Не дратуйте грифонів – Іван Білик

Княгиня навіть полегшено відітхнула. Хоч хай там що, а таки ж се не звір і не дух лісовий, а син її можа.

— Скільки мачусі літ? — так само всміхаючись, мов дитина, спитав її княжич, і вона, як дитина, слухняно відповіла йому:

— Двадесяте пішло.

— То не добре, — завважив він. — Така вже вельми доросла, а й досі вовків боїться. — Й ляскітливо засміявсь, оповивши її з ніг до голови чорним приском халдейських очей.

— То ходімо? — спитав він і взяв Опію за плече. Опія перелякано сахнулася, мало не впустила кошичок із ягодами.

— Я сама! — скрикнула вона й побігла між деревами.

— Не туди! — гукнув услід їй княжич, наздогнав і знову повторив: — Не туди!

Опія тремтячим голосом наполягала:

— Таки сюди! Сюдою пішла роба моя Ґеґесо…

— Я-м стрів Ґеґесо й мовив їй, що ти пішла-с до Стану.

— Тут є й инчі роби мої.

— Я-м рік їй, щоб вона й їм те саме мовила, — з глузливим посміхом відповів Соболь.

Опія хотіла була сказати йому, що Ґеґесо не повірить такій ото байці, не наважиться покинути серед лісу свою господарку, та Соболь немовби вгадав її думки й проказав:

— Ґеґесо не вельми вміє по-нашому, я-м рік їй по-грецькому

— Якщо ти мене поймеш, я вимовлю на тебе… — Опія повагалася, як сказати, й закінчила —…вітцеві твому!

Й тут Соболь мов ошалів Ухопивши Опію за плечі, він присадив її, кинув на траву й упав поряд з нею Княгиня заволала несвоїм голосом і дряпала йому руки й вид, але він мов оглух до всього на світі й не переставав тупо та наполегливо домагатися свого. Опія вдалась дужа, мов кониця, та руки в Соболя були литі з бронзи, одним ударом кулака по голові княжич убивав жеребця, й Опія нарешті омліла в його обіймах…

Коли прийшла до пам'яти, княжич сидів і прикладав до роздертої щоки листок біжи-дерева. Опія кволо звелася й сіла. В голові гуло, певно боляче вдарилась об землю. Соболь не дивився на неї, й вона тремкою долонею заходилась поправляти на собі вбрання.

— Я викажу тебе Великому князеві, — хрипко промовила вона.

— Що ж ти рікти-ймеш йому? — зловісно засміявся княжич, але, певно, така погроза й йому нагнала жаху, бо в нього теж охрипло в горлянці.

— Речі, що рікти-ймеш?

У цю мить зовсім поряд зачулись людські голоси. Княжич схопився на ноги й шаснув був у кущі, тоді повернувсь назад, схопив і свою мачуху й потяг у густосплетіння дикого лісу. Вслід їм пролунало:

— Атю-тю!..

Але вони бігли й бігли, мов справжні вовки, доки Опії підігнулись ноги й вона впала на землю. Соболь подивився, як Опія сапає вустами, й гайнув далі.

Відпочивши, княгиня звелась. Вони, втікаючи, добігли до самого гирла, й тепер вона знала, як іти. Вмившись і трохи давши раду своєму полоттю, вона сіла в березі й просиділа до самих надвечірок, лише поночі прибилась домів.

А там знявся справжній переляк. Огнищанин Лиско шмагав плітьми Ґеґесо та інших роб, які були разом з господинею й загубили її в лісі. Опія лише скосувала на нього й непомітно шаснула в полотку.

Великий князь повернувсь аж за тиждень, коли Опія встигла трохи оговтатись після лихої пригоди. Він був з нею дуже ласкавий і по-батьківському клопіткий. Опії ж від того ставало ще моторошніше.

Так тривало ціле літо, вона не могла навіть у вічі глянути своєму старому можеві. Заспокоїлася тільки тоді, як народила сина. Хлопчик був ясноокий, викапаний отець. Вона прийшла в осю полотку в середині місяця сухого[24] тепер був кінець падолиста. Отже ж, се син їхній, її й Великого князя.

Князь був, здавалося, на сьомому небі від щастя, й Опійка почала забувати свій мимовільний гріх, і так тривало, поки сніги потанули. Та одного разу, повертаючись од кринички, княгиня побачила господаря свого разом із старшим сином. Велеслав Боримислович ішов попереду, княжич плентав за ним, і в усій ході його було щось од побитого пса. Великий князь раптом спинився й замахнувсь на сина кулаком. Опія вчула його повні нестриманої люті слова:

— Зійди з-перед очей моїх, бо сам зведу!

Княжич спробував був йому несміливо заперечити, але вгледів Опію й застиг із роззявленим ротом. Тоді враз крутнувся й розмашно побіг у бік своєї полотки.

— По воду-с ходила? — примружившись, лагідно спитав Великий князь.

Опія промимрила:

— По воду, до кринички в березі…

Й опустила зір. У сей час почувся басовитий плач малюка, й княгиня, полегшено відітхнувши, майнула до свого величезного білого з мережкою намету.

За що сварився Велеслав із сином, Опія так і не дізналась, але ввечері, готуючи постіль для спання, роба-греки-ня Ґеґесо сказала:

— Князиц старсий кудись утікай! Бери сто гіпполітів і втікай.

Ґеґесо не вимовляла ні «ж», ні «ш», се було смішно, але Опійка намагалася збагнути інше: нащо роба сказала їй про княжича? Та в полотці ледве блимало світильце, й виразу робиних очей не щастило побачити.

Незабаром Великий князь поїхав за Чорногору. Мав би вже й повернутись, але не вертався. Соболь після того теж не з'являвсь у Стані, та Опія лишала собі в полотці на ніч, крім своєї Ґеґесо, ще двох роб. А перед походом попрохала Великого князя:

— Посади сторожу на сьому борі, — й показала йому найближчу сосну, що розкинула віття над кручею майже коло самого намету

Велеслав Боримислович мовчки поглянув на молоду жону, пожував старечими вустами й пішов. А до вечора на високу сосну підважили поміст, поставили лізницю, вгору поліз один воїн, а внизу лишився другий. Вони мінялись щоранку, але невсипно несли варту день і ніч, виглядаючи з далекої путі свого Великого князя.

3-від болярських полоток долинав звичайний буденний гомін. Ґеґесо та інші роби великої княгині за тими наметами варили страву. Вартові на сосні над кручею теж більше не озивалися, й Опія, пригорнувши вже заснуле маля, й собі поринула в дрімоту. Їй привидівся міцний вітцевий хором на високій Кручі над Убіддю. Вона буцімто ходить по клітях і світлицях і шукає матір та вітця, але в хоромі мов повимирало все. Опійці стало лячно, й вона заходилася гукати: «Мамо!.. Отче!..». Тоді згадала, що вони ж ізвечора поїхали на Оболоння до Десни, й сіла чекати їх на різьбленому поріжку верхньої світлиці, дівочої. Й раптом звідкілясь почувся голос:

— Їдуть!.. Їдуть!..

Опійка прокліпалася. На руках спав малий Юрик, смокчучи вві сні пухкими губенятами. Вона обережно поклала його в колиску й знову сіла. Насниться ж… На душі було чисто й радісно, бо відколи полишила рідні краї, вперше їй виділася вітцева оселя. Та знадвору почулися голоси, й Опія тільки тепер уторопала, що вони їй не наснились, бо воїн Вовко хрипкувато допитувався:

— Видиш? Речи: видиш?

Велика княгиня вибігла надвір і стала коло помосту Той, що вгорі, довго не відповідав, нарешті подивився вниз:

— Вуйку Вовко, нащо в диму — три хвости?

Старий воїн здивувався:

— Три-и?..

— Речу ж!

Вовко підпер сулицю до стовбура й заходивсь дертися стрімкою лізницею вгору бурмочучи:

— Заснув єси то й привиділось.

Та коли став на плетеному помості поряд із молодим воєм, удруге здивувавсь.

— Таки ж три хвости!..

Він довго мружив очі, вдивляючись через плавні туди, де в сизій імлі простяглося за вітром три чорних димових пасма. Й несподівано й для свого молодого товариша, й для Опії, й для кількох воїв та робів, що, почувши перші звістку, прибігли під сосну, заволав диким голосом:

— Князя!.. Великого князя вбито-о!.. Виджу знак Морани — три дими!..

Невідомо звідки взявся молодший княжич Осмогруд, якого Велеслав залишав умісць себе в Стані, — розлюченою риссю вихопився лізницею на помостик і вп'явсь очима туди, куди й досі показував Вовко. Але хиби не було. Над краєм плавень розплітався в небо трьома зловісними вервами чорний клубок диму… Коли Осмогруд повільно зліз додолу, велика княгиня Опія стояла бліда, як смерть, і широко розплющеними очима дивилася на свого пасинка. Княжич потупив зір. Він не міг сказати їй нічого втішного. На небокраї стояв знак Морани, яка приносить людям смерть. Він схилив перед мачухою голову й мовчки подався до свого намету.