госпіталю додому.
Олеяна йшла тоді з відром по воду, замислено задивившись на ластівок, що мерехтливо звивалися у голубому, пропахлому першим липким і здивованим листям небі; птахи очманіло носилися, то круто врізаючись ввись, то стрілою проносилися майже понад землею, і не було у них, сп’янілих від весняного, аж пекло за горлянку, повітря, ні тих клопотів, що в Олеяни, ні її журби — хліба, хоч підпали, не знайдеш у хаті, сьогодні спекла дітям коржів із акаційового цвіту сірих, землистих, кремінно твердих коржів, і діти затято їх гризли, аж іскри кресали А коли Олеяна глянула на дорогу і побачила Андріяна, вона мов спіткнулася і закам’яніла, в зляканих, заціпенілих очах, в погляді з-під крутих, ще дівочого вигину брів, прозирали замішання і ляк, невіра і подив; вона стояла так запаморочена якусь мить, а тоді жбурнула геть як непотріб порожне відро і воно, голосисто брязкаючи та підстрибуючи, покотилося стежкою поміж молодого, ледве з зими, спросоння зазеленілого споришу, сама ж кинулася навстріч.
— Цить же, цить, — приказував Андріян і витирав, як малій, трохи мазаній дитині, сльози на її щоці худою і зашерхлою лівою долонею.
В хаті, доки неспішно розв’язував речовий мішок і викладав солдатські свої припаси, так пильновані у дорозі та скупердяцьки трачені, два хлопчаки його, семи і п’яти років, хазяйновито обходили навколо негаданого гостя, що звалився, як сніг на голову, і, не вірячи ще очам своїм, пробували навіть на ощуп, чи справді то батько: то щупали вже вицвілі і приношені, пропахлі нестравним госпітальним духом галіфе, то гладили кирзові, шорсткуваті, як гусяча шкіра, халяви чобіт.
— Оце вам пряники, козаки, — виставляв Андріян добро однією рукою, а другу чомусь ховав за себе. — А ото тушонка…
— А що в тій руці? — старший раптом стрельнув очима, що запалахкотіли зеленою невгасимою цікавістю.
— Та нічого, — відказував Андріян. — Осьдечки цукор вам, горобці.
Але хлопець, тільки глипнувши на іскристий, неймовірно спокусливий кавал, потягнув рукав правої батькової на себе; Андріян не давався, але син тягнув все настирливіше, бо коли день сьогодні такий, що збувається все, і батька вони вже мають, і в батьковій лівій небачені дива, то дива ці і ще, може, навіть не всі, і хто зна, що припас для них батько, мов дражнячись, у захованій за спину руці. Малий смикнув на себе і подужав нарешті: Андріян ніяково якось відвернувся, а з рукава вигулькнула червона і порубцьована, укорочена культя з геть відбитими пальцями, лише на місці вказівного стирчав обрубок, мов погорблена нарость на дереві, на зламаній, що рятує сама себе, гілці.
— От і маєте, діти, гостинець, — тихо мовила Олеяна.
Олеянині очі, сповнені легкої синяви, мов небо першого весняного дня у щойно вимитих віконних шибах, очі, здивовані раптовим болем, як здивовані були зустріччю після госпіталю, тепер все ще стояли перед Андріяном, він, шкандибаючи в сутінках, наддав у ході. В тихому повітрі молодої ночі стояв ледве відчутний солонуватий присмак піднятої мотоциклом куряви, дух розігрітої і невистиглої ще від нещедрого осіннього сонця хвої, Андріяну дихалося легко, тільки нога, нашпигована залізом під Лібавою, стала немов спросоння глухо і занудливо нити. Дід, трохи тягнучи ногу, старався ступати на неї легше і те помагало, він старався не думати про неї і не відзиватися до неї, і ця давня невелика хитрість, випробувана не раз уже ним, особливо в косовицю, коли гнали довгі зморні для нього руки, помагала куди більше.
Позаду знову зблиснули вогні, примарні тіні ліниво заворушилися поміж задрімалих дерев, і Андріян озирнувся: дорогою, похитуючись на вибоїнах, весело гнали, як по сліду гончаки, два автомобілі. Він ще здалеку, непевно як на зборах в колгоспі, коли з району привозили чергового голову, підняв ліву руку, бо правої соромився поміж люду, як соромляться, не признаючись самі собі, невдатної дитини-калічки в сім’ї; дід Андріян, сапаючи, терпляче стояв у мерехтливому світлі фар і то було досі єдиною його зупинкою за всю дорогу.
Перше авто невдоволено, з серця скрипнувши гальмами навпроти діда, сперш припинилося трохи, і коли Андріян вже з надією подався вперед, прудко рвонуло й чкурнуло геть; тоді Андріян, незграбно розмахуючи руками, як підбита птаха крилами, зашкутильгав навпереріз другій автомашині, і та, клюнувши носом, круто спинилася.
— А кепила є на плечах? — поспитав між тим водій, визирнувши з авто.
— До району… Може, візьмете…— попрохав, з тонким свистом сапаючи і заточуючись, дід Андріян, попрохав непевно й несміло, ніяковіючи у душі, що завдає чужим людям мороки; дід взагалі не любив марне комусь чинити клопіт, просити щось для себе — краще він сам вже якось переб’ється.
— Нахлявся, пеньок трухлявий, — почув крізь зуби проціджене Андріян, доки оббігав машину, збираючись сісти на заднє сидіння. — В тюрмі через такого сиди.
І ледве він звільнив дорогу машині, як та, зневажливо і сердито фуркнувши, аж підскочила, зриваючись з місця; Андріян ще хотів ухопитись за ручку дверцят, та припізнився, і культя його встигла лише ковзнути холодним слизьким металом.
Більше дід Андріян вже не озирався. Він ішов курною дорогою, волочачи, немов чужу, ногу, груди його ходуном ходили і там щось то схлипувало, то свистіло тоненько вербовим свистком, який викручував він колись у дитинстві за коровами з молодої, жовтогарячої ожилої гілки, на його подив, чим швидше ішов він, зриваючись вже на біг, тим менше нила, немов дерев’яніючи, нога, аж поки вона, укоськана, і зовсім примовкла — і за це Андріян їй дякував подумки. А як засвітилися вогні на околиці міста, дід уже біг: спотикаючись і дивно розмахуючи руками, мов від того мало легшати його старече тіло і гнучкішими ставати крихкі і скрипучі кості, він, здавалося, немов підлітав; Андріян тепер не боявся бігти, він напевне вже знав, що таки добіжить, от тільки піт застилав пеленою очі, і перші крупні осінні зорі видавалися ще вродливішими, зблискували і осліплююче мерехтіли, розпливалися і стікали, змішуючись з вогнями все близкішого міста.
На порозі швидкої, що, на щастя, була на околиці, дід Андріян зняв з сивої голови мокрого картуза і, хапнувши повітря, лиш видихнув: