Не дратуйте грифонів – Іван Білик

Вогонь ударив у незвиклу голову дівчини, тоді перед очима стуманіло, й що було далі, Опія не могла б до пуття й згадати.

Наступного дня вона не бачила побіч себе майже нікого, крім Велеслава та кількох роб, які мовчки прибирали в полотці й уносили страви новозлюбним князеві та княгині. Але щойно зважилася вийти з намету, як знову зустріла княжича Соболя. Поряд не було нікого, й Опійка злякалася, чи не бачив він її й там, у березі, куди вона щойно ходила. Та княжич, ледь помітно вклонившись юній мачусі, навіть знаку не показав і тільки всміхався. На його кивання Опійка тихо відповіла:

— Спаси Біг, — і квапливо пірнула в полотку.

Відтоді княжич день у день здибував її то біля яскравого вітцевого намету з довгим знаком на версі, то десь далі, мов би тільки те й робив, що стеріг Опію, й вона вже намагалася, вгледівши Соболя, не дивитись ні на нього, ні на його чорні, мов у халдея чи персіянця, вічі.

Одного разу він здибав її під кручею, в самому березі Лівого гирла, куди вона пішла набрати з джерельця свіжої води, й заступив дорогу. Опійка спробувала обминути його, але княжич сміявся й знову заступав стежку. Юна княгиня підвела на нього зір, і в очах їй стояли сльози. Вона боялася, що Соболь торкнеться до неї, й тоді станеться найстрашніше. Княжич і справді, важко дихаючи й не перестаючи напружено посміхатись, підступав і вже підніс був руки, щоб схопити її чи що там, але в сю хвилю на піщаній кручі кашлянуло. Опія шаснула йому попід руку й стрімголов побігла вгору, хлюпаючи з глечика воду.

Там, на високому, стояв молодший княжич Осмогруд і похмуро дивився собі під ноги.

Чи брати мали між себе розмову, чи не мали, того Опійка не відала, але відтоді Соболь більше не перестрічав її, і вона потроху заспокоїлась.

А те, страшніше, сталося вже ген по весні, коли ліс вигрівся й степові квіти відцвіли, а вона вже знала, що залю-била старого князя й ходить від нього непорожня. Великого князя Велеслава в Стані не було, й Опія пішла з робами по ранні лісові ягоди. Тут, на полудні, все було не так, як у Сіверській землі, княгиня захопилася й відстала. Навіть молоденька роба-грекиня, яку недавно подарував Опії Велеслав, невідомо куди зникла. Опія злякалась, до Стану було, певно, зо три гони, й почала кликати робу:

— Ґе-ґе-со-о!

Ліс відповів луною, се ще дужче налякало молоду княгиню, бо так недовго було й на лісовика наскочити, й на мавку, й на кого завгодно. Й коли погукала тремтячим голосом свою робу вдруге, з кущів раптом виринула голова Соболя.

— Мачуха мислить, що я-м лісовик?

Опія розгублено закивала головою.

Княжич вийшов на вільне місце й став супротиву їй:

— А я-м собі чоловік і не кусаюся, як ліс'ї люди.

Княгиня навіть полегшено відітхнула. Хоч хай там що, а таки ж се не звір і не дух лісовий, а син її можа.

— Скільки мачусі літ? — так само всміхаючись, мов дитина, спитав її княжич, і вона, як дитина, слухняно відповіла йому:

— Двадесяте пішло.

— То не добре, — завважив він. — Така вже вельми доросла, а й досі вовків боїться. — Й ляскітливо засміявсь, оповивши її з ніг до голови чорним приском халдейських очей.

— То ходімо? — спитав він і взяв Опію за плече. Опія перелякано сахнулася, мало не впустила кошичок із ягодами.

— Я сама! — скрикнула вона й побігла між деревами.

— Не туди! — гукнув услід їй княжич, наздогнав і знову повторив: — Не туди!

Опія тремтячим голосом наполягала:

— Таки сюди! Сюдою пішла роба моя Ґеґесо…

— Я-м стрів Ґеґесо й мовив їй, що ти пішла-с до Стану.

— Тут є й инчі роби мої.

— Я-м рік їй, щоб вона й їм те саме мовила, — з глузливим посміхом відповів Соболь.

Опія хотіла була сказати йому, що Ґеґесо не повірить такій ото байці, не наважиться покинути серед лісу свою господарку, та Соболь немовби вгадав її думки й проказав:

— Ґеґесо не вельми вміє по-нашому, я-м рік їй по-грецькому

— Якщо ти мене поймеш, я вимовлю на тебе… — Опія повагалася, як сказати, й закінчила —…вітцеві твому!

Й тут Соболь мов ошалів Ухопивши Опію за плечі, він присадив її, кинув на траву й упав поряд з нею Княгиня заволала несвоїм голосом і дряпала йому руки й вид, але він мов оглух до всього на світі й не переставав тупо та наполегливо домагатися свого. Опія вдалась дужа, мов кониця, та руки в Соболя були литі з бронзи, одним ударом кулака по голові княжич убивав жеребця, й Опія нарешті омліла в його обіймах…

Коли прийшла до пам'яти, княжич сидів і прикладав до роздертої щоки листок біжи-дерева. Опія кволо звелася й сіла. В голові гуло, певно боляче вдарилась об землю. Соболь не дивився на неї, й вона тремкою долонею заходилась поправляти на собі вбрання.

— Я викажу тебе Великому князеві, — хрипко промовила вона.

— Що ж ти рікти-ймеш йому? — зловісно засміявся княжич, але, певно, така погроза й йому нагнала жаху, бо в нього теж охрипло в горлянці.

— Речі, що рікти-ймеш?

У цю мить зовсім поряд зачулись людські голоси. Княжич схопився на ноги й шаснув був у кущі, тоді повернувсь назад, схопив і свою мачуху й потяг у густосплетіння дикого лісу. Вслід їм пролунало:

— Атю-тю!..

Але вони бігли й бігли, мов справжні вовки, доки Опії підігнулись ноги й вона впала на землю. Соболь подивився, як Опія сапає вустами, й гайнув далі.

Відпочивши, княгиня звелась. Вони, втікаючи, добігли до самого гирла, й тепер вона знала, як іти. Вмившись і трохи давши раду своєму полоттю, вона сіла в березі й просиділа до самих надвечірок, лише поночі прибилась домів.

А там знявся справжній переляк. Огнищанин Лиско шмагав плітьми Ґеґесо та інших роб, які були разом з господинею й загубили її в лісі. Опія лише скосувала на нього й непомітно шаснула в полотку.

Великий князь повернувсь аж за тиждень, коли Опія встигла трохи оговтатись після лихої пригоди. Він був з нею дуже ласкавий і по-батьківському клопіткий. Опії ж від того ставало ще моторошніше.

Так тривало ціле літо, вона не могла навіть у вічі глянути своєму старому можеві. Заспокоїлася тільки тоді, як народила сина. Хлопчик був ясноокий, викапаний отець. Вона прийшла в осю полотку в середині місяця сухого[24] тепер був кінець падолиста. Отже ж, се син їхній, її й Великого князя.

Князь був, здавалося, на сьомому небі від щастя, й Опійка почала забувати свій мимовільний гріх, і так тривало, поки сніги потанули. Та одного разу, повертаючись од кринички, княгиня побачила господаря свого разом із старшим сином. Велеслав Боримислович ішов попереду, княжич плентав за ним, і в усій ході його було щось од побитого пса. Великий князь раптом спинився й замахнувсь на сина кулаком. Опія вчула його повні нестриманої люті слова:

— Зійди з-перед очей моїх, бо сам зведу!

Княжич спробував був йому несміливо заперечити, але вгледів Опію й застиг із роззявленим ротом. Тоді враз крутнувся й розмашно побіг у бік своєї полотки.

— По воду-с ходила? — примружившись, лагідно спитав Великий князь.

Опія промимрила:

— По воду, до кринички в березі…

Й опустила зір. У сей час почувся басовитий плач малюка, й княгиня, полегшено відітхнувши, майнула до свого величезного білого з мережкою намету.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: