Тепер жінка, світлицями тішачись, більш Денису не радила роботу покинути, лиш зітхала скрушно і співчутливо та дмухала на нього як на малу дитину.
— Забембає тебе та контора, — все журилась.
Втомлений і розбитий, з головою, що шумеліла і тріскала, хоч натягай обруч, Денис звично вертавсь по півночі і засинав глухонімим безпам’ятним сном, забуваючи нерідко і за чоловічі обов’язки.
Жінка навіть якось забігла в аптеку, до знайомої аптекарки — старої діви, відомої у райцентрі гульками, яку мало не в очі звали «учебкою», бо всі хлопці проходили з нею початкуючий курс.
Стидаючись, попросила жінка:
— Дай-но щось гормонального, бо охляв за роботою чоловік.
Аптекарка, що лиш кілька годин, як зійшла із Денисової машини, сховала лукаву посмішку і винесла, здерши наклейку, їй сечогінне.
А якось стало жінці зле, і вона записалася до гінеколога.
Той оглянув і, стараючись не зустрітись поглядом, буркнув:
— Треба стаціонар. Шкірвенеричне відділення.
Жінка вернулась додому, згребла в оберемок обох дітей — і старший, і менший хлопчак був викапаний Карпо, і пішла із Денисових світлиць назавжди.
Денис повернувсь за звичкою опівночі, повмикав у кімнатах світло, чудуючись, куди ж подівалися хатні. Він шукав жінку, а знайшов записку: і враз його світлиці стали іще світлішими, негадана воля ввірвалась раптово, як вривається у відкрите вікно свіжий вітер, лопочучи тюлями і порт’єрами. Він ступив на балкон, позіхнув і, вдоволено закинувши руки за голову, потягнувся — та так і застиг із простягнутими руками.
— Пу-гу-у-у! — розкотистий крик мало не над головою, торжествуючий і злорадний, розтяв нічну темінь, сонну тишу околиці, цей крик, металевий, пронизливий і моторошний, забиваючи в мізки холодного цвяха, скував Дениса немов правцем.
— Тьфу! — ледве отямившись, сплюнув і матюкнувся. — Всіх куріпок вже витравили, а цю нечисть і хімія не бере.
І він, хряпнувши спересердя дверима, пошвендяв у спальню, та ще довго крутився, не в силі заснути, і ще довго холодні мурашки бігали по заціпенілій спині.
А незадовго у Денисових світлицях порядкувала нова господиня — буфетниця із тамтешнього ресторану. Найперш вона взялася переставляти ліжка і тумбочки, дивани й столи, порядкувати в шухлядах і на полицях. Відійде, приплющить око, помилується — і знову тягне трюмо на свіже місце. Денис із місяць нишком бурчав, аби не чула, нездатний знайти то бритву, а то шкарпетки.
Жінки відговорювали буфтеницю до Дениса переїжджати, раяли, що як так підскакуватиме, то більше дасть. То ж джигун, торочили, він і від тебе за свіжою спідницею побіжить. Але вона, бувало, лиш реготне, зубами золотими засвітивши.
— У розумної жінки не побіжить. Як за ніч поверну на три боки, дудки здужатиме.
Так воно й повелося. Ледве Денис засопе, першого сну скуштувавши, як вже й тузає лікоть під бік. Сонний, нерідко плутаючи імена, він неохоче карабкається, а вона для годиться обнявши, лежить собі й думає, що б то йому на сніданок приготувати.
І справді, вагони на ніч тепер рідше чомусь подавали – чи то залізниця раптово збідніла, чи ще щось, тільки вчасно здебільшого вертався Денис. А там і донечка народилася, крикса маленька така, з прудкими і хитрими оченятами. Бавився з нею батько.
Збігла сира і плаксива осінь, відтріщала своє зима, а весною, ледве зацяпотіло з покрівель, занудьгував раптом Денис, затужив негадано і безпричинно. Підсвідомо його тягнуло кудись і млоїло, гнало із дому, з обжитих місць, інколи він на вулиці навіть, бувало, приспиниться і, внюхуючись у хмільне повітря, задере тривожно голову, наче лось, що зачує гін, коловерть бунтівної киплячої крові, зачує трубний і викличний клич невідомого ще суперника.
Такої пори брав його дивний неспокій, збігала шкіра в брижі і ніздрі дрібно тремтіли; той тваринний неспокій, прадавній і нутряний, сповивав його у тугий сповиток – в затуманілого Дениса, лиш хапнулого кілька ковтків весняного повітря, аж дрижаки вплітались в коліна.
І знов повело Дениса старими стежками. Білосніжне його авто носилося лісовими, маловідомими дорогами, запецькане і забрьохане, гріло боки біля потаємних багать, чекало терпляче господаря на непримітних галявах.
Стривожена буфетниця кинулася до подруг за радою і порадою, ті, танучи від довіри сердечної та руками обурено сплескуючи, мізкували довгенько і хто зна, до чого домізкувались, тільки Денисове авто раптом стало часто псуватись: то чогось кашляло, як треба спішно було йому, виїжджати, то, не заводячись, тряслося насмішкувато, а під кінець чхало, голосно і зневажливо.
Ненароком відвівши кілька разів компанію, Денис негадано полюбив вельми лазню. Зроду-віку мився удома у ванні, сяючій облицьованою із далеких країв недешевою плиткою, а тут, ні вари, ні пари, заманулося паритись.
Зіркі очі подруг і в темені видивилися, що до лазні було, і що після, отож турботливо збираючи в котрий раз чоловіка паритись, буфетниця сипонула тихцем у підштаники червоного перцю.
Сперш, як вернувшись, влетів чоловік у хату, то стрибав по кімнатах і бігав, підстрибував геть точнісінько так, як у дитинстві, сівши верхи на прута, на конику їздять; врешті метнувсь до дверей і відчинив їх навстіж.
— А-а-рш! — і око його єдине шкварчало на здертому і подряпаному, чиїмись нігтями заборонованому обличчі.
Для порядку буфетниці закортіло, було, вікна побити чи бодай щось із посуду, та врешті, забравши дитину, махнула лише рукою.
Років через п’ять, як підросла трохи дочка, то побачив її Денис, біля мами за буфетом вистрибувала.
— Татко, он татко! — впізнала по фотографіях.
Денис, що з компанією заваливсь в ресторан, вайлувато і трохи розгублено підійшов до буфета.
— Дай но, — буркнув, — малій шоколадку.
— Купи! — насмішкувато стрельнула очима буфетниця.
— Ну й куплю, — посерйознішав враз Денис.
— Ну й купи!
— Ну й куплю!
— Ну й купи!
Вийняв Денис шелестку двадцятьп’ятку, недбало, як гральну карту, метнув на прилавок. Шоколадка полетіла навстріч.
— А здача? — кліпнуло здивоване, трохи зеленкувате око.
— В неї он забери, — сміючись, на малу показала буфетниця.
А ще була у Дениса жінка, що клопоталась за ним, як ніяка інша. Аптекарка, худенька й тоненька, шурхочучи легкими крилами плаття, щоранку пурхала навколо Дениса метеликом, що підлітає до квітки і з того, і з другого боку, доки наважиться та приміряється, як же краще присісти і взяти нектар. Найперш купила вона затемнені окуляри, що враз надали Денисові вченого вигляду, подовгу вистоювала за праскою, і тепер він, напомажений та напрасований, вирушав на роботу, мов щойно з вітрини універмагу, де побачити зразок можна, а купити — ні.
Страви, які виготовлювала нова дружина, пурхаючи тепер навколо газової плити, хоч і скидалися інколи підозріло на звичні, зате звалися так розкішно і не по-нашому, що Денис, звиклий поспіхом жити і запросто міг наковтатися навіть з каструлі, тепер порався за тарілкою вельми статечно і церемонно. За страви він був особливо вдячний, бо нили вже нирки і гірше бачив — витягував шию і мружив єдине око, приглядаючись до людини, мов хотів зазирнути у неї, наче у напхану мідяками копилку.
Траплялося, вечорами ходив Денис з аптекаркою у кіно, і аптекарка тримала його під руку так обачливо й сторожко, як тримають лише дорогий, з високою і вельми тонкою ніжкою келишок. Під завидливими поглядами знайомих він танув з такої уваги, мов на вогні шушварок, і якось, геть розтанувши, роздобрився та переписав на аптекарку свої світлиці.
Раз у рік, в день народження доньки, йшли під ручки вони до буфетниці. За столом випивали втрьох, балакали і знайомих переговорювали, Денис тримав на колінах малу, а під кінець буфетниця аптекарці казала:
— От зроби подарунок мені: лиши Дениса на ніч. Хоч раз на рік.