Не дратуйте грифонів – Іван Білик

Опія доголосилася до того, що її, скривавлену розкуйовджену й ледве живу попід руки відвели в полотку. Й коли жони та жінки вели княгиню, встріч на змиленому червоному жеребці виринув з-за крайніх наметів, що побіля самих возів, старший син померлого князя — Соболь. Княжич упізнав Опію, хоч у неї всенький вид був у крові, подряпаний і спухлий, але не спинився й смикнув жеребця за повіддя. Вслід княжичеві їхало ще двоє боляр та двоє волфів — теж верхи. Побачивши стовпище людей поміж деревами, Соболь звернув жеребця туди, а під'їхавши, зіскочив додолу й аж присів — ноги поклякли від безперервної дводобової гонитви. Він узяв із собою трьох коней, двом у дорозі підрізали жили на ногах, бо пристали, й тільки сей, червлений, довіз вершника до Стану.

Біля крайніх людей, які щільним колом оточили корсту Велеслава, Соболь витяг із тулії довгу стрілу, з розгону проштрикнув нею ліву руку й крикнув од лютого болю:

— Розступіться!..

Вої, й можі, й пани та боляри всякі, й старці та жони заозиралися й почали неквапом давати шлях прибулому княжичеві, який урочисто ніс над головою криваву шуйцю. З рани цебеніла кров і теж затікала в рукав, як і допіру молодшому синові Велеслава. Дійшовши таким чином до самої корзни, де голосили й терзалися жони, діви й, дівки, Соболь крикнув могутнім голосом, і всі нараз помовкли:

— Виджь, отче, рідну кров свого старійшого сина, якому ти-с урік меч Юра Побідника!

Се було геть несподівано, й жалобникам та терзальницям мов поціпило. Поряд із Соболем стояло й двоє тих боляр, які їздили по нього до бродників, і ті самі волфове, що прибули разом з ним. Гостомисл Диба, вже не криючись, уголос проказав чи то молодшому княжичеві, чи самому собі:

— А я-м же рік… Я рік же-м…

Тоді обернувся до боляр та можів, які стояли поряд, і гукнув:

— Кричіть славу Великому князеві Осмогрудові!

Але не встиг він ще й доказати, як велій болярин Сур та болярин Малко дружним голосом вигукнули:

— Слава Великому князеві Соболеві!.. Слава Великому князеві Соболеві!

Гукнули раз і вдруге й зацьковано зароззиралися, тримаючи руку на держаках мечів, бо то не абиякі слова, котрими вільно розкидатися сюди й туди, такі слова часом важать стільки, як людська голова, — не більше й не менше.

Люди, які стояли поряд, заходилися потроху розступатись, і невдовзі по правуруч від небіжчика лишилося тільки шестеро: Соболь, який тримав закривавлену шуйцю над головою, мов смертну клятьбу, та двоє боляр, та троє волфів.

Усі поволі переходили на той, лівий бік, де стояв молодший княжич Осмогруд, і незабаром коло Соболя та його прибічників стало порожньо. Люди забули про свого померлого вождя, бо мертвого не повернеш, відтіля ще ніхто не вертавсь, а живі мусять дбати про живих. Але ніхто не вимовив і слова, навкруг тяжіла мовчанка, холодна і ворожа, й було чути тільки, як у трьох вогнищах навколо небіжчика потріскує жар. І тоді пролунав грубий голос жупана Гостомисла Диби. Він одійшов трохи вбік, обернувся до натовпу витязів і людей, що юрмилися за Осмогрудом, і сказав:

— Бої, й ви, можі, й ви, велії та малі пани й боляри, й тисячники, й воєводи! Великий князь Велеслав покинув нас і зібравсь в ірай. Слава Великому князеві Осмогрудові!.. Кричіть «славу»!

Усі недружно закричали, але Осмогруд відійшов і собі до жупана Гостомисла Диби і теж гукнув, щоб чув увесь багатотисячний натовп:

— Пощо, стрию мій, ідеш супроти закону й покону нашого? Меч Юра Побідника належить до брата мого Соболя як старійшого! — Тоді обійшов посиротілу всіма забуту ліжницю померлого князя, приступив до брата й тихо сказав: — Отець наш є мертвий і зібрався в дорогу до наших дідів і прадідів. Бери в руки Юрів меч і виряджай отця на Вітчину. Туди довга путь.

