Не дратуйте грифонів – Іван Білик

Про молодшого Велеславового сина Осмогруда Сур досі намагавсь не думати. Його й тепер морозило від однієї згадки, як він колись, піддавшись спокусі, кричав славу не Осмогрудові, за яким ішли всі, а Соболеві. Й тут біляве обличчя молодшого княжича мовби вималювалося на темному тлі яру, й головний воєвода квапливо повернув коня назад. І як я не помітив сього струмка ще зранку, покартав він сам себе.

Цілу ніч у ворожому стані горіли вогні, безліч вогнів, осяваючи знижені хмари мідним відлиском, а за Суровим обвозом лише де-не-де блимали бліді багаттячка, та й то побіля болярських і воєводських полоток. Любиця міг собі дозволити сі розкоші, бо мав лісу цілий яр, та й на горі виднів чималий перелісок, а тут, у підніжжі, сухому й голому, навіть у нижньому березі яру росли самі кущики, які вої давно вже позрубували мечами й попалили.

Тим більшу сторожу звелів поставити Сур, а за ровом ходили сотні комонних можів, підсилюючи варту на валу та возах і стережучи ускоків. Головний воєвода й сам не спав усю ніч і їздив на чорному жеребці то до валів, то через обвози. Та коли настав кволий холодний ранок, він побачив, що марні були всі його старання. За величезним кільцем облоги тільки де-не-де тинялись поодинокі вої та кілька боляр із воєводами збилися перед Малковою полоткою.

Сур зострожив голодного втомленого жеребця й поскакав туди.

— Втікаймо, — сказав Малко, — доки не є пізно!

Їхні коні теж були тут — коней тримали болярські роби.

— А куди втікати? — замість Сура, поспитав темний воєвода Радун Струнич, руський князь.

Утікати й справді було нікуди, бо вони опинилися мовби між двох мечів, і ніхто не міг із певністю сказати, де пантрує на них менша небезпека: за валами Любиці чи в Стані Великого князя.

— Хіба за ласку його?

Се мовив той таки Радун Струнич, і всі здивовано перезирнулися. Досі вони старанно уникали й згадувати ймення Осмогруда, й тепер слова руського князя ніби розв'язали їм язики, бо Радун Струнич мав на оці саме молодшого сина Велеславового.

Військові чільники ніби за наказом обернулися туди, де на високому валу, що оперізував гору з Любичиним станом, їжачилися тисячі списів.

— Хіба й справді… — підтримав Радуна Струнича Малко.

Й тут Сура мов сказило. Він вихопив меч і замахнувся на нього, й коли б Малко вчасно не пірнув у полотку, хтозна чим би кінчився для нього сей ранок. Сурів меч ковзнув по м'якій повсті намету й схибив убік.

— Се речеш ти, жупанчику?! — в нестямі заґорлав Сур. — А забув єси, як кричав-с отоді славу Соболеві? Біжи! Біжи!..

Він сховав меч у піхва, здибав свого жеребця, повернув до полотки задом і щодуху погнав через майже порожній стан у бік Данапра, й гнав доти, поки втомлений за ніч кінь почав спотикатися на рівному. Шия та боки тварини взялися милом, а з ніздрів крапала руда піна з кров'ю.

Й тут його наздогнав Малко. За конем жупана древлянського, припнута поводом до сідла, скакала молода свіжа кобилка. Сур приготувався до захисту, але в Малкових очах було стільки суму й розгуби, що головний воєвода лише спитав:

— І ти?..

Й у душі подякував кумирам, що в таку лиху годину бодай не позбавили його товариша. Малко мовчки відв'язав повід кобилки й простяг Сурові. За ним ніхто не гнався, Сур пересів із сідла в сідло, й вони почали неквапом сходити вниз, де зеленіли Данапрові луки.

А в сей час у таборі Любиці коїлося незрозуміле. Рудовусий сіверський князь ходив поміж воями збуджений і врочистий. Перекинчики гуртувалися в звичні десятки й сотні, тисячники на конях широко розмахували болярськими бунчуками, подаючи знаки своїм. Витяга закінчилася так несподівано, як і почалась, і тепер усе мало набути буденного ладу й строю. Чого сподіватися взавтра — про те ніхто не думав, але сьогодні Мати-Земля не була зганьблена й опечалена жодною краплиною рідної крови, брат на брата руки не здійняв, і се додавало настрою.

Після розбору по сотнях і тисячах князь Любиця Пугачич наказав сурмити до сніданку, а сам пішоь у намет Осмогруда. Велеславів син сидів у глибині без шолома й скіряного колонтаря,[64] меч його теж висів на паколі посеред полотки, а біля входу чипів Слободан, лагодячи своє дивне сідло з петлями для ніг. Любиця за давнім поконом торкнувся правицею підлоги й тихо, але врочисто мовив:

— Слава тобі, Осмогруде, сину Велеславів!

Се несподівано роздратувало молодого князя, й він, навіть не підвівшись назустріч Любиці, проказав:

— Такі слова казати-ймеш мому братові!.. Й кланяти-ймешся до землі — також тільки йому.

Любиця Пугачич відповів терпляче:

— Половина рати Соболевої стала під твоє знамено. Тепер ви єсте рівні.

— Підбиваєш на котору? Маєш хіть навпіл розірвати україну сколотів?

— Твій брат… — Любиця зумисне уникав називати Соболя Великим князем. — Твій брат зрадив дідніх кумирів і перекинувся під грецькі. Кров, Осмогруде, водою не стає, а мати його — грекиня…

Осмогруд перебив Любицю, схопившись із місця:

— Зате отець його був древлянин. А в ньому тече кров мого вітця. — Й підвищив голос: — Не вірю я тобі, княже? Чув єси? Не йму тобі віри!

— Тоді спитай у Дорогомира. — Любиця теж утрачав самовладання, й руді вуса йому вже потроху сіпались. — А не віриш Дорогомирові, то спитай у Людоти. Він повість тобі, як твій брат рідний, забувши дідів своїх, чинив требу поганим чужинським кумирам…

— Не йму тобі віри! — гукнув Осмогруд удруге. — Й болярам твоїм не йму!

А Любиця провадив далі:

— І всі виділи, як Перун-Дідьдух уразив його поганську хату своєю сулицею.

Се вже було щось инче, й Осморуд знову сів, але згодом озвався:

— Гукаєш до котори, шматуєш україну нашу з лютої мсти, княже!

— Твій брат убив мого сина молодшого, й то є так, — схвильовано й сердито зажебонів Любиця Пугачич. — Та видять кумири, що не шукаю мсти, лише правди. Не зволіє рать мати над собою Великого князя, що требить чужинським кумирам. Косаки мають хіть перебрати меч Юра Побідника й віддати тобі, Осмогруде. Всі можі, й малі, й великі болярове, й усі вої хочуть тебе…

Осмогруд хижо вискірився:

— Хочуть мене, щоби-м я захищав тебе?

Любиця геть розгубився, й молодий князь не дав йому передихнути:

— Він усе чув і все мені повідав!

Осмогруд кивав пальцем на свого можа Слободана, який досі нишкнув коло дверей, а тепер устав і дивився Любиці просто в вічі.

— Великий князь, брат мій, лежить у недузі. Ти-с неправедно присягнув теплим духом його вогнища, й волфи вгадали на тебе, Любице!

Сіверський князь од несподіванки відступив до дверей, і йому наче заціпило. Й він стояв отак, і мовчки дививсь на Осмогруда, поки до полотки ввійшов Людота, а по ньому — Дорогомир. Князь Любиця насилу здобувсь на слові:

— То все — вигадки того турича, ускока Валдислава!

— Вигадки, княже, — не довго вагаючись, устряв до розмови Дорогомир, а Людота схвально закивав головою.

Осмогруд розлютився:

— Підпомогу-с привів собі, Любице?! Щоб дужче кричали?

Любиця шапкою втер спітніле чоло:

— Здумай про древлянського жупана Гостомисла Дибу, княже…

Молодий князь на мить принишк, але кров бурунила йому в жилах, і він сказав:

— Диба був оббріханий, то є так. Та закон дідній стоїть на сторожі Великого князя. З доброго дива Великий князь не хворіти-йме: хтось та мусив переступити присягу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: