Покруч – Іван Корсак

В котрийсь раз він підняв рушницю й натис на гачок, та рушниця мовчала, він тис ще і ще, аж доки не стямився, що скінчились набої. Розбитий, розгублений, Карпо як стояв, так і сів на пожухлу уже, ледь припалу росою, траву. І в ту ж мить просто над ним, на вершечку сухої яблуні, знову озвався сич. Дикий, нестримний регіт, від якого холоне і гусне кров, розлігся над безпорадним Карпом і шкіра у нього враз стала гусячою.

— Свят, свят, свят, — перехрестилася на порозі молодша господиня, — розбабахкався тут, знов увижається Сходи, притерушений, до Мокрини, нехай зговорить.

Син, що не зчулися як і виріс, успадкувавши собі широку батьківську кість і материні прудкі рисячі очі, виріс, змужнів і небавом вже мав женитись, теж підсміювався над Карпом.

— Глухаря краще б встрелив, сича не засмажиш.

Але як якогось вечора розпугукався капосний птах, десь за місяць до весілля, взявся кричати пронизливо та зловісно, не стримався й син, схопив зі стіни рушницю і прожогом вискочив за поріг.

Він був першим, хто за довгі роки зі всієї сім’ї побачив лихого птаха. Птах усівся просто на комині: пір’я його проти місяця відливало і зблискувало холодним металом на жилистій шиї з упевненою в собі, що не знає сумніву, силою трималася голова і з хижо загнутим дзьобом, а кігті на дужих м’ясистих лапах видавалися крем’яними. Добре завченим, блискавичним рухом син скинув рушницю і вдарив одразу з обох зарядів.

Два постріли злилися в один, і в ту ж мить по рушничному громові почув Карпо болісний і розпачливий крик. В один дух батько вилетів на подвір’я.

Під порогом валялась розірвана вщент рушниця, поруч, скорцюбившись і затуливши лице долонями, лежав син. Бестямний Карпо припав до сина, обхопив його голову, тулив до себе та притулював, запізно вже силячись прихистити, і цвіла в синім місячнім світлі маковим цвітом поміж батькових пальців синова кров.

А як стямивсь Карпо, то запряг жеребця і стрілою полетів у лікарню. Живим залишився син, тільки більше правим оком не бачив.

Через кілька місяців, як вигоїлася рана, справляли весілля. Молодий з перев’язаним оком сидів за весільним столом на кожусі, аби був багатим, як на шерсть, той кожух. Похмурий, раптовим нещастям прибитий, він пробував зрідка всміхнутись гостям, але посмішка та була силувана, крива як оскал. Веселилася скрипка, гухкав бубон, бігав понад столами і метушився батько, припрошуючи гостей, та не стримався якось Карпо, вискочив на подвір’я і, заховавшись за клуню, гірко заплакав. Він тулив лоба до холодного зруба, стогнав і ойкав, бивсь головою об мовчазне дерево, безутішно ухкав і вив, немов сич у темну, глуху й безпросвітню ніч.

III

Карпового сина звали Денисом. Міцної кості як батько, і як мати непосидющий та жвавий, прудкий у рухах, навіть ба, метушливий, він як з людиною розмовляв, то голову перехилював, аби бачити краще єдиним оком; видавалося ж, що не вірив, і мов впевнитись, а чи правда, то заглядав їй чомусь за спину. З бідою своєю, як розірвав заміцний заряд рушницю, швидко зжився Денис, збайдужів та призвичаївся — тільки єдине те око іще стало прудкішим, воно бігало та хилиталося, мов повітряна кулька у теслярській штильвазі.

Жити на хуторі і гребтися, мов дурна курка, в землі Денису ніяк не пахло, то ж він по весіллі подався в райцентр. Садибу меліораторів, куди рвалися всі, і де, казали, навіть ледачого жде купка грошей і біля них совкова лопата, Денис обминув, влаштувавшись собі на тиху і непримітну посаду завскладом заготконтори. Платню там давали абияку, і він відвертався навіть, як вигрібав свій куций оклад із каси, зате восени, як приймали картоплю, доганяв своє з надлишком.

Досить одного стрілу його зеленкуватого, мов озерна каламуть в час цвітіння, ока, щоб загнути порядну скидку, і вже, дивись, в кінці дня у Денисових довгих пальцях шелестить покірно та соромливо не одна сотенна асигнація. Скарги діяли на завсклада точнісінько так, як вони мали б діяти на полярне сяйво: Денис підгодовував рідіне начальство майже щотижня, а в урожайні дні — і щодня.