А путь була й справді довга…

Сорок днів од сходу до заходу сонця їхала валка возів і комонників, а попереду, на золотокованому бойовому двоколі був небіжчик, Великий князь Велеслав Боримислович, який прожив довге життя, вчинив багато звитяг і був яснішим од сонця, що на небі, а вмер — то зачинився в чорній дубовій корсті й у вічній темряві. Й сорок днів борознили теплу хвилю Данапра сто ладь, супроводжуючи того, хто помахом руки міг дарувати й відібрати життя в сотень і тисяч. Мірно здіймалися й занурювались у прозору воду — весла, рухані найвідважнішими судвижцями померлого волостелина.

Спершу, від гирла й до самої річки Комонки, пішов майже ввесь Стан війська, й можі та вої несли в руках важкі мечі й списи, а жони, жінки й діви проливали сльози й голосили за небіжчиком, бо так велів покон дідів і прадідів. Біля Комонки, де могутній Данапр повертав на землі Сіверські, військо зупинилось. Відси до жалобного поїзда пристали похмурі скотарі з племені саків-бродників і йшли за корстою до самих Порогів. Тут у жалобну валку прийшли плакальниці та терзальники з великого племені хліборобів-сіверян і повезли мертвого князя в полунічні краї землі своєї.

А там, де з правого боку в карі води Данапра впадає голубоока красуня Рось, до терзальників приєднались оратаї з племені русинів, які ріжуть землю не ралом та сохою, а залізним плугом, і годують пшеницею й себе, й Стан, і навіть усю Греччину. Вони спершу йшли понад правим берегом, а князь-небіжчик їхав лівим, тоді в Малому Кийлеві та Великому Кийлеві перевізники переправили й небіжчика на правий берег, сюди ж прийшли й древляни, й відтак валка покотилась через Ірпінь і Тетерів аж до священої Уж-ріки, де на Великого князя, володаря всіх чотирьох земель, чекала простора домівка в святому чорному тілі Матері-Землі, яку древляни звали Ладою. В останню князеву домовину поклали все, що він мав і за життя: й восьмеро коней у чотирьох кутах, і конюших до кожної пари, по робові на всіх ріжках корсти, й золоті кубки та братини, й золоті котли та глечики, — все, як і за життя. А наступного літа в сей самий день прийдуть поминальники із стравою й заб'ють на високій княжій могилі п'ятдесят коней та посадять на них п'ятдесят найодважніших витязів, їх забивши, й тоді спалять усіх разом з кіньми, обіклавши дубовим цурпаллям, бо тут спочив не підлий витязь, а князь, та й не абиякий, а Великий, володар усіх трьох україн.

Так було насправді, й Соболь усе те знав, як і кожен воїн. Він не поїхав виряджати вітця в останню, найдовшу ретельну путь. Боїв, можів, бояр малих і веліїх, панів, ба навіть простих жупанів та князів, ховають там, де їх Морана здибала. Великого ж князя слід хоронити на вітчині, в україні Древлянській, понад Ужем-рікою, щоб слава його гриміла й по смерті.

В Соболя всі ті дні був якийсь дивний настрій, він і сам не давав собі звіту в тому, що з ним діється. Коли в кочовища бродників прибули всі волфове з вісткою про смерть вітця, його заполонив шал. Образа на старого ще не вляглася. Соболь не забув погроз отут, біля вітцевої полотки, не наважувався й з'явитись у Стан. Велеслав був твердим вельми можем, і на се зважали всі, й усі чекали, коли йому відляже й він змінить гнів на ласку.

Але серед бродників Соболь почувався кепсько. Ті вилицюваті непривітні підданці й досі вирізнялися з-поміж інших племен, вони й розмовляли не так, як решта, вставляючи в свою мову давно забуті слова, їли часом і майже сире, ледь розпарене м'ясо й запивали його кисляком з кобилячого молока, від якого Соболеві, змалечку паньканому матір'ю, просто ставало зле. Й хоча бродники з мовчазною поштивістю прийняли в своє кочовище володаревого сина, але княжичеві було серед них незатишно.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: