Не дратуйте грифонів – Іван Білик

— Мати звечора… Я-м не посилав її. Сама… Що ти в жони спитаєш!..

І налив братові повен келих міцного вина. Осмогруд випив і, так само не дивлячись на старшого брата, промовив:

— Витислав убив нашого вітця.

То було нагадуванням, і зовсім недоречним, і Великий князь нахмурився.

— Знаю, — почув Осмогруд його невдоволену відповідь, а брат убитого Великого князя, древлянський жупан Гостомисл Диба, який сидів майже поряд і пильно дослухався до розмови між своїми небожами, хоч і вдавав, нібито старанно обгризає теляче ребро, несподівано докинув:

— Кров забитого волає до помсти, Великий княже. Соболь хижо блимнув на стрия.

Він добре пам'ятав, як Диба в перший день поминок, на тризну, гукав «славу» не йому, а братові, але змовчав і знову, ніби й не чувши стриєвого закиду, сказав Осмогрудові:

— Будеш по праворуч од мене. Наставляю тебе старшим конюшим. А матір мою не слухай, жона…

Осмогруд подумав про те, що брат по вчорашній розмові таки стямився, й йому зовсім попустило. Старий конюший — то тобі не просто князь і не який там болярин. Відтепер під його рукою буде ввесь полк, уся рать комонна, й він поведе її на помсту за вітця. Се ж мав на оці й брат мій Соболь, наставивши мене конюшим, інакше ж не могло й бути, бо кров рідна є кров і водою вона ніколи не стане, розчулено подумав Осмогруд.

І тут його дума спіткнулась об каменюку. Сі слова сказала звечора його мачуха… Осмогруд поморщився, наче йому зуб заболів, тоді згадалось оте щойно сказане братом: «…матір мою не слухай: жона…» — й він знову випив долитий Соболем келих.

А тоді раптом знадвору, з-під сусідньої полотки долинула пісня. Співали жінки й діви, й Осмогруд потеряно роззирнувся. Всі присутні якось ніяково всміхалися й ніхто ні на кого не дививсь. Осмогруд глянув на брата, але Великий князь незворушно мовчав. Пісня була весільна, та вона, зрештою, могла й не мати жодного віднесення й стосунку до Соболя, й усе те — від вина й од учорашнього бісування.

— Он де, вже весільної затягли, — озвався в загальній мовчанці жупан Диба, й усім стало ще ніяковіше. Кожен би зараз охоче вихилив зо два келишки, але Великий князь пиру ще не починав і ніхто не зважувався порушувати звичай. Осмогруд пив, але він — Осмогруд і йому не заказано, іншим же зась.

А княжич сидів, мов на голках, і дослухався до знайомої пісні. Він за свій недовгий вік перебув на багатьох весіллях і знав, що та пісня про чаєчку та сокола має означати. Вино вдарило йому в голову й щоки то наливалися, то знову блідли й по тому наливались щораз дужче. Й коли він хотів уже спитати Соболя, хто там бере злюб і до кого співають, у дверях з'явилися двоє можів, навкіс, через плече, перев'язаних рушниками. Ставши в порозі проти світла, вони клякнули й уклонилися Великому князеві. Один з них був велій болярин Сур, а другий — старійший волф Граб.

— Просимо на влови, Великий княже! — проказав Сур і знову вклонився.

Соболь геть почервленів і, не дивлячись ні на кого, надто ж на рідного брата, повільно звівся на рівні й підійшов до сватів. І коли вони всі разом вийшли, почали підводитися й інші пирувальники й виточуватись у двері. Осмогруд дивився їм услід і чомусь думав про те, що завіска на дверях, яку він учора зірвав, знову пришпилена й червлено має на вітрі.

Осмогруд і собі встав і рушив до виходу. Й коло самих дверей його наздогнав хрипкуватий голос:

— Пожди й мене, небоже.

То був голос жупана Диби. Осмогруд озирнувсь на стрия. Диба звівся й, проходячи повз головну соху, вдарився лобом об чорні скіряні піхва Юрового меча, який висів на сосі, покинутий і нікому не потрібний. Вони вийшли вдвох, стрий і небіж, і, навіть не глянувши в той бік, звідки линула весільна пісня, поплентали вглиб Стану.

А вслід їм заляскотів переможний сміх. Осмогруда мов по спині оперезали. Він обернувся й побачив другу жону свого вітця. Мачуха Кіно стояла коло полотки Опії і реготала з нього.

— Ти вертай назад, стрию Гостомисле, — сказав він жупанові Дибі, а сам наддав кроку, щоб не чути тієї ганьби.

Жупан постояв, рушив був узворот — і знову пристояв, тоді обернувся й повільно пішов услід за небожем Осмогрудом.

А княжич наказав негайно збиратися, й по годині-другій його сотні, запрігши вози, покинули Стан Великого князя. Свого стрия Гостомисла Дибу Осмогруд не взяв і не піддався на жодні його вмовляння.

— То куди ж ти? — спитав Диба.

Сей шістдесятирічний голомозий вусань із кирпатим, наче налита груша, носом ладен був у пекло шугнути за молодшого братового сина, та Осмогруд сказав:

— Не знаю, стрийку. Може, на Древлянську україну, а може, на Русь… А ти сиди.

Й, розцілувавшись по-родацькому навхрест, вони попрощались. Диба стояв і дивився, як з проходу між возами витікає довга валка, — спершу сотня комонників о списах, мечах і луках, тоді вози з хлібом та іншим борошном, позаду ще дві сотні верхи. Осмогруд не взяв нічогісінько, крім того, що мав іще за вітцевого життя як безправний княжич.

А десь там за деревами та кущами лісу грали дуди, чулося важке зітхання бубна й лунала притамована лісом пісня.

Великий князь, володар Древлянської, Сіверської, Руської україн та неораного Дикого Поля, де пасли свої табуни саки-бродники, брав собі жоною жону свого вітця. Й се теж було по-еллінському, й княгиня Кіно сказала, що в Елладі так чинять споконвіку.

Новий господар, велитель усіх сколотів, навіть не прийшов попрощатися з братом, хоч йому й донесли, що княжич Осмогруд знімається всіма своїми сотнями й усіма волячими возами.

Розділ 7

Протаґор ходив попід колонами перістилю й слухав, а Гіпербол говорив. Нарешті афінському елленотамієві знайшли відповідне його санові житло, й він мав змогу отак, не озираючись і не тамуючи голосу, розмовляти про все, що хоче й що йому треба. Будинок був старий, кладений з непаленої цегли, але добре доглянутий і гарний. Вимощений нерівними вапняковими плитами дворик сяяв од білоти, й коли сонце підбивалось угору, від тих плит аж очі різало.

Й, мабуть, найкращим у сьому чепурному будиночку, що надавало йому й затишку, й разом із тим якоїсь тихої врочистости, була мармурова колонада перістилю навколо дворика, яка підтримувала звішені всередину черепичні стріхи й, ідучи попід усіма стінами двору, складала правильний, трохи видовжений чотирикутник.

Протаґор ішов зліва, щоб бути ближче до мармурових колон. Вони викликали в нього якесь тепле почуття, й він, проходячи, торкався кожної з них тонкими довгими пальцями.

Приміщень у будинку було стільки, як і в кожному порядному еллінському домі: комірчина для приворітного роба в самому пілоні. Навпроти мармурового пілона, в глибині двору, — таламус, головна опочивальня для подружжя; праворуч от таламуса — велика світлиця для жін, ґінекей; ліворуч — гостьова вітальня, так званий екус, за екусом — пекарня, а найдалі, коло самої вулиці, — нужник. Усе те займало два боки й усі двері виходили просто на двір. А з двох інших боків були комори та кліті для господарських потреб.

Над першим поверхом протилежного від пілона боку була закрита тераса з чотирма колонами, але зараз там пекло сонце, й Протаґор водив гостя попід перістилем. Вони тихим кроком пройшли навколо всього дворика разів з десять, перш ніж афінянин озвався. Він спитав таке, що, здавалось, не має жодного відношення до їхньої розмови, й старий метек трохи злякано повторив його запитання:

— Питаєш мене, що мислить про се Геродот?

Метекові згадалася його зустріч коло велетенського мідного котла, що засвідчував незліченність скіфського племені, й оті слова лоґоґрафа: «Ти — метек! Чого пнешся? За мзду?» Сі слова могли б образити кого завгодно й на все життя, але Гіпербола вони не образили, а злякали. Геродотів оклик стьобнув його по щоках, мов давно забутий бич наглядача, й старий метек благально глянув на Протаґора. То коли б довелось розповідати, мусив би розповісти тому все, геть усе: й за той раптовий ляк на березі гірководної скіфської річки, й за своє страшне минуле. Й Гіпербол змовчав.