Не дратуйте грифонів – Іван Білик

— Отож речеш, ніби ти воїн тракійський? — спитав він, прискаливши око на перстень.

Спарадок перейняв його погляд, і знітився, й квапливо перекрутив перстень камінцем на долоню. Тепер і Протаґорові стало ясно, як він досі не помічав того яскристого камінця-кривавця. Спарадок відповів:

— Я — брат тракійський басилевс Воїжир, на якого греки речуть Сіталк.

Очі його знову набули того холодного блиску, що вразив був Протаґора на терасі.

— А служиш басилевсові аґафірсів у шатах простого воїна?

Спарадок зверхньо посміхнувся:

— Кожного ведуть кумири, Протаґоре, й ніхто не знай сам своя дорога. Князь може стати роб, а роб — князь, коли сього вволіють безсмертні.

Протаґор не мріяв про вінець басилевса, але слова гордого тракійця вжалили його, бо се міг бути тільки натяк. Раптом перейнявшись повагою до княжича, він сказав без жарту:

— В кожного своє на думці й на серці, й се теж відають лише безсмертні. Афіни допоможуть тобі, Спарадоку… якщо й ти допоможеш Афінам.

Спарадок удав, ніби не зрозумів Протаґора, й за грецьким звичаєм підняв угору дісницю прощаючись.

Геродот і собі зробив те саме, й Протаґор, сушачи голову над складною загадкою, яку мусив розв'язати пошкрьобав сандаліями через порожній двір архонта-епоніма. Старий надто повільно шукав йому житло, й доводилось квапити його, бо в такому стані людині нема де й усамітнитися, щоб усе зважити й постуляти докупи вривки думок.

І коли надвечір од перенапруження й марних зусиль знайти вихід з безвиході розболілася голова, прийшов роб-воротар і сказав, що його питає Гіпербол. Протаґор схопився й вибіг, бо старий метек[25] з доброго дива не став би його турбувати.

— Кіріє, — пошепки сказав Гіпербол, коли роб знову зачинився в своїй приворітній комірчині, — приїхав Тимна Вовкогуб.

— Хто се?

— Скіфський гість… Ну, купець, як і я.

— То й що він рече?

Гіпербол засичав йому в вухо:

— Се дуже близький до скіфського басилевса чоловік! Він скуповує в скіфів-орачів пшеницю й перепродує нам.

— То й що він хоче? — нетерпелився Протаґор.

— Він рече: ходи зі мною до Орачів!

— До Орачів?

Протаґор і досі не розумів, що тут особливого й чому так хвилюється метек.

Гіпербол почав загинати пальці:

— Вгору понад Богом-річкою живуть калліпіди, далі сидять алізони, ті, що копають солоний камінь, а ще далі, за ними — ґеорґи-орачі…

— Кажи швидше! — розхвилювався Протаґор і схопив старого трапедзита[26] за розхристаний хітон.

— А в Орачах, — отой самий Ексампей, Священна путь, Мертвовід! Місцеві скіфи там спалюють мертвих.

Протаґор важко дихав, і то було не тільки від гарячого повітря, яке й надвечір не встигло охолонути. Він блискучими збудженими очима дивився на Гіпербола. Сього метека, певно, кумири водять, як сказав сьогодні тракієць.

Наступного ранку десять ладь, з горою навантажених афінськими паволоками, червоними амфорами родоської оливи, чорними амфорами білого вина з Евбеї, бронзовими й золотими прикрасами з Лесбосу та всіляким іншим дорогим товаром, який користувався попитом серед боляр і князів Верхнього Богу, залишили зручну Ольбійську пристань і вирушили довгим Бозьким лиманом угору. П'ять інших ладь ішло порожняком. На них, крім веслярів, сиділо по п'ятеро добре зоружених воїв.

На найбільшому судні був господар валки — Тимна Вовкогуб, давній і найщиріший приятель і покійного Великого князя Велеслава Боримисловича, й самого Боримисла, який шістдесят два літа тому вщент розтрощив персіянина Дарія та його семисоттисячну рать. Ліва рука Тимни була покалічена — їй бракувало мізинця й підмізинного пальця. Цю руку старий купець мав звичку ховати в пазусі, але в хвилину задуми брав у правицю й починав розтирати давню рану. Поряд сидів Геродот, який попросився й собі з Тимною й тепер безугаву розпитував старого торговця про скіфів та їхні звичаї.

— А се в тебе від чого? — спитав він, несміливо кивнувши заплутаною бородою на покалічену руку Тимни Вовкогуба.

— Давня пригода, — посміхнувся Тимна й сховав руку за пазуху. — Пам'ять мені лишив Дарїїв зять. У нас його називали Мертва Голова, бо не мав ні вух, ні носа.

— Зопір, син Магабіза! — здогадався Геродот, який усе знав про Дарія та його наближених. — Тісний світ, кіріє Тимно! Ніколи не сподівався зустріти тут, у Скіфії, людину, що знала особисто Зопіра Мертву Голову… — Геродот аж відхилився, щоб краще побачити людину, яка сиділа поруч. — І як же се сталося?

Перед очима в старого Тимни попливли образи давно минулих літ. Він витяг трипалу шуйцю з пазухи й заходився несвідомо розтирати давно загоєний рубець. Ту рану він дістав од перса, боронячи малого жупанича Велка, Велеслава. Але тепер Велеслава не стало, а згадувати його ймення не личило ще тридцять днів, аж до похорону. Тимна Вовкогуб засмутився: Великий князь Велеслав загинув і труну з його тілом повезли на Деревлянську україну, не довелось навіть попрощатися. Якби не заскакував на той клятий острів Родос, із жалем подумав Тимна, а з Атен плив навпростець додому, то, може, і встиг би попрощатися.

— Про се побалакаємо инчим разом, — сказав він коротко.

Тимна був радий балакучому пропутникові, й хоч говорив ламаною грецькою мовою, але Геродота се теж не бентежило.

— Ольбіополіти речуть, ніби ви, скіфи, ведете корінь свій од Геракла. То правда? — спитав згодом Геродот.

Старий осміхнувся:

— Всяк рече те, що відає.

— А що ж відаєш ти? Чи давнє плем'я — скіфи?

— Давнє… Але ми мислимо, що не дуже, бо живуть на землі й старші від нас. Од діда свого чув я, ніби колись тут люди не жили, а була тільки Дана, се наша річка, на яку ми тепер мовимо Данапр, а ви — Бористен. Та була в Дани донька вельми красна, Леля. Тоді наш найстарший кумир, Бог, ще не мав жони й нарік собі жоною Лелю.

— Зажди, то ви на Зевса речете Бог? І се значить Отець? Папа?

— Хтозна, може, й на Зевса… — відповів Геродотові старий гість і натяг шапку на кружечком стрижену білу голову, бо стало припікати з-за дерев. — І вродився їм син, і нарекли його Дажбогом, а древляни на нього речуть Полель, а саки-бродники — Тарґітай…

— Дай запишу, кіріє! — замолився Геродот. — Се вельми цікаво…

Він дістав зі свого кошика дощечку, змащену воском, і почав швидко мережати її загостреною очеретинкою.

— Ти вмієш еллінського письма? — спитав він, вивівши для пам'яти кілька слів: Папей — Зевс, Тарґітай тощо.

Старий Тимна коротко відповів:

— Умію. — Й повів далі свою казку, яку чув од діда: — Ну, а в нього вже було троє синів; старшого нарік отець Ліпочин, середульшого — Орачин, а найменшого — Колачин.

— А як воно по-еллінському? — спитав Геродот, якому ні про що не казали чужі слова й незрозумілі наймення — У нас, еллінів, кожне ймено — то щось. Моє ймено — Геродот, себто «той, що приносить дари Гері», — пояснював він старому купцеві, намагаючись розтлумачити йому, що від нього вимагається. Тимна закивав головою:

— Ліпочин — се той, що вміє чинити гарні пороби: миски та горнята з узором, полотно тонке та всяке оружжя. Орачин — той, що вміє орати землю та сіяти хліб, а Колачин — витязь, бо на копіє ми в старі літа мовили «кіл». Колом і вмів воювати Колачин. А сі три брати вже взяли собі по україні й заселили їх родами своїми…

— Дай запишу! — сказав знову Геродот і взявся до своєї дощечки, але віск на ній, розпечений сонцем, став слизький і непридатний. Історик був змочив дощечку в воді, та тепер вона стала просто мокра, й він махнув рукою: — Перепитаю тебе ввечері й запишу!.. А далі? Як звуться їхні роди?

— Від Ліпочина пішло плем'я авгатів, яких ви прозиваєте алізонами.[27] Орачин породив два племені — орачів та хліборобів, а ми звемо їх полянами й сіверянами…

— А як се? Чим вони різняться? — нахмурився Геродот, бо глузду в тому було мало — й орачі, й хлібороби орють землю й сіють хліб.