А Соболь відтепер був певний, що ненавидить рідного стрия дужче за найпослідущішого супротистата. Нестримна лють до старого жупана сліпила вічі й розум. Він нахвалявся стерти Дибу на порох, і слово було кинуте. Але якась твереза, хоч і притлумлювана думка підказувала Соболеві, що він шугнув, наче в холодну воду незнайомого виру, не все було так просто, як хотілося б, і жупана древлянського не легко було зачепити пальцем, не викликавши до себе всепільної зненависти.
Й Соболь мало не зрадів, коли до полотки ввійшов турицький жупан-ускочин Валдислав. При боці в нього висів, замість перебитого жупаном Дибою, новий гарний меч о золотому вруччі, й зодягнений був турич у дорогі строї. Мить повагавшись, Соболь розповів йому про свої сутички з Дибою й учора, й осе щойно сьогодні, й коли скінчив, Валдислав хижо прискалився.
— Княже! — сказав він. — Дивно чути се від такого володаря. — Й, доки Соболь пильно дивився на нього, він раптом запитав: — Яка є найтяжча клятьба, ну, присяга, серед твоїх ратників?
— Пощо питаєш?
— А ти речи, тоді я й повідаю, пощо питаю, — вхиливсь од відповіди Валдислав.
Соболь заходився накручувати косу на палець.
— Найтяжча? — перепитав він. — Се коли котрийсь воїн клянеться теплим духом невгасного великокняжого вогнища. — Й знову запитав: — А що?
Валдислав зловтішно засміявся:
— Просто я-м подумав про те, що й серед нашого племені, серед туричів, такий самий покон є.
Соболь підозріливо дививсь на Валдислава, й той теж зирив на нього й посміхавсь на один бік.
— Речи робові, хай гукне сюди жупана Дибу, — тихо проказав турицький князь.
— Для чого?
— Хай Диба поклянеться.
— А далі?
— Хай поклянеться, — вперто повторив турич. — Бо тому, хто переступить присягу, січуть голову. Так заведено споконвіку. Сей закон не нами вигаданий.
— А в чому хай клянеться? — спитав Великий князь. Він почав розуміти думку Валдислава. — Ну, в чому?
— В чому завгодно.
— При послухах?[56]
— Байдуже, — озвався Валдислав.
Соболь негайно вирядив молодого воїна по Дибу, але жупана в Стані не було.
— Де він є? — спитав Соболь. Воїн розповів:
— Речуть, ніби подавсь у плавні за Ліве гирло. — їдь і знайди! — наказав Соболь.
Дибу розшукали аж по двох днях, і коли він увійшов і знову за звичаєм скинув шапку, Великий князь припросив його сісти поряд. Жупан сів. Тепер Соболеві було видно його вічі, й себе в тих очах, і він запитав у жупана:
— Речуть, ніби ти відаєш, де мій брат молодший. Чи правда се?
— Хто рече? — нашорошився Диба.
— Один між!
— Котрий? Можі в Стані — вельми многі. Коли речеш одне, то речи й друге.
Він не знав нічого певного про Осмогруда. Про забіглого молодого князя балакали різне, та все те лишалося балачками.
— Речи, княже, — відрубав жупан Диба й одверто докинув: — Я би-м такоже хтів се звідати.
Соболь, повагавшись, мовив:
— Се рече на тебе Валдислав.
— Отой ускок, — вигукнув Диба, — що підняв меч на рідного брата? Шкода, що я-с не потяв його тоді в березі!
— Коли? — прискалив око Соболь, мовби вперше чув про ту їхню сутичку.
Та Диба лише махнув рукою:
— Було колись.
— То нічого не відаєш за брата мого молодшого? — навернув його до думки Соболь.
— Ні сном, ні духом.
— А я відаю, коли-сте ся стяли ви з князем Валдиславом, — єхидно посміхнувся він, і лівий вус йому збуджено засіпавсь угору.
— То добре, коли відаєш усе про своїх найліпших, — проказав Диба, втупившись у килим. — Зле тільки, що ти-с вельми темний і не тямиш добрати собі найліпших!
Се вже було занадто, й Соболь просичав:
— Жупане, забуваєш, хто-м я такий!
— Не забуваю, Великий княже.
Він уперше вжив оте слово «Великий», і Соболь добре відчував, що має на оці жупан, але стримався й повів далі:
— То коли ти сидів-с отам на кручі, мав би-с і нашу з ним перемову чути.
— Яку… перемову? Ніякої перемови я-м не чув.
— І заклянешся?
— Заклянусь! — відповів Диба.
— Нум же!
Диба взявся правицею за вруччя й до половини витяг лезо з піхов:
— Клянуся мечем моїм!
Соболь байдуже посміхавсь:
— А в теплий дух великокняжого вогнища заклянешся?
— В що?? — сторопів Диба.
Великий князь не переставав посміхатись:
— Я-м уже повідав, у що.
Такою клятвою ніхто не розкидавсь, і Диба подумав, що десь-то вельми хисткою й небуденною мусила бути та перемова між Великим князем і тим зайдою. В ньому все помліло, й він прохрипів:
— Змовляєшся, княже, з братогубцями?
Але Соболь пропустив ті слова повз вуха й нагадав:
— Так заклянешся, що нічого-с не чув?
— Клянуся! — вигукнув раптово зміцнілим голосом Диба. — Клянуся теплим духом твого вогнища! — Тоді пошукав очима довкола, швидко встав і підійшов до бронзової жаровні ліворуч од дверей. Там спокійно тліла купка вуглин, і вгору здіймалися теплі хвилі повітря. Диба взяв з вогнища жменю ще гарячого попелу й запхав у рот. Попіл обпік його, й Диба, стримуючись; аби не кривитися, хотів був сказати князеві ще щось, та затлумлений попелом язик безпорадно шарудів у роті й не підкорявся. Диба розпачливо махнув рукою и вискочив надвір, під пекуче полудневе сонце, й усі, хто траплявся йому на шляху, бачили, як він марно силкується проковтнути попіл. А кожен знав, що се означає.
До великокняжої полотки ввійшов турицький жупан. Він теж бачив Дибу й хижо шкірився.
— Тепер, княже, — сказав він, — моли Лелю, щоб наслала на тебе якусь недугу.
Обидва збуджено засміялися, й Великий князь повелів лаштувати коней та кречетів до вечірнього влову.
Розділ 13
Соболь занедужав. Леля таки послала на нього вроки на далеких уловах. Його смагляве обличчя зблідло й пожовкло, білки очей пойнялися мережкою червлених жилок, а в руках була така кволість, наче він сім день не їв і не пив. Соболь одчув хворобу звечора, й спершу думалося, що перемерз у холодному вікні болота, куди шугнув, женучи поперед себе вдарену стрілою рись. У кринично холодній ямі, з якої смерділо гнилизною, він просидів з ранку й майже до самих обід, коли його нарешті знайшли й витягли. Та змивши з себе твань і висохши, Соболь погнав ужалену рись далі й надвечір таки настиг її в темному яру й добив.
Ночувати розташувалися тут таки, над яром, спутавши коней і зібравши гарне багаття. За сі чотири дні, йдучи далі й далі вздовж лівого берега Данапра, Соболь здобув гарного сікача — наздогнав конем і вдарив сулицею в захрящ, а крім сікача, ще степового безрогого оленя та три лебеді. Скору з вепра та оленя він зняв сам, а м'ясо віддав до загального котла. Всі їли й нахвалювали, й славили меткого ловця, хоча кожен теж уполював по дещиці, та боляри мусили з чемности їсти княже, а своє кинути на поталу орлам і диким собакам.
А по вечері четвертого дня князеві стало недобре, й він зрадів. Поряд нього лежало дві скори, згорнені й висолені, а рись він лупити не схотів, — просто забракло сили. Се зробив його роб-ловець.
Глянувши на Великого князя, який стомлено блимав проти вогню, Валдислав звірився:
— Може, тобі наврочено?
Соболь лиш одмахнувся й ліг на цупкому корзні. Просто втомивсь і перемерз у гнилому вікні болота, й годі.
Та вранці, коли всі почали готуватися до нових уловів, Соболь несподівано звелів рушати додому.
— Великому князеві наврочено! — на загал повідомив турицький жупан. — Очі наллялися кров'ю й руки тремтять. Нечисто, нечисто!
Людей пройняв жах, бо то не абищо, коли володар захворів, тут і справді належить шукати нечистого ока. Вони підозріло косували один на одного й кожен метикував, як би уникнути страшної підозри. Та в ловецькому стані разом з робами було душ до півста, й се трохи заспокоювало.
До сього місця вони дісталися за чотири дні, але назад ішли тихим кроком, і по четвертій ночівлі ледве здолали півшляху. Великому князеві то гіршало, й він аж хитавсь у сідлі, то знову попускало, й тоді в почервленілих очах у нього спалахували злорадні іскрини. Радів і турицький утікач, бо незабаром після прибуття в Стан мусило звершитися те, що він так старанно готував перед уловами. Й він дбайливо притримував Соболя під руку, коли хвороба починала хитати ним навсібіч.
Всем привет украинцам надеюсь что мы все помиремся я из России ????? ??+??=дружба