Районне начальство при зустрічі з ним капелюх піднімало ще здалеку, руку тиснуло шанобливо. Бо ж то за Денисові шелесткі асигнації зустрічали і проводжали уповноважених, пересичено гикаючи, виголошували кучеряві тости, і не одного з тих уповноважених за руки й за ноги, злегка розгойдуючи, лантухом у авто вкидали.

Директор Дениса цінував, обходився з ним майже як із рівнею. Цікавий то був директор: літ може під п’ятдесят, але сивий увесь, широкий у плечах, він з особливою поважністю вмів встати з-за столу, ще поважніше сісти в машину, а як ішов подвір’ям контори чи навіть цехом, де жінки огірки солили, то ступав, наче під маршову мелодію йому одному лиш чутного духового оркестру, — бухкав утомлений бубон і урочисто співали мідні сяючі труби. Університет, подейкували, в свій час він скінчив, грамотний вельми, балакали, але навіть найвправніший у райцентрі язик не міг би сказати, яким вітром йому судилось посісти оту контору.

При добрій склянці, розхоробрившись, розчервонілий Денис набрався духу і запитав.

Якийсь сполох, далекий і тьмяний, мов досвітні блискавиці за горизонтом, зблимнув ураз у директорових зеленкуватих, як неспілі сливи, очах.

— Ми живемо усі на вокзалі, — поважним порухом скинув попіл у попільничку директор. — Поспішаймо, Денисе, доки наш поїзд не відійшов. Все інше — базікання. От викладав би десь зараз — ну й що? Пролетарі, єднайтеся… А так все в мене є. Сам знаєш, видавав торік заміж дочку, то усіх питав, чого на весіллі бракує. Довго думали, голови ламали, і нічого не могли придумати. Правда, один недурний чоловік таки знайшовся:

— Хору народного обласного, — каже.

Легкий смуток з обличчя, згадками навіяний, нараз він зняв легко і просто, як знімають з голови капелюха.

— Поспішаймо, Денисе, ще наш поїзд не відійшов.

І, доливши із пляшки з багатьма зірочками, негадано посміхнувся:

— На наш вік нам з тобою ще вистачить коньяку.

Більше до цієї мови вони не повертались ніколи.

Отож поспішав Денис жити, доки поїзд його не пройшов, Вдома він навіть кота лінувався тримати, все ж по липових довідках — здав, мовляв, два бички, і то круторогих, що басом ремигали і загрозливо, ледве хто підійде,

ратицею землю гребли — став на пільгову чергу і купив «Жигулі» цнотливої білини, сяючи свіжою фарбою й нікелем, пишною нареченою у фаті пливли вони вулицями містечка, стрілою літали заміськими шосейками, а найчастіше стояли обабіч галявин, доріг, при кострищах, і пищали у них манірно жінки, пацьорами по льоду розсипався кокетливий сміх, і дзвенів кришталь келихів із шампанським.

Сперш, як вертався далеко за північ, жінка стривожено схоплювалася з постелі:

— Та вагони вантажили, — втомлено позіхаючи та потягуючись, знехотя відказував він.

Журилась не раз, шкодувала жінка Дениса і радила кинути ту проклятущу роботу. Він не перечив, кивав головою покірно, але кидати, звісно, не поспішав.

Раптово померла мати, а за тим відійшов через рік Карпо, і Денис під маркою, що перевіз стару хату із хутора, звів собі особняк на околиці міста. Сяючи верандами і розцяцькованими балконами, той особняк поміж звичайнісіньких хат соромливо щулився за металевим парканом, як щулиться провінційна модниця у переповненому приміському автобусі, боячись торкнутися бодай ненароком сільських куфайок.

Тепер жінка, світлицями тішачись, більш Денису не радила роботу покинути, лиш зітхала скрушно і співчутливо та дмухала на нього як на малу дитину.

— Забембає тебе та контора, — все журилась.

Втомлений і розбитий, з головою, що шумеліла і тріскала, хоч натягай обруч, Денис звично вертавсь по півночі і засинав глухонімим безпам’ятним сном, забуваючи нерідко і за чоловічі обов’язки.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